Сміливо, благородно і незалежно
Всесвітній духовний вечір для дорослої молоді • 11 вересня 2022 р. • Солт-Лейкська скинія
Старійшина Дейл Г. Ренлунд: Дякую. Ми зібралися в історичній Солт-Лейкській скинії, але нас бачать і чують по всьому світу. У Писаннях Господь постійно просить нас пам’ятати. Пам’ятати наш спільний спадок віри, відданості і наполегливості, який дає нам перспективу і силу, коли ми стикаємося з викликами сьогодення.
У прагненні “памʼята[ти], наскільки милостивим був Господь до дітей людських”1 народився задум підготувати це чотиритомне видання Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні. Вже було видано три томи. Ця серія історичних книг містить розповіді про вірних святих останніх днів минулих часів. У ній містяться приклади реальних людей, які любили євангелію Ісуса Христа, укладали завіти і йшли шляхом завітів, щоб пізнати нашого Спасителя, Ісуса Христа.
Сестра Рут Л. Ренлунд: Ми раді можливості докладніше ознайомитися з реальними подіями, про які ви тепер можете прочитати у третьому томі серії Святі: Сміливо, благородно і незалежно. У цьому томі містяться хроніки історії Церкви у період часу між освяченням Солт-Лейкського храму в 1893 році та освяченням храму в Берні, Швейцарія, у 1955 році. Упродовж цього часу можна бачити, що в Церкві безперервно отримувалися одкровення, які давалися як Господнім пророкам, так і окремим членам Церкви. Том 3 серії Святі допомагає нам зрозуміти нашу власну історію, людей, які жили в цей період, і нашого Спасителя.
Старійшина Ренлунд: У цей період часу усі четверо моїх прадідусів і прабабусь приєдналися до Церкви. Мої батьки іммігрували до Солт-Лейк-Сіті, бо пообіцяли, що одружаться у храмі. У 1950 році в Європі не було жодного храму. Усі вони отримали власний ендаумент у Солт-Лейкському храмі, де почули настанови англійською мовою, лише трохи розуміючи, про що там йшлося. Вони одружилися й запечаталися і вважали себе навіки благословенними. Їхній вибір—зробити все можливе, щоб запечататися у храмі,—мав вічний вплив також і на моє життя.
Святі, том 3—наш спадок, і неважливо, чи є ви, подібно до сестри Ренлунд, нащадками перших піонерів або, подібно до мене, нащадками тих піонерів, які приєдналися до Церкви пізніше, або чи є дехто з вас піонерами у цій вірі. Ви відіграєте важливу роль у безперервній історії цієї Церкви. Ми дякуємо вам за все, що ви робите, аби будувати на фундаменті віри, закладеному вами і вашими предками. “Ми молимося про те, щоб цей том серії [Святі] збільшив ваше розуміння минулого, зміцнив вашу віру і допоміг вам укладати завіти, які ведуть до піднесення і вічного життя, й дотримуватися їх”2.
Сестра Ренлунд: Я дуже хочу поділитися розповідями із 3-го тому серії Святі. Почнімо!
Старійшина Ренлунд: Давайте почнемо з прикладу неперервного Відновлення Церкви. Президент Рассел М. Нельсон часто навчає про те, що Відновлення—“це процес, а не подія, і воно триватиме до того часу, коли Господь прийде знову”.3 Чудовою ілюстрацією цього є приклад події, яка сталася наприкінці життя Президента Джозефа Ф. Сміта.
Джозеф Ф. Сміт і Джуліна Лемсон Сміт.
У 1918 році здоров’я Президента Сміта було слабким, і він, напевно, знав, що жити йому лишилося недовго. Здавалося, що смерть оточує його. По-перше, його найстарший син, Гайрум, захворів і помер від розриву апендикса. Президент Сміт так описав своє горе у своєму щоденнику: “Моя душа розривається. … O, Боже, допоможи мені!”4 По-друге, смуток Президента Сміта примножився, коли Іда, вдова Гайрума, невдовзі після цього померла від серцевої недостатності.
По-третє, він читав жахливі новини про вируючу світову війну. Протягом війни померло 20 мільйонів військових і цивільних. По-четверте, смертоносний штам грипу вбивав людей по всьому світу. У всьому світі померло щонайменше 50 мільйонів людей. Ці смерті принесли невимовний смуток та душевний біль сім’ям. Президент Сміт оплакував втрату стількох життів. Крім того, він був прикутий до ліжка протягом п’яти місяців. Справедливо було б сказати, що пророк багато думав про смерть.
У мене тут примірник Біблії, який належав Президенту Сміту. Він, можливо, скористався цим або іншим, подібним до цього, примірником, щоб спонукати отримання важливого одкровення.
Сестра Ренлунд: 3 жовтня 1918 року він сидів у своїй кімнаті в Біхайв-хаузі, лише за квартал звідси, “розмірковуючи над Спокутою Ісуса Христа й викупленням світу. Він відкрив … Перше послання Петра, і прочитав про те, як Спаситель проповідував духам у духовному світі. … Дух зійшов на [Президента Сміта], відкривши [йому] очі розуміння”. Він побачив духовний світ, в якому натовпи “праведних жінок та чоловіків, які померли до земного служіння Спасителя, радісно очікували на Його прихід, коли Він проголосить про їхнє звільнення від пут смерті.
Спаситель явився … і праведні духи раділи … . Вони впали перед Ним на коліна, визнаючи в Ньому свого Спасителя і Визволителя від смерті та кайданів пекла. …
[Президент Сміт також] зрозумів, що Спаситель не відвідував неслухняних духів особисто. Натомість Він організував праведних духів … нести євангельське послання духам у темряві. Таким чином усі люди, які померли в гріхах або без знання істини, могли дізнатися про віру в Бога, покаяння, вікарне хрищення для відпущення гріхів, дар Святого Духа та всі інші важливі принципи євангелії”.
Старійшина Ренлунд: “Після цього пророк побачив, що вірні [святі] цього розподілу будуть продовжувати свою роботу в наступному житті, проповідуючи євангелію духам, які були в темряві й у полоні гріха. [Він зазначив]: “Мертвих, які покаялися, буде викуплено через послушність обрядам дому Божого. І після того як вони розплатяться покаранням за свої провини, і їх буде омито начисто, вони отримають винагороду згідно з їхніми діяннями, бо вони є спадкоємцями спасіння”.
Сестра Ренлунд: “… Наступного ранку [дехто був здивований бачити, що він прийшов] на жовтневу генеральну конференцію попри поганий стан здоров’я. Рішуче налаштований звернутися до зібрання, він ледь міг стояти біля трибуни [у цій будівлі], а його велике тіло тремтіло від напруження. … Не маючи сили говорити про своє видіння, оскільки його переповнювали почуття, він лише натякав на нього. “Я був не один усі ці п’ять місяців,—сказав він зібранню.— Я перебував у дусі молитви, благання про допомогу, віри і рішучості; і я постійно спілкувався з Духом Господа. Я щасливий бути на цьому зібранні цього ранку,—сказав він.— Нехай Всемогутній Бог вас благословить”5.
Після генеральної конференції Президент Сміт продиктував це одкровення своєму сину Джозефу Філдінгу Сміту. Це один з примірників, які він підписав і передав Першому Президентству та Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Вони прочитали це записане видіння і повністю підтримали його6, і нині воно канонізовано як 138-й розділ Учення і Завітів. Зараз ми розуміємо, що Бог дбає про людей, які знаходяться по той бік завіси смертного життя. Він дбає про їхнє викуплення. “Мертві” насправді не мертві. Завдяки неперервному Відновленню ми отримали розуміння цього, а також втішення і пояснення щодо прийдешнього світу.
Старійшина Ренлунд: Здебільшого, для отримання особистого одкровення потрібно дотримуватися такого самого порядку дій. Зі свого боку я маю зосередитися на проблемі. Я маю ознайомитися з нею і обдумати її. Мені потрібно напрацювати різні рішення. Здається, що лише тоді може неодмінно прийти особисте одкровення. Часто одкровення приходить до мене у вигляді лаконічних наказів, як-от: “Іди”, “Роби” або “Кажи”!
Сестра Ренлунд: Те саме відбувається і в мене. Після того, як я обміркувала, опрацювала і помолилася, мені часто спадає на думку те, до чого, я знаю, я не змогла би додуматися самотужки. Мене завжди заохочує те, що Бог знає мене і через Святого Духа спонукає мене чинити добро.
Старійшина Ренлунд: Іноді одкровення приходить, оскільки існує конкретна потреба. Чудовим прикладом цього є подія, яка сталася на квітневій генеральній конференції 1894 року. Президент Уілфорд Вудрафф оголосив своїм радникам і Кворуму Дванадцятьох Апостолів, що отримав одкровення про храмові запечатування. Він повідомив: “Господь сказав мені, що діти мають право бути запечатаними до своїх батьків, а ті—до їхніх батьків, і так далі, [і ця робота має простягатися] настільки далеко в минуле, наскільки для нас буде можливим здобувати відповідні записи”7. Це одкровення прийшло більш ніж через 50 років після того, як Ілля відновив запечатувальну владу у Кертлендському храмі.
Сестра Ренлунд: У неділю, на генеральній конференції 1894 року, Президент Вудрафф проголосив: “Ми ще не отримали всіх одкровень. … Робота Бога для нас ще не скінчилася”. Він говорив про те, як Бригам Янг продовжив роботу Джозефа Сміта щодо будівництва храмів і упорядкування храмових обрядів. “Але він не отримав усіх одкровень, які стосуються цієї роботи,—нагадав зібранню Президент Вудрафф.— Як не отримав їх ні Президент Тейлор, ні Уілфорд Вудрафф. Цій роботі не буде кінця, доки її не буде вдосконалено”8.
Починаючи з тих років, коли члени Церкви жили в Наву, вони виконували хрищення за померлих членів сім’ї. Але ще не було відкрито важливість запечатування до наших предків. Президент Вудрафф пояснив: “Ми хочемо, щоб відтепер святі останніх днів досліджували свої родоводи настільки глибоко, наскільки зможуть, і запечаталися до своїх батьків і матерів. … Нехай діти запечатуються до своїх батьків, і простягають [цей] свій ланцюг [запечатувань] настільки далеко, наскільки це можливо”9.
Президент Вудрафф “нагадав святим про видіння, отримане Джозефом Смітом у Кертлендському храмі, в якому йшлося про його брата Алвіна. “Усі, хто померли, не пізнавши цієї євангелії, хто прийняв би її, якби їм було дозволено залишитися, будуть спадкоємцями целестіального царства”.
“Так само буде і з вашими батьками,—сказав Президент Вудрафф про тих, хто знаходиться у духовному світі.— Буде дуже мало тих, якщо взагалі будуть, хто не прийме євангелію”.
Перед закінченням своєї проповіді він закликав святих … відшукати своїх померлих родичів. “Брати і сестри,—сказав він,—давайте просувати вперед роботу з нашими записами, заповнювати їх праведно перед Господом, і виконувати цей принцип, і Божі благословення прийдуть, і ті, кого буде викуплено, благословлять нас у майбутньому”10. Це одкровення дало членам Церкви причину часто повертатися до храму, щоб виконувати повірницькі обряди за своїх померлих предків. Сім’ї почали вести ретельні записи про їхні обряди і вносили дані про виконану роботу в книги, схожі на ось цю, в якій показано виконану роботу за сім’ю Дженса Пітера і Мері Дейм.
Старійшина Ренлунд: Сьогодні учення про запечатування поколінь здається нам таким нормальним і природним, але знадобилося одкровення від Господа, щоб правильно організувати запечатування сімей. Це одкровення мало безпосередній вплив на мою сім’ю на далекому острові Ларсмо, який знаходиться на захід від узбережжя Фінляндії. Цієї розповіді немає у книзі Святі, том 3, але вона дуже цінується в моїй сім’ї. У 1912 році мій прадідусь і моя прабабуся по батьковій лінії, яких звали Меттс Ліндер Ренлунд і Ліна-Софія Ренлунд, почули, як місіонери зі Швеції проповідують відновлену євангелію. Ліна-Софія і Ліндер охристилися наступного дня. Вони знайшли радість у своїй новій релігії і у тому, що стали членами малесенької філії, першої у Фінляндії. На жаль, життя змінилося і на їх долю випало горе.
У 1917 році Ліндер помер від туберкульозу, залишивши Ліну-Софію вдовою, до того ж вагітною їхньою десятою дитиною. Та дитина—мій батько—народилася через 2 місяці після смерті Ліндера. Інші члени сім’ї також померли від туберкульозу. Таким чином, окрім Ліндера, Ліна поховала ще 7 з 10 своїх дітей. Їй, збіднілій селянці, було дуже важко зберегти цілим те, що залишилося від її сім’ї.
Майже два десятки років вона не висипалася вночі. Вона знаходила випадковий заробіток вдень, аби важкою працею заробити кошти на їжу. Вночі вона доглядала вмираючих членів своєї сім’ї. Важко уявити, як Ліна-Софія справлялася з усім цим.
Я зустрівся з Ліною-Софією одного разу у грудні 1963 року. Мені було 11, а їй було 87 років. Вона згорбилася від важкої праці, яку виконувала все життя. Шкіра на її обличчі й на руках обвітрилася і була тверда й шорстка, як старий ремінь. Коли ми зустрілися, вона встала, показала на фотографію Ліндера і сказала мені шведською мовою: “Det här är min gubbe”. “То є мій чоловік”.
Я подумав, що вона помилково вжила дієслово у теперішньому часі. Оскільки Ліндер помер 46 років тому, я звернув увагу моєї матері на цю очевидну помилку. Мама просто сказала мені: “Ти не розумієш”. Я не розумів. Ліна-Софія знала, що її чоловік, який давно помер, залишався і залишатиметься з нею упродовж вічностей. Завдяки вченню про вічні сім’ї Ліндер залишався присутнім у її житті і в її великій надії на майбутнє.
Ліна-Софія Ренлунд, бабуся Дейла Г. Ренлунда по батьковій лінії.
Молодий Дейл Г. Ренлунд.
Перед освяченням храму в Гельсінкі, Фінляндія, у 2006 році моя сестра перевіряла, яку обрядову роботу потрібно було виконати по батьковій лінії. Те, що вона знайшла, є яскравим підтвердженням віри Ліни-Софії у запечатувальну владу. Ліна-Софія ще у 1938 році передала Церкві сімейні записи з інформацією про своїх померлих дітей, яким було більше восьми років на час їхньої смерті, щоб за них можна було виконати храмову роботу. Ці записи були серед перших даних з Фінляндії, переданих у храм для виконання обрядів.
Ліна справлялася з усім, пам’ятаючи учення про спасіння. Вона вважала однією з великих милостей Бога те, що вона дізналася про вічну природу сімей ще до того, як її спіткали ці лиха. Свідченням про її глибоке навернення до відновленої євангелії Ісуса Христа була її робота з сімейної історії—робота, знання про яку було дано через одкровення Джозефу Сміту, а також Уілфорду Вудраффу та Джозефу Ф. Сміту. Вона була подібна до тих, хто “повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них”11.
Сестра Ренлунд: Оскільки Відновлення—це неперервний процес, на нас ще багато чого чекає в майбутньому. Менше року тому Президент Нельсон сказав: “Нинішні зміни у храмових процедурах та інші, які буде внесено згодом, є ще одним свідченням того, що Господь активно скеровує Свою Церкву. Він надає кожному з нас можливості більш ефективно зміцнити наш духовний фундамент, зосереджуючи своє життя на Ньому та на обрядах і завітах Його храму”12. Президент Нельсон пояснив, що ці зміни зроблено “під керівництвом Господа і у відповідь на наші молитви”, оскільки Господь хоче, щоб ми “розуміли з великою ясністю, що саме [ми], укладаючи завіти, бере[мо] на себе зобов’язання робити. … Усвідомили [наші] привілеї, обіцяння та обов’язки … [і] щоб у [нас] відкрилося розуміння духовних знань та їх усвідомлення”13.
Інколи одкровення приходить відразу. Це сталося, коли Президентом Церкви був Лоренцо Сноу, і це є ще одним прикладом того, що відбувається неперервне Відновлення. У 1898 році фінансове становище Церкви було скрутним. На піку своєї кампанії проти полігамії Конгрес Сполучених Штатів ухвалив рішення про конфіскацію майна Церкви. Стурбовані тим, що уряд відбере їхні пожертвування, багато святих перестали сплачувати десятину, тим самим значно зменшивши надходження в основне джерело фінансування Церкви. Церква позичила гроші, аби мати достатньо коштів на те, щоб робота Господа просувалася вперед. Церква навіть брала позики, щоб покрити вартість завершення будівництва Солт-Лейкського храму. Це фінансове становище дуже непокоїло 85-річного пророка14.
“Одного ранку на початку травня Президент Сноу сидів на ліжку, коли його син Ле-Рой зайшов у кімнату. … Пророк привітався з ним і оголосив: “Я їду до Сент-Джорджа”.
Ле-Рой був здивований. До Сент-Джорджа було … 480 кілометрів”. Щоб туди дістатися, їм потрібно було їхати потягом понад 320 кілометрів на південь до Мілфорда, а потім—ще 169 кілометрів каретою. Така подорож для літньої людини була б дуже складною. Все ж вони вирушили у цю довгу, нелегку подорож. Коли вони приїхали … , запорошені пилом та втомлені, … президент колу запитав у них про причину їхнього візиту. “Що ж,—сказав Президент Сноу,—я не знаю, чому ми приїхали до Сент-Джорджа, але Дух сказав нам приїхати”.
Наступного дня, 17 травня, пророк зустрівся з членами Церкви в Сент-Джорджській скинії, будівлі з червоного пісковика, розташованій за кілька кварталів на північний захід від храму. Коли Президент Сноу встав, щоб звернутися до святих, він сказав: “Ми навряд чи зможемо пояснити, чому ми приїхали, але я припускаю, що Господь матиме що сказати нам”.
Старійшина Ренлунд: “Під час проповіді Президент Сноу несподівано замовк, і в кімнаті запанувала повна тиша. Його очі засвітилися, а його обличчя засяяло. Коли він відкрив свої вуста, його голос був сильнішим. Натхнення Боже, здавалося, заповнило кімнату. І потім він заговорив про десятину. … Він журився, що багато … святих не бажали сплачувати повну десятину. … “Це є необхідною складовою підготовки до встановлення Сіону”,—сказав він.
Наступного дня Президент Сноу [навчав]: “Для кожного святого останніх днів, хто вважає себе підготовленим до майбутнього і непохитно стоїть на надійному фундаменті, нині настав час піти й виконувати волю Господа і платити свою десятину сповна. Таким є слово Господа до вас, і таким буде слово Господа до кожного поселення по всій землі Сіону”.
Пізніше Президент Сноу навчав: “Ми перебуваємо у стані страху, а через це Церква знаходиться у залежності. Єдиний спосіб звільнитися від неї—це виконання святими цього закону”. Він закликав [членів Церкви] виконувати цей закон повністю і пообіцяв, що Господь благословить їх за їхні зусилля. Він також проголосив, що сплата десятини відтепер буде обов’язковою вимогою для відвідування храму”15.
Сестра Ренлунд: З того часу багато хто може свідчити про те, що Господь виливає Свої найцінніші благословення на тих, хто готовий виконувати цей простий закон. Брат Алоїз Чеп служив президентом Віденської Австрійської філії. Він зберігав десятину та інші записи філії у цій скромній скриньці. Під час повітряних нальотів у Другу світову війну першим, що президент Чеп і його сім’я забирали з собою у безпечне місце, була ця скринька, а вже потім особисті речі.
Деякі люди також свідчили, як їм було важко прийняти цей закон, і які чудові благословення вони отримали, коли це зробили.
Одним з прикладів цього є досвід сім’ї Янагіда з Японії. У 1948 році Перше Президентство знову послало місіонерів до Японії. Коли Тошіко Янагіда запитала у свого батька про релігію, він заохотив її відвідувати богослужіння святих останніх днів. Він приєднався до Церкви у 1915 році.
Сестра Янагіда зустрілася з місіонерами, була навернена, і охристилася у серпні 1949 року. На її хрищенні був присутній її батько. Пізніше і її чоловік розшукав місіонерів, і його охристив той самий місіонер, який навчав сестру Янагіду16.
Тошіко Янагіда.
Старійшина Ренлунд: Брату і сестрі Янагіда було важко сплачувати десятину. Вони “не заробляли багато грошей, а іноді вони не були впевнені, чи вистачить їм коштів, щоб оплатити шкільний обід своєму сину. Вони також сподівалися придбати будинок. Якось після церковних зборів [сестра Янагіда] запитала одного з місіонерів про десятину. “Японці дуже бідні зараз, після війни,—сказала вона.— Нам так важко платити десятину. Чи ми повинні це робити?”
Старійшина відповів, що Бог повелів усім платити десятину, і розповів про благословення, які приносить виконання цього принципу. [Сестра Янагіда] була налаштована скептично і трохи розсердилася. “Це спосіб мислення американців”,—сказала вона собі.
… Одна сестра-місіонерка пообіцяла [сестрі Янагіда], що сплата десятини допоможе її сім’ї досягнути їхньої цілі—придбати власний будинок. Прагнучи бути слухняними, [брат і сестра Янагіда] вирішили сплачувати десятину і вірити в те, що благословення прийдуть. …
[Вони] почали бачити [ці] благословення … . Вони придбали за помірну ціну ділянку землі в місті та зробили креслення проєкту свого будинку. Потім вони подали заяву на отримання позики за новою державною програмою, і як тільки вони отримали дозвіл на будівництво, то відразу ж почали зводити фундамент.
Усе йшло добре, поки будівельний інспектор не помітив, що до їхньої ділянки не зможуть під’їхати пожежники. “Ця ділянка не підходить для зведення будинку,—сказав він їм.— Ви не можете далі його будувати”.
Не знаючи, що ж робити, [брат і сестра Янагіда] поговорили з місіонерами. “Ми всі шестеро будемо поститися і молитися за вас,—сказав їм один зі старійшин.— І ви робіть те саме”. Наступні два дні сім’я Янагіда постилася і молилася разом з місіонерами. Потім прийшов інший інспектор, щоб провести повторну експертизу ділянки. … Спочатку він не дав Янагідам майже ніякої надії на позитивний результат. Але, коли він оглянув ділянку, йому спало на думку, як вирішити цю проблему. У разі надзвичайної ситуації пожежна команда могла потрапити на ділянку, просто прибравши сусідній паркан. Сім’я Янагіда тепер могла зводити свій будинок.
“Думаю, що ви обоє зробили щось дуже хороше в минулому,—сказав їм інспектор.— За всі роки своєї роботи я ніколи не був таким поступливим”. [Брат і сестра Янагіда] були надзвичайно раді. Вони постилися і молилися та платили десятину. І, як пообіцяла [та надзвичайна] сестра-місіонерка, вони матимуть власний дім”17.
Щось подібне відбувалося зі святими по всьому світу, коли вони сплачували десятину. Господь благословляє Свій народ, коли ті виявляють віру і послух. І саме віддана сплата десятини уможливила будівництво храмів по всьому світу.
Сестра Ренлунд: Я знаю, що в наше життя приходили ледь помітні та значні благословення завдяки виконанню закону десятини. Інколи благословення є не такими, на які ми сподівалися, і їх можна легко прогледіти. Але вони реальні. Ми відчули це на собі18.
Одна з моїх улюблених розповідей, викладених у книзі Святі,—про те, як перші сестри були покликані служити місіонерками повного дня. Наприкінці 1890-х років в Англії ходили чутки, що жінки-святі останніх днів були довірливими дурепами, які не вміють самостійно думати. Тоді одна жінка-свята останніх днів із Солт-Лейк-Сіті, Елізабет Мак-К’юн, разом зі своєю дочкою приїхала в Лондон з тривалим візитом.
Коли вони відвідували церковну конференцію в Лондоні, Елізабет здивувало те, що “під час ранкової сесії Джозеф Мак-Муррін, радник у президентстві місії, засудив … неулесливі заяви про жінок-святих останніх днів [і оголосив:] “Зараз тут з нами одна пані з Юти … . Ми просимо сестру Мак-К’юн виступити цього вечора і розповісти вам про її життя в Юті”. Потім він закликав усіх присутніх на конференції привести своїх друзів, щоб послухати її виступ”.
“Коли наблизився час початку зборів, люди вщерть заповнили приміщення. Елізабет пошепки промовила молитву і вийшла на трибуну”. Звернувшись до присутніх, вона говорила про свою віру і свою сім’ю, сміливо виголошуючи свідчення про істинність євангелії. Вона також сказала: “Наша релігія навчає нас, що дружина стоїть пліч-о-пліч зі своїм чоловіком”. Коли збори закінчилися, незнайомці потискали Елізабет руку. “Якби більше ваших жінок приїздило сюди,—сказав хтось,—можна було б зробити багато чого хорошого”.
Побачивши, яке враження справила Елізабет на присутніх, [президент Мак-Муррін написав Президенту Церкви:] “Якби певна кількість здібних і розумних жінок була покликана на місію в Англію, …результати були б дивовижними”. “Рішення покликати жінок служити місіонерками проповідування повного дня було прийняте, в тому числі, й завдяки проповідуванню Елізабет Мак-К’юн”19.
Елізабет Мак-К’юн.
22 квітня 1898 року Інез Найт і Дженні Брімхолл зійшли на берег в порту Ліверпуля, Англія. Вони були першими рукопокладеними місіонерками Церкви.
Вони супроводжували президента Мак-Мурріна та інших місіонерів в одне з міст на сході від Ліверпуля. Увечері великий натовп збирався на вуличних зборах з місіонерами. Президент Мак-Муррін оголосив, що наступного дня відбудуться особливі збори, і запросив усіх прийти і послухати проповіді “реальних мормонських жінок”20. Це місіонерський щоденник Інез Найт. Вона написала: “Увечері я виступала, відчуваючи страх із тремтінням, але дійсно здивувала себе”21. Вона визнала, що отримала допомогу небес, написавши: “Увечері я виступала перед великим натовпом, але була благословенна молитвами інших місіонерів”22. Ці “реальні мормонські жінки” чудово служили: ходили від дверей до дверей і часто свідчили на вуличних зборах. Скоро до них приєдналися й інші сестри-місіонерки, й вони трудилися по всій території Англії.
Старійшина Ренлунд: Сестра Найт і сестра Брімхолл були першими. У цьому розподілі вже відслужили сотні тисяч сестер-місіонерок23. Одним з того, що мене вражає у сестрах-місіонерках, є те, що вони можуть бути ефективними просто будучи самими собою. Вони реальні жінки-святі останніх днів. Як сестра Найт і сестра Брімхолл, вони говорять з людьми про те, хто вони такі і чому вірять в те, у що вірять.
Вплив сестер-місіонерок на збирання Ізраїля надзвичайний. Недавно один молодий старійшина у час, відведений на запитання і відповіді, спитав у мене, чому приходи у його місії здебільшого хочуть, щоб у них служили сестри-місіонерки. Моя відповідь була простою: “Тому що сестри вкладають все своє серце і всю свою душу в цю роботу. Члени Церкви люблять усіх місіонерів, які служать так самовіддано”.
Те, що сестри відгукуються на заклик служити на місії, відігравало і продовжує відігравати важливу роль у поширенні євангелії. На квітневій генеральній конференції Президент Нельсон сказав: “Ми любимо сестер-місіонерок і раді їм від усього серця. Ваш внесок у цю роботу—величезний!”24
Сестра Ренлунд: Я також вражена тим, скільки усього хорошого відбулося завдяки сестрі Мак-К’юн, яка не була покликана і рукопокладена служити місіонеркою. Але ця дорога сестра стала рушієм змін завдяки своїй вірі25.
Це нагадує нам про ще одну дивовижну розповідь з книги Святі, том 3. Ми знаходимо там приклади святих, які проявили себе, як учні Христа, за найтяжчих обставин. Колишні вороги подолали ворожнечу і стали єдиними, поклавшись на Ісуса Христа.
Після Другої світової війни “Нідерланди були в жахливому стані після п’яти років окупації [німецьким нацистським режимом]. Під час тієї війни загинуло понад двісті тисяч голландців, а сотні тисяч будинків були пошкоджені або зруйновані. Багато святих в … Нідерландах були озлобленими на німців” і одне на одного, оскільки дехто з них протистояв окупантам, а дехто—співпрацював з ними. Розкол був відчутним.
Старійшина Ренлунд: “Президент місії, Корнеліус Зеппей, заохочував філії Церкви” поповнювати свої запаси продуктів, започаткувавши проєкти з вирощування картоплі, використовуючи насінневу картоплю, надану голландським урядом”. Завдяки цьому заохоченню “філії в Нідерландах … почали створювати картопляні грядки скрізь, де могли знайти місце: на подвір’ях, у квітниках, на пустирях і на розділювальних смугах доріг.
Коли настав час збирати врожай, [президент Зеппей] провів конференцію місії у місті Роттердам”. Він знав з розмов з президентом Східної Німецької місії, “що багато святих в Німеччині страждали від гострої нестачі продовольства. [Президент Зеппей] хотів якось допомогти, тож запитав місцевих провідників, чи готові вони виділити частину свого врожаю картоплі для святих у Німеччині.
“Одними з найзапекліших ворогів, з якими ваші люди стикнулися у цій війні, були німці,—сказав він.— Але зараз ці люди у набагато гіршому становищі, ніж ви”.
Спочатку деякі голландські святі противилися цьому плану. Чому вони мали ділитися своєю картоплею з німцями? [Дехто з них втратив свої домівки] через німецькі бомби або [бачили,] як від голоду вмирають близькі люди, бо німецькі окупанти відібрали їхню їжу”.
Президент Зеппей попросив Пітера Влама, колишнього військовополоненого і провідника філії Церкви в Амстердамі, “відвідати філії в Нідерландах і заохотити їх підтримати цей план”, звернувши увагу на різницю між нацистським режимом і німецьким народом. Пітер був досвідченим провідником Церкви, несправедливе ув’язнення якого у німецькому таборі було досить відомим фактом. Якщо голландські святі любили когось у цій місії і довіряли йому, то це був Пітер Влам”.
Коли Пітер зустрівся з філіями, “він пригадав свої труднощі у в’язниці. “Я пройшов через це,—сказав він.— Ви знаєте, що це правда”. Він закликав їх простити німецький народ. “Я знаю, як важко любити їх,—сказав він.— Якщо вони—наші брати і сестри, то нам слід ставитися до них, як до наших братів і сестер”.
Сестра Ренлунд: “Його слова і слова інших президентів філій зворушили святих, і у багатьох злість розтанула, коли вони збирали врожай картоплі для своїх німецьких [братів і сестер]”. Крім того, розбіжності й недовіра, які існували серед членів Церкви в філіях, також почали зникати. Члени Церкви “усвідомили, що вони можуть співпрацювати, просуваючись вперед.
[Президент Зеппей], тим часом, працював над отриманням дозволів для перевезення картоплі в Німеччину. … Коли деякі чиновники спробували зупинити плани з перевезення, [президент Зеппей] сказав їм: “Ця картопля належить Господу і якщо така буде Його воля, Господь дозволить, щоб вона потрапила до Німеччини”.
Корнеліус Зеппей, голландські місіонери і голландські святі завантажують картоплю в транспорт.
Нарешті у листопаді 1947 року голландські святі та місіонери зустрілися в Гаазі, щоб завантажити … понад 63 тонни картоплі. Невдовзі картопля прибула до Німеччини, щоб її було роздано святим. …
Скоро про проєкт з картоплею дізналося Перше Президентство. Вражений цим, Президент Девід О. Мак-Кей сказав: “Це один з найвеличніших виявів справжньої християнської поведінки, серед усіх, про які мені відомо”26.
Старійшина Ренлунд: Наступного року голландські святі знову відправили німцям великий урожай картоплі. І вони додали оселедець, зробивши подарунок ще суттєвішим. Кілька років по тому, у 1953 році, Північне море затопило значну частину Нідерландів, через що голландські члени Церкви опинилися в нужді. Цього разу німецькі святі відправили допомогу в Нідерланди, щоб виручити їх у скрутний час. Вияви милосердя голландських святих згадувалися ще протягом багатьох років і стали незмінним свідченням про любов і милосердя, які можуть виявлятися навіть до ворогів, коли звичайні люди насамперед люблять Бога і своїх ближніх, як самих себе.
Готовність прощати принесла голландським членам Церкви зцілення. Те саме відбувається й зі мною. Якщо я тримаю на когось образу, Дух засмучений. Якщо я злюсь, я не дуже добрий і не дуже схожий на Христа у своєму ставленні до інших. Ця істина чудово викладена одним з персонажів у романі Алана Пейтона Пізній плавунчик, виданого у 1953 році, події якого відбуваються в часи апартеїду в Південно-Африканській Республіці: “Є такий суворий закон …, що коли нам завдадуть глибокої травми, то ми ніколи не зцілимося, поки не пробачимо”27.
Сестра Ренлунд: Є ще багато інших надихаючих розповідей з історії Церкви за цей період часу, наведених у книзі Святі, том 3, розповідей з усіх куточків світу. Можливо, ви хотіли б дізнатися щось про Вільяма Деніелса, який роками віддано служив у сегрегованому Кейптауні, Південно-Африканська Республіка. Хоча його й не було висвячено у чин священства, він мав палке свідчення28.
Старійшина Ренлунд: Або ж про Рафаеля Монроя і Вісенте Моралеса з Мексики, які мученицькі загинули за свою віру. І про матір Рафаеля, Хесусіту, і його дружину, Гвадалупе, які мужньо керували своєю сім’єю та громадою, незважаючи на постійні загрози29.
Хесусіта Монрой.
Сестра Ренлунд: Або про Алму Річардса, першого святого останніх днів, який здобув олімпійську медаль, зокрема, завдяки тому, що жив за Словом мудрості30.
Старійшина Ренлунд: Або про Хіріні Ваангу, який, за підтримки своєї вірної дружини, Мере, повернувся на свою батьківщину в Новій Зеландії як місіонер, щоб проповідувати і збирати імена для храмової роботи31.
Сестра Ренлунд: Або про Хельгу Мейзус, яка, будучи молодою жінкою-святою останніх днів у нацистській Німеччині, залишалася відданою своїй вірі попри знущання колишніх друзів, вчителів і керівників школи32.
Старійшина Ренлунд: Або про Евелін Ходжес, яка працювала соціальною працівницею на штатній вакансії у Товаристві допомоги, щоб допомагати сім’ям піднятися на ноги за часів Великої депресії33.
Сестра Ренлунд: У нас більше немає часу на подальші розповіді, але я знаю, що усі ви самі захочете прочитати третій том серії Святі.
Старійшина Ренлунд: Для мене досконалим гімном для цього періоду історії Церкви є “Істина в світі знов!”34, який хор виконає на завершення наших зборів. Гімн “Істина в світі знов!” був написаний Луїсом Ф. Мюнхом, уродженцем Німеччини, який приєднався до Церкви, подорожуючи через Солт-Лейк-Сіті. Пізніше він служив місіонером Церкви в Швейцарії та Німеччині. Служачи там на місії, він опублікував багато матеріалів німецькою мовою, зокрема й гімн “Істина в світі знов!” Він став одним із найулюбленіших гімнів німецькомовних святих останніх днів. Він вперше був опублікований у цьому збірнику гімнів у Німеччині у 1890 році. Його було перекладено на інші мови і опубліковано у книзі гімнів (сучасне видання), якою ми користуємося. У це видання не було включено третій куплет, який також виконає хор.
У цьому третьому куплеті описується те, що святі, про яких ми говорили, робили у цей період часу. Вони “шану[вали] єдиного й істинного живого Бога. [Приходили] й [були] хрищені; [трималися] за жезл. [Віддавали] Йому [своє] серце, з вірою в Його Сина—Ісуса, Святого”.
Я запрошую вас прочитати серію Святі, щоб дізнатися про історію Церкви і зрозуміти її, а також щоб вчитися з прикладу членів цієї Церкви. Серія Святі ґрунтується на надзвичайно ретельних дослідженнях і містить достовірні матеріали. Вона є свідченням про неперервне Відновлення Церкви Ісуса Христа. Наша історія надихає. Ця історія є нашим спільним спадком, і не має значення, чи є ми нащадками перших піонерів, тих піонерів, що приєдналися до Церкви пізніше, або чи самі ми є піонерами у цій вірі.
Чому це важливо? Навіщо нам витрачати стільки часу, розповідаючи ці історії? Це тому, що ці розповіді містять реальні приклади сили пізнання нашого Спасителя. Я знаю, що Ісус Христос живий і керує цією Церквою та наглядає за Своїм завітним народом, який озброєний силою Бога у великій славі. Я прикликаю на вас благословення, яким є те, щоб ви відчули любов Спасителя у своєму житті, коли наближатиметеся до Нього і Його Церкви, в ім’я Ісуса Христа, амінь.