О, як осягнути Ісусову любов
З промови, виголошеної перед працівниками Солт-Лейкського храму 24 листопада 1985 року.
Один з наших улюблених гімнів починається словами “О, як осягнути”.1 Коли ми думаємо про життя Христа, нам важко його осягнути. Нам важко осягнути Його роль великого Єгови у доземному існуванні. Він був посланцем Свого Батька, Творцем землі, захисником усієї людської сім’ї. Нам важко осягнути Його прихід на землю і обставини, за яких це відбулося.
Нам важко осягнути, що лише у 12-річному віці він уже був у тому, що належить Його Отцеві. Нам важко осягнути, як почалося Його служіння, Його хрищення і духовні дари.
Нам важко осягнути, як Ісус виганяв і перемагав сили зла повсюди, де Він проходив, після чого кульгаві ходили, сліпі бачили, глухі чули, а хворі вставали. Коли я думаю про служіння Спасителя, то дивуюся: “Як Він усе це робив?”
Він прощає
Найбільше мене вражають слова, сказані Ним у ту мить, коли Він знемагав під Своїм тягарем на вершині Череповища: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони” (Лука 23:34).
Якщо я чогось і не можу осягнути, то саме цього. Коли я подумаю, що він Ніс тягар усіх наших гріхів і прощав тих, хто прибив Його цвяхами до хреста, то я не запитую “Як Він зробив це?”, а “Чому Він зробив це?” Коли я порівнюю своє життя з тим, наскільки милостивим був Він, то бачу, скільки мені ще потрібно усього зробити, щоб наслідувати Вчителя.
Саме це і викликає у мене найбільше захоплення. Звичайно, я зачудований Його здатністю зцілювати хворих і воскрешати померлих, але я маю власний, хоч і обмежений досвід зцілення. Усі ми є меншими посудинами, але спостерігали чудеса, які Господь неодноразово здійснював у нашому житті і в наших домівках нашою часткою священства. Але милість? Прощення? Спокута? Примирення? Надто часто—це зовсім інша сфера.
Як Він міг простити Своїх мучителів у той момент? Коли Він страждав від неймовірного болю, коли кожна пора кровоточила, Він не переставав думати про інших. Це ще один дивовижний доказ того, що Він дійсно був досконалим і хоче, щоб і ми були такими ж. Під час Проповіді на горі, перш ніж проголосити, що досконалість є нашою метою, Він дав щось на зразок останньої вимоги. Він сказав, що всі повинні “люб[ити] ворогів своїх, благослов[ляти] тих, хто вас проклинає, твор[ити] добро тим, хто ненавидить вас, і мол[итися] за тих, хто вас переслідує” (Maтвій 5:44).
А це одне з найскладніших завдань.
Ісус Христос був найчистішою і єдиною досконалою людиною, яка жила на землі. Він—єдиний в усьому світі з часів Адама і до сьогоднішнього дня, хто заслуговує на поклоніння, повагу, захоплення і любов, однак Його переслідували, зраджували й віддали на смерть. І після всього цього Він не засуджував тих, хто Його переслідував.
Він—досконала жертва
Коли наші перші батьки, Адам і Єва, були вигнані з саду Еденського, Господь дав їм заповідь, “щоб вони поклонялися Господу Богу їхньому і приносили жертву перворідних від своїх отар для жертвоприношення Господу” (Moйсей 5:5). Ангел сказав Адамові: “Це є подобою жертви Єдинонародженого від Батька, повного благодаті та істини” (Moйсей 5:7).
Жертва служила постійним нагадуванням про приниження і страждання, які перетерпить Син, щоб викупити нас. Це було постійним нагадуванням про лагідність і милість і доброту—так, прощення,—які мають бути ознакою життя кожного християнина. З усіх цих та інших причин ті первонароджені ягнята, чисті й без жодної вади, в усьому досконалі, приносилися в жертву на олтарях з каменів рік за роком, покоління за поколінням, спрямовуючи нас до величного Агнця Божого, Його Єдинонародженого Сина, Його Первонародженого, досконалого і без жодної вади.
У нашому розподілі ми приймаємо причастя—символічну жертву, що є відображенням скрушеного серця і упокореного духа (див. УЗ 59:8). Приймаючи причастя, ми обіцяємо “завжди пам’ятати Його і дотримуватися Його заповідей … ; щоб Його Дух міг завжди бути з [нами]” (УЗ 20:77).
Мета символів Господньої жертви, чи то у часи Адама, чи в наші часи—допомогти нам не забувати наповнити своє життя миром, послухом і милістю. Мета цих обрядів—допомагати нам тримати в пам’яті, що наш вияв довготерпіння й людської доброти до всіх людей навколо—це і є євангелія Ісуса Христа. Саме цього Він навчав нас на хресті.
Але упродовж століть небагато людей користувалися цими обрядами належним чином. Каїнова жертва була першою неприйнятною жертвою. Як зазначав пророк Джозеф Сміт: “Авель приніс жертву Богу, яку було прийнято і яка складалася з первістків отари. Каїн приніс плоди землі і не був прийнятий, тому що… не міг виявляти віру, ідучи в той самий час проти плану небес. Необхідним було пролиття крові Єдинонародженого заради спокути людей, бо це і був план викуплення, а без пролиття крові не було відпущення. І оскільки жертва була запроваджена як символ, в якому люди могли вбачати велику Жертву, приготовлену Богом, принесення невідповідної цьому жертви не вимагало прояву віри, тому що за викуплення не так було заплачено, ані за силу спокути, встановлену за цим порядком. …Зрозуміло, що пролиття крові тварин не приносило б людині ніякої користі, хіба що це робилося на образ, тобто як символ або пояснення того, що мало бути принесено через дар Самого Бога”.2
Так і у наші дні є люди, які певною мірою подібні до Каїна. Вони повертаються додому після причастя і сперечаються з сім’єю, або обманюють, або шахраюють, або сердяться на сусіда.
Самуїл, ізраїльський пророк, зазначав, яким марним є жертвоприношення, якщо не задумуватися над смислом жертви. Коли Саул, ізраїльський цар, знехтував Господньою настановою і взяв від Амаликітян “найліпше із худоби дрібної та з худоби великої, щоб зарізати в жертву для Господа, Бога [свого]”, Самуїл вигукнув: “Чи жадання Господа цілоспалень та жертов таке, як послух Господньому голосу? Таж послух ліпший від жертви, покірливість—краща від баранячого лою” (1 Cамуїлова 15:15, 22).
Саул приніс жертву, не розуміючи смислу жертвоприношення. Святі останніх днів, які вірно відвідують причасні збори, але не виявляють милосердя чи терпіння і внаслідок цього не прощають, великою мірою подібні до Саула. Вони проходять усі етапи обряду, але не розуміють мети, заради якої обряд було запроваджено. Та мета—допомогти нам бути слухняними і добрими, коли ми прагнемо отримати прощення за гріхи.
Пам’ятати про Його жертву
Багато років тому старійшина Мелвін Дж. Баллард (1873–1939) навчав, що Бог “є Богом—ревнивим, щоб ми ніколи не зневажали, не забували і не вважали незначним Його найвищий дар для нас”3—життя Його Першонародженого Сина.
То як же нам бути певними в тому, що ми не зневажаємо, не легковажимо і не забуваємо Його найбільший з усіх дарів?
Ми робимо це, виявляючи бажання спокутувати гріхи і свою вічну вдячність за ту найсміливішу з усіх молитов: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони!” Ми робимо це, коли, як і Він, прощаємо гріхи.
“Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (Галатам 6:2) [Звелів нам Павло]. … Закон Христа, який є обов’язковим для виконання,—нести хрест. Тягар мого брата, який я маю нести—це не лише його життєва ситуація [і обставини],… але, кажучи буквально, це його гріх. І єдиний спосіб нести цей гріх—простити його. … Прощення—це страждання, подібне до Христового. І це обов’язок кожного християнина”.4
Безсумнівно, причина, з якої Христос сказав: “Отче, відпусти їм”,—полягає в тому, що навіть у ту жахливу годину Він знав, що саме це послання Він мав пронести через усю вічність. Увесь план спасіння зазнав би поразки, якби Він забув, що не всупереч несправедливості, брутальності, недоброти і непослуху, а саме через них Він прийшов з прощенням до людської сім’ї. Будь-хто може бути приємним, терплячим, легко прощати за сприятливих обставин. Християнин має бути приємним, терплячим і легко прощати за будь-яких обставин.
Чи є у вашому житті людина, яка потребує прощення? Чи є хтось у вашому домі, сім’ї, по сусідству, хто поступив несправедливо, не по-доброму, не по-християнськи? Хто з нас без гріха? Тож неодмінно має бути людина, яка потребує вашого прощення.
І будь ласка, не запитуйте, чи справедливо, щоб скривджений ніс тягар прощення для кривдника. Не запитуйте, чи “справедливість” не вимагає, щоб було все навпаки. Коли справа доходить до наших власних гріхів, ми не шукаємо справедливості. Ми благаємо про милосердя,—і саме його ми повинні виявляти з готовністю.
Хіба ми не бачимо трагічної іронії, коли не даємо іншим того, що вкрай потребуємо для себе? Мабуть, найбільший, найсвятіший і найблагородніший вчинок полягає в тому, щоб під час вияву недоброти і несправедливості сказати, що ви ще більше “люб[ите] ворогів своїх, благословл[яєте] тих, хто вас проклинає, твор[ите] добро тим, хто ненавидить вас і мол[итеся] за тих, хто вас переслідує”. Це—єдиний шлях до досконалості.
Радість зустрічі
Я пам’ятаю, як кілька років тому спостерігав сцену, що розгорнулася в аеропорту Солт-Лейк-Сіті. У той день я зійшов з літака і прямував до терміналу. Я відразу ж зрозумів, що якийсь місіонер повертається додому, бо в аеропорту легко було розпізнати велику кількість друзів і родичів місіонера.
Я спробував вгадати членів його сім’ї. Там був батько, який почував себе не дуже комфортно у незручному й трохи старомодному костюмі. Його великі засмаглі руки, зашкарублі від важкої роботи, говорили про те, що він працює на землі.
Там була і мати, досить худорлява. Весь її вигляд свідчив про те, що вона багато у своєму житті працювала. У її руках був носовичок. Мабуть, він був льняним, але тепер виглядав, як паперова серветка. Він мало не розсотався, і причиною тому було нетерпіння, знайоме лише матері, яка чекає на приїзд місіонера.
Двоє чи троє молодших братів і сестер бігали по холу, майже не думаючи про те, що відбувається.
Я почав думати, хто ж перший кинеться назустріч місіонерові. Погляд на мамин носовичок переконав мене, що мабуть це буде вона.
Поки я там сидів, то побачив, як з’явився місіонер, повернення якого всі чекали. Завдяки вигукам з натовпу я зрозумів, що то був саме він. Він був схожий на полководця Моронія: чистий, гарний, стрункий і високий. Безсумнівно, він знав, на яку жертву пішли батько й мати заради його місії.
Коли він наближався до групи, то, звісно, хтось з них уже не здатен був втриматися. То була не мати, і не діти. То був батько. Той величезний, трохи вайлуватий, спокійний, засмаглий на сонці велетень підбіг і обійняв свого сина.
Місіонер був ростом під 2 метри, але цей великий батько обхопив його, підняв і так тримав довго-довго. Він так тримав його й нічого не казав. Хлопець обома руками обійняв свого тата, і вони міцно тримали один одного. Здавалося, що вічність спинилася. Ніби світ завмер у повазі до цього священного моменту.
І потім я подумав про те, як Бог, Вічний Батько, дивився на Свого Сина, Який пішов служити, жертвувати, хоча й не мав цього робити, сплативши за все Сам, тобто віддавши все, що Він накопичував упродовж життя. І у той чудовий момент неважко було уявити, як Батько каже з певним хвилюванням у голосі всім тим, хто міг почути: “Це Син Мій Улюблений, що Його я вподобав” (Maтвій 3:17). І також можна було уявити, як Син, повертаючись із перемогою, каже: “Звершилось” (Іван 19:30). “Отче, у руки твої віддаю Свого Духа” (Лука 23:46).
Як осягнуть мені
Навіть своєю обмеженою уявою я можу бачити те возз’єднання на небесах. І я молюся, щоб те саме чекало на мене і на вас. Я молюся за примирення і прощення, за милість і вдосконалення християнського характеру, який ми маємо розвивати, якщо хочемо повною мірою насолодитися такою миттю.
Мені важко осягнути, що навіть така людина, як я, має шанс. І якщо я правильно зрозумів “добру новину”, то дійсно є шанс—для мене і для вас і для кожного, хто готовий не втрачати надію, невпинно докладати зусиль і постійно надавати іншим такий самий привілей.
Зійшов Він до мене з престолу небесного,
Я знаю, що в Ньому умру і воскресну я. …
До Нього, до Нього молитву несу мою
З подякою й плачем, зі словом і думою.
Свята Його кров, наче міст над безоднею,
Злітай моє серце до трону Господнього! …
Як осягнуть мені цю святу любов?5
Ті первонароджені ягнята, чисті й без жодної вади, в усьому досконалі, приносилися в жертву на олтарях з каменів рік за роком, покоління за поколінням, спрямовуючи нас до величного Агнця Божого, Його Єдинонародженого Сина, Його Первонародженого, досконалого і без жодної вади.
Як же нам бути певними в тому, що ми не зневажаємо, не легковажимо і не забуваємо Його найбільший з усіх дарів—життя Його Первонародженого Сина? Ми робимо це, виявляючи бажання спокутувати гріхи і свою вічну вдячність за ту найсміливішу з усіх молитов: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони!” Ми робимо це, коли, як і Він, прощаємо гріхи.
Скульптура Ді Джея Боудена; фотографія скульптури Роберта Д. Тальбота, Iconbronze.com
Скульптура Ді Джея Боудена; фотографія скульптури Роберта Д. Тальбота, Iconbronze.com
Скульптура Стівена Ллойда Ніла; фотографія Джона Люка