Не на один день
“Щоб у зв’язку з цим вони могли зібратися разом, щоб піти в храм” (Мосія 1:18).
Субота почалася, як і будь-який інший день. Сонце піднялося над горами, біля яких стояв дім Коліна, і світло влилося через вікно спальні. Іншого дня він би міг насунути ковдру на голову і залишатися в ліжку. Але Колін позіхнув, потягнувся і виліз із ліжка, бо на нього чекала особлива подія, і йому слід було підготуватися.
Зазвичай у суботу він грався з друзями або допомагав у дворі, або провідував бабусю й дідуся після того, як справиться з роботою. Він часто одягав зручний одяг, який не боявся забруднити. Натомість зараз він одягнувся у свій найкращий недільний одяг, який мама вичистила і випрасувала для нього. Він застібнув усі ґудзики своєї білої сорочки і акуратно заправив її. Він одягнув шкарпетки і черевики й затягнув краватку навколо шиї—тато допоміг її зав’язати. Коли мама покликала: “Час іти!”—він уже був готовий.
Усі зручно розташувалися в машині; тато поїхав по вулиці і звернув на шосе. Колін посміхався, коли вони доїхали до храму. Він бачив його гладеньку поверхню, яка виблискує на сонці, різнокольорові вітражі, що тягнуться до шпиля, і ангела Моронія.
Колін бачив храм багато разів. Він також був і всередині храму: один раз, коли його запечатували до його батьків у шестимісячному віці, а потім знову, коли його батьки всиновлювали його молодшого брата Кадена. Колін був надто малий, щоб пам’ятати про ці випадки, але коли він підріс, то дізнався, що все, що там відбулося, має дуже велике значення. І Колін зрозумів, що після того особливого суботнього візиту його усиновлена сестра Шейла також приєднається до сім’ї навіки, так само, як її старші брати.
Колін завжди любив посміятися й поговорити. Але коли він зайшов у великі двері храму разом зі своєї сім’єю, то облишив усі пустощі й хихикання. Він знав, що то було священне місце.
Дружелюбні храмові працівники повели Коліна, Кадена і Шейлу до спеціальної кімнати для дітей, де їх одягнули у біле вбрання й де вони чекали, поки не настав час іти до кімнати для запечатування. Там на них чекали мама й тато. У кімнаті для запечатування Колін побачив своїх дідуся і бабусю, дядьків, тіток, друзів сім’ї і деяких членів їхнього приходу. То був щасливий день, хоча деякі люди витирали сльози.
Храмовий запечатувач привітав хлопців твердим потиском руки і посмішкою. Він сказав, що вони гарно виглядають у своєму білому одязі. Він заохотив їх завжди робити правильний вибір, щоб вони могли підготуватися до місії та повернутися до храму. А потім він нагадав їм про важливість того, що мало відбутися. Потім почався обряд запечатування.
Коли запечатування було здійснено, Колін разом із сім’єю встав і подивився у дзеркала, що висіли у кімнаті. Він побачив себе з татом, мамою, братом і маленькою сестричкою. Відображенням не було кінця, як і його вічній сім’ї. Колін знав, що завдяки храму його сім’я може бути разом не лише на той день, але на всю вічність.