Наші домівки, наші сім’ї
Вибачення мого батька
Девід Хіксон живе в Техасі, США.
Це було сильнішим за тисячі проповідей.
Мені було 16 і я вперше слухав свій новий рок-н-рольний альбом. На жаль, коли я слухав, то засмутився, бо почув одне непристойне слово в останній пісні. Мені стало ніяково. Я знав, що батьки не схвалять цього—запис не відповідав нормам нашої сім’ї. Але решта пісень мені подобалися, тож кожного разу, коли я прослуховував запис, я зменшував гучність саме тоді, коли мало прозвучати непристойне слово.
Моя сестра, керуючись найкращими намірами, розповіла батькові про альбом. Пізніше, коли ми з ним були у вітальні, він поділився своїм занепокоєнням щодо того нехорошого слова. І хоча його зауваження було сказане з добротою, я наїжачився і вперто захищав свою позицію.
Я використав усі аргументи, які спадали на думку, аби переконати батька, що я можу слухати альбом. “Я не знав, що там є те слово, коли купував його,—сказав я,—і коли та пісня звучить, я її вимикаю”.
Коли він сказав, що незважаючи на це мені слід позбутися запису, я відповів: “Якщо ти думаєш так, тоді мені слід також перестати ходити до школи! Я чую те слово—і навіть гірші—у школі кожного дня!”
Це засмутило його. Він знову наголосив, що ми не можемо мати вульгарну музику вдома. Суперечка почала наростати, коли я сказав, що я міг би вчинити й гірші гріхи і що я ніколи не вживав цього слова.
Я намагався перейти в наступ: “Я так намагаюся бути хорошим, і після всього ти зосереджуєшся на якійсь дрібниці й вважаєш мене невиправним грішником!”
Незважаючи на це, мій батько не здавався. Я також. Я пішов нагору в свою кімнату, грюкнув дверима й ліг на ліжко, а всередині у мене все кипіло. Знову і знову в голові прокручувалися мої аргументи, і я все більше зміцнювався у своєму хибному мисленні та переконував себе у своїй правоті.
Через десять хвилин у кімнату тихенько постукали. То був батько. Його обличчя змінилося. Він прийшов не сперечатися. “Вибач, що я розгнівався,—сказав він.— Ти можеш мені пробачити?” Він сказав, що сильно любить мене і високої думки про мене. Він не читав нотацій. Він не давав мені поради. Потім він повернувся і спокійно вийшов з кімнати.
Тисячі проповідей про смирення не подіяли б на мене сильніше. Я більше не сердився на нього, а лише на себе, через те що був таким впертим і непоступливим. Я взяв запис, розламав його навпіл і викинув. Я не знаю, чи коли-небудь розповів батькові про те, що зробив, але це не мало значення. Мало значення лише те, що я дізнався, що мій батько цінує наші стосунки більше, ніж свою гординю, хоча правда була на його стороні.
Ілюстровано Семом Лоулором