Хіба всі ми не є жебраками?
Старійшина Джеффрі Р. Холланд
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Чи багаті ми чи бідні, нам слід “робити, що можемо”, коли в інших є нужда.
Який чудовий новий елемент було введено у формат нашої генеральної конференції. Бієн єчо, Едуардо.
В один із найразючіших моментів початку Свого служіння, Ісус встав у Своїй рідній синагозі в Назареті і прочитав наступні слова пророцтва Ісаї, записані в євангелії від Луки: “На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення … і відпустити на волю помучених”1.
У такий спосіб Спаситель вперше публічно оголосив про Своє служіння в якості Месії. Але цей вірш також прояснює, що на шляху до Його останньої викупної жертви і Воскресіння, найпершим і найголовнішим месіанським обов’язком Ісуса буде благословення бідних, включаючи вбогих духом.
З самого початку Свого служіння Ісус надзвичайно любив зубожілих і невдалих. Він народився в домівку двох таких і виріс серед ще багатьох інших таких. Ми не знаємо усіх подробиць мирської сторони Його життя, але якось Він сказав: “Мають нори лисиці, а гнізда … пташки,—Син же Людський не має де й голови прихилити”2. З цього виходить, що Творець небес і землі і всього, “що на них”3, був, принаймні у Своєму дорослому житті, бездомним.
З давніх часів бідність була одним із найбільших і найрозповсюдженіших випробувань людства. Ясно, що вона помітна більше фізично, але духовна та емоційна шкода, яку вона може спричинити, може бути навіть ще більш руйнівною. У будь-якому випадку, великий Викупитель не висловлював більш наполегливого заклику, ніж запрошення нам приєднатися до Нього в усуненні цього тягаря з людей. Як Єгова, Він сказав, що буде суворо судити дім Ізраїлевий, оскільки “грабунок з [нужденного] у ваших домах!
Що це сталося вам,—вигукував Він,—що народ Мій ви гнобите та утискаєте вбогих?”4
Автор Приповістей зробив питання пронизливо ясним: “Хто тисне нужденного, той ображає свого Творця, [і] … хто вухо своє затикає від зойку убогого, … [також] буде кликати, та не отримає відповіді”5.
У наші дні відновлена Церква Ісуса Христа ще не бачила своєї першої річниці, коли Господь заповідав її членам “доглядати за бідними й нужденними, і надавати їм допомогу, щоб вони не страждали”6. Зверніть увагу на наказовість тону цього уривку—“щоб вони не страждали”. Саме таку мову використовує Бог, коли говорить серйозно.
Маючи грандіозне завдання—долати нерівність, яка існує в світі, що може зробити один чоловік або одна жінка? Сам Учитель дав відповідь. Коли перед тим, як Його зрадили і розіп’яли, Марія намастила голову Ісуса коштовним миром для погребіння, Іуда Іскаріот протестував проти такої неекономності і “нарікав на неї”7.
Ісус сказав:
“Чого прикрість їй робите? Вона добрий учинок зробила Мені. …
Що могла, те зробила вона”8.
“Вона зробила, що могла!” Яка стисла формула! Якось журналіст запитав Матір Терезу з Калькутти про її безнадійне завдання порятунку убогих того міста. Він сказав, що з точки зору статистики, вона абсолютно нічого не досягла. Ця дивовижна маленька жінка відповіла, що її робота більше стосується любові, ніж статистики. Незважаючи на величезне число тих, кому вона не може допомогти, вона сказала, що може виконувати заповідь любити Бога і свого ближнього, служачи тим, кому може допомогти, усіма наявними для цього засобами. “Усе, що ми робимо,—це лише крапля в океані,—казала вона за інших обставин.—Але якби ми цього не робили, океан був би на одну краплину меншим”9. Журналіст зробив тверезий висновок, що християнство явно поза статистикою. Він висловив думку, що якщо на небесах більше радості через одного грішника, який покається, ніж через дев’яносто дев’ять тих, хто не потребує покаяння, тоді Бог дійсно не дуже переймається відсотками10.
То як ми можемо робити “що можемо”?
По-перше, ми можемо, як навчав цар Веніямин, припинити утримувати наші засоби, якщо нам здається, що бідні люди самі прикликали на себе свої нещастя. Мабуть хтось сам створив власні труднощі, але чи не всі ми робимо те саме? Чи не тому цей співчутливий провідник запитав: “Хіба всі ми не є жебраками?”11 Хіба не всі ми волаємо про допомогу, про надію і відповіді на молитви? Хіба не всі ми благаємо, щоб отримати прощення за помилки, які ми зробили, і клопіт, який спричинили? Хіба не всі ми молимо, аби милість компенсувала наші слабкості, щоб милосердя перемогло справедливість хоча б лише у нашому випадку? Не дивно, що цар Веніямин сказав, що ми отримуємо прощення наших гріхів, благаючи у Бога, який милосердно відповідає, але ми зберігаємо прощення наших гріхів, якщо милосердно відповідаємо бідним, які благають нас12.
Окрім того, щоб здійснити для них милосердні вчинки, ми також повинні молитися за тих, хто в нужді. Групу зорамійців, які вважалися своїми прихожанами за “брудноту” і за “жужіль”—це слова з Писань,—було вигнано з їхніх синагог “через грубість їхнього одягу”. Вони, як сказав Алма, “були бідними на речі світу; і також вони були бідними серцем”13, тобто мали дві якості, які майже завжди супроводжують одна одну. Місіонери-напарники, Алма та Амулек, протистояли цій ганебній відмові тим, хто був погано вдягнений, сказавши їм, що в яких би привілеях інші люди їм не відмовляли, вони завжди можуть молитися—у своїх полях і в будинках, у сім’ях і в серцях14.
Але потім, саме цій групі тих, кого відкинули, Амулек сказав: “Після того, як ви [помолилися], якщо ви відвернете нужденного і роздягненого, і не навідаєтеся до хворого і стражденного, і не поділитеся вашим майном, якщо … у вас є [воно], з тими, хто знаходиться в нужді—я кажу вам, … ваша молитва марна і нічого не дасть вам, і ви як ті лицеміри, які заперечують віру”15. Яке вражаюче нагадування, що незалежно від того, чи багаті ми чи бідні, нам слід “робити, що можемо”, коли в інших є нужда.
Тепер, аби мене не звинуватили, що я пропоную донкіхотські, глобальні соціальні програми, або вважаю, що просити на вулиці—це гідний шани заробіток, запевняю вас, що моя повага до принципів працьовитості, ощадливості, самовпевненості й амбіційності є такою ж великою, як і в будь-якої людини на землі. Від нас завжди очікується, що ми допоможемо самим собі, перш ніж будемо просити про допомогу інших. Крім того, я навіть не знаю, як конкретно кожен з вас має виконати свій обов’язок щодо тих, хто не завжди може допомогти собі, або не завжди це робить. Але я знаю, що Бог знає, і Він допоможе вам і скерує вас, як учнів, у ваших милосердних діях, якщо ви старанно будете прагнути, і молитися, і шукати способи виконати заповідь, яку Він нам давав знову і знову.
Ви побачите, що я тут говорю про складні суспільні потреби, які стосуються далеко не лише членів Церкви. На щастя, Господній спосіб нашої власної допомоги є легшим; усі, хто фізично здатний, можуть виконувати закон посту. Ісая писав:
“Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його? …
Чи ж не це,—щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків додому впровадити? Що як побачиш нагого,—щоб вкрити його, …? [щоб] пута ярма розв’язати й пустити на волю утиснених?”16
Я приношу свідчення про чудеса, як духовні так і мирські, які приходять до тих, хто живе за законом посту. Я свідчу про чудеса, які прийшли до мене. Воістину, як записав Ісая, я молився під час посту і Бог дійсно відповідав: “Ось Я!”17 Плекайте цей священний привілей принаймні щомісяця і будьте настільки щедрими, наскільки дозволяють обставини, у ваших пожертвуваннях від посту та інших гуманітарних, освітніх та місіонерських внесках. Я обіцяю, що Бог буде щедрим з вами, і ті, хто знайдуть полегшення від ваших рук, назвуть ваше ім’я благословенним навіки. Більше ніж три чверті мільйона членів Церкви отримали минулого року допомогу через пожертвування від посту, розподілені вірними єпископами і президентами Товариства допомоги. Це досить багато вдячних святих останніх днів.
Брати і сестри, така проповідь вимагає, щоб я відверто визнав незароблені, незаслужені, нескінченні благословення мого життя як мирські, так і духовні. Як і вам, мені треба було іноді непокоїтися про фінанси, але я ніколи не був бідним і навіть не знаю, що відчувають бідні. Більш того, я не знаю усіх причин того, чому обставини народження, здоров’я, освіти і економічних можливостей так сильно відрізняються тут, у смертному житті. Але коли я бачу нужду серед такої великої кількості людей, я знаю, що “ходжу я за милістю Бога”18. Я також знаю, що хоча я можу і не бути поміччю для брата, але я є братом мого брата, і оскільки “в усьому Боже мій, благословенний я: … тому так хочеться мені братам нести Твої дари”19.
Стосовно цього я особисто віддаю належне Президенту Томасу Спенсеру Монсону. Я був благословенний тісною співпрацею з ним протягом уже 47 років, і до дня своєї смерті пам’ятатиму цю картину, коли він летів додому з тоді економічно зруйнованої Східної Німеччини у своїх домашніх капцях, оскільки віддав комусь не лише запасний власний костюм і його змінні сорочки, але й взуття зі своїх ніг. “Які гарні на горах [або човгають терміналом аеропорту] ноги благовісника, що звіщає про мир”20. Більше за будь-кого, кого я знаю, Президент Монсон завжди робив усе, “що міг”, для вдови і сироти, для бідного і пригнобленого.
В одкровенні, отриманому Пророком Джозефом Смітом у 1831 році, Господь сказав, що колись бідні побачать, як Царство Бога наступає аби визволити їх “у силі та великій славі”21. Давайте допоможемо виконати це пророцтво, приходячи у силі і славі нашого членства в істинній Церкви Ісуса Христа, щоб зробити усе можливе, аби врятувати кого зможемо від бідності, яка тримає їх у полоні, та руйнує так багато їхніх мрій, я молюся у милосердне ім’я Ісуса Христа, амінь.