2:3

Істина переможе

Старійшина Д. Тодд Крістофферсон

З Кворуму Дванадцятьох Апостолів

Вечір зі старійшиною Д. Тоддом Крістофферсоном

Звернення до вчителів релігії ЦСО • 26 січня 2018 • Солт-Лейкська скинія

Я дякую Небесному Батькові за привілей бути з вами цього вечора. Я вдячний за старійшину Кіма Б. Кларка, брата Чеда Х. Уебба. Я надзвичайно поважаю всіх тих, кого згадували цього вечора або хто вказаний у надрукованих програмках. Я глибоко вдячний за Церковну систему освіти, семінарії та інститути. Я захоплююся всіма вами, хто служить---співробітниками, волонтерами і хто робить будь-який вклад у цю справу. Я впевнений, що служіння, яке ви здійснюєте, мабуть є найвеличнішим з усього, що Церква може запропонувати своїм членам, особливо кожному підростаючому поколінню. Тож я дуже вам вдячний.

Цього вечора я б хотів поговорити з вами про істину. Головна мета Церковної системи освіти---прищеплювати істину, навчати їй; в першу чергу це стосується тих базових і фундаментальних істин, що є основою вічного життя. Завжди було важливо не лише навчати істині, але і захищати її, а в наш час, як ми бачимо, ця потреба зростає.

Усі ми пам’ятаємо розмову, коли Ісус стояв на суді перед Пилатом і проголошував, що Він прийшов у світ “засвідчити правду. І кожен, хто з правди,---сказав Ісус,---той чує Мій голос”¹. Відповідь Пилата прозвучала досить цинічно: “Що є правда?”² Вочевидь, то було риторичне запитання. Він, можливо, не вірив, що правда, тобто істина, існує, або принаймні, присвятивши життя політичним інтригам, він зневірився, що коли-небудь дізнається, що ж в дійсності є правдою. Однак він поставив хороше запитання, таке, над яким слід поміркувати й нам.

У своїй могутній заступницькій молитві під час Останньої вечері Господь засвідчив, що слово Батька є істиною³. Він проголосив, що слова, тобто свідчення Святого Духа, є істиною, і що “істина перебуває на віки вічні”⁴. Як про Батька, так і про Сина, було проголошено, що вони “сповнен[і] благодаті й правди”⁵. У одкровенні пророку Джозефу Сміту Спаситель, мабуть, дав найчіткіші з усіх можливих визначень істини: “А істина—це знання про все суще як воно є, і як воно було, і як воно буде”⁶.

Хоча це визначення є простим, його суть полягає в тому, що без божественної допомоги смертна людина не спроможна глибоко осягнути істину. Почесний професор УБЯ Чонсі С. Ріддл пояснює це таким чином:

“Кожна смертна істота має не більше, ніж крихту істини про те, як усе було, є або буде. І оскільки ми розуміємо речі завдяки зв’язкам між ними, то, як смертні створіння, не здатні осягнути ту крихту [істини], яку знаємо, у її повноті, оскільки навіть та крихта отримує повноту свого значення лише тоді, коли пов’язана з усім іншим, а також з минулим, [теперішнім] і майбутнім усього іншого.

Отже істина---це те, що повною мірою можуть осягнути лише боги, ті, хто є всезнаючими, хто бачить і знає все, що є в минулому, теперішньому і майбутньому”⁷.

Далі професор Ріддл зазначає:

“Аби убезпечити людство від цієї обмеженої здатності розрізняти істину, наш Небесний Батько дав нам Спасителя, Ісуса Христа, і Святого Духа. Наш Спаситель дає всім чоловікам і жінкам, які приходять у цей світ, Світло Христа, за допомогою якого вони можуть відрізняти добро від зла. … Якщо людина приймає Світло Христа і воно їй подобається, а також навчається постійно використовувати його, щоб відрізняти добро від зла, така людина буде готова отримати свідчення від Святого Духа. … Людина з [даром Святого Духа], має право на постійний супровід Святого Духа. І будь-яка людина, яка має такий постійний супровід, має доступ до істини. “І силою Святого Духа ви можете пізнати правду про все” [Mороній 10:5]”⁸.

Спаситель підтвердив це, сказавши під час Останньої вечері: “А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди”⁹ Звертаючись до Джозефа Сімта, Він додав: “Той, хто дотримується [Моїх] заповідей, отримує істину і світло, доки він не прославиться в істині і не пізнає все”¹⁰.

Тож найперше, що нам слід зрозуміти про істину,---це те, що отримати будь-які значні знання про істину неможливо без божественної допомоги, тобто через Світло Христа чи за допомогою Святого Духа. З огляду на наші обмежені людські можливості й ресурси, якщо ми не керуємося одкровенням, то просто не здатні здобути всебічне знання про речі, якими вони були, є чи будуть, і як одна річ пов’язана з рештою всього, що було, є чи буде.

Однак Господь радить Пророку Джозефу Сміту “навчатися, і вивчати, і знайомитися з усіма добрими книгами, і з мовами, язиками і людьми”¹¹. І Він звертається з тим самим запрошенням до всіх нас: “Шукайте в найкращих книгах слів мудрості [або ми можемо сказати “істини”]; прагніть знання, саме через навчання і також через віру”¹². І це ми маємо робити, за Його словами, “старанно”¹³. Ми повинні докладати найкращих зусиль, і ці найкращі зусилля включають застосування віри---активно питати, шукати і стукати, аби нам відкрилася істина і світло, що йдуть від Бога¹⁴. Це і є “поглиблене вивчення”, як казав сьогодні старійшина Кларк.

Я вірю, що майже вся, якщо не вся, істина, яку ми спроможні відкрити, приходить завдяки божественній допомозі, незалежно від того, чи ми це визнаємо. Пишучи про Світло Христа, тобто Дух Христа, президент Бойд К. Пекер зазначав:

“Дух Христа може просвітлювати дослідника, ученого, художника, скульптора, композитора, артиста, архітектора, письменника, який робить щось велике, навіть надихаюче заради блага і добра всього людства.

Цей Дух може торкнутися селянина, який працює на своєму полі, і рибалку в його човні. Він може надихати вчителя у класній кімнаті, місіонера під час проведення уроку. Він може надихати студента, який слухає. І, що найбільш важливо, він може надихати чоловіка і дружину, батька і матір”¹⁵.

Як нікому іншому, нам слід мати смирення й бути реалістами, аби визнавати, що не лише спасіння приходить через благодать “після всього, що ми можемо зробити”, але й наше розуміння істини подібним чином приходить завдяки благодаті “після всього, що ми можемо зробити”¹⁶. “Бо слово Господа є істина, а все, що є істина, є світло, а все, що є світло, є Дух, саме Дух Ісуса Христа”¹⁷.

Зараз я повернуся до Спасителевих слів про те, що “істина перебуває на віки вічні”¹⁸ У 93 розділі Учення і Завітів Господь проголошує: “Уся істина є незалежною у тій сфері, в яку Бог помістив її, щоб вона діяла самостійно, так само як і весь розум; інакше немає існування”¹⁹. На мій погляд це означає, що уся істина, яка керує нашим сьогоденням, існує незалежно і окремо. На неї не впливають мої уподобання чи ваша думка. Вона залишається непідвладною будь-яким зусиллям контролювати або змінити її. Її неможливо лобіювати чи впливати на неї будь-яким чином. Це незмінна реальність.

Спаситель сказав, що без цієї незмінної реальності істини “немає існування”²⁰. Я вірю, що саме це мав на увазі Легій, коли навчав:

“І якщо ви скажете, що немає закону [тут слово “закон” вживається як синонім істини, тієї істини, яка є “незалежною у тій сфері, в яку Бог помістив її”], то ви мусите також сказати, що й гріха немає [під гріхом мається на увазі порушення закону]. Якщо ви скажете, що немає гріха, ви мусите також сказати, що немає й праведності [праведність---це виконання закону, іншими словами, без закону, тобто істини, немає що виконувати або не виконувати].А якщо немає праведності, то й щастя немає [щастя---це наслідок праведності]. А якщо немає ані праведності, ані щастя, то немає ні покарання, ні лиха [покарання і лихо є наслідками гріха]. А якщо цього немає, тоді немає й Бога. А якщо Бога немає, тоді й нас немає, і землі немає; бо в такому разі не могло бути ніякого створення чогось, що може діяти, або бути під дією; отже, все повинно було б зникнути”²¹.

Тож завдяки всьому цьому ми знаємо, що істина існує, що вона є втіленням постійної і незмінної реальності; що без сторонньої допомоги обсяг істини, яку смертні можуть осягнути, є відносно малою; що ми покладаємося на божественне одкровення, аби пізнати “правду про все”²²; і що ми й Бог залежимо від істини, аби діяти й творити, “інакше немає існування”²³. В іншому місці ми також дізнаємося, що істина не суперечить істині, але насправді вся істина може бути об’єднана в одне велике ціле.

То де ж ми перебуваємо у сьогоденному світі, коли намагаємося навчати істині та стверджувати її, особливо коли йдеться про духовну істину?

Майже повсюди у світі панівною філософією стало релятивістське мислення. Під релятивізмом я маю на увазі такі погляди, що етичні й моральні істини є відносними, що вони залежать від ставлення і почуттів тих, хто їх має, і що ніхто не може судити про вагомість чиєїсь “істини”. Сьогодні багато говорять про “свою істину” і “його істину” або “її істину”. Про такий спосіб мислення писав журналіст Девід Брукс у своєму огляді книги Lost in Transition (Загублені при переході), написаної соціологом Нотрдамського університету Крістіаном Смітом та іншими. У книзі сказано:

“Типова позиція, до якої більшість із [опитуваних Смітом] постійно поверталася, полягає в тому, що моральний вибір—це питання особистих уподобань. “Це---особисте,---як правило відповідала більшість опитуваних.--- Це вирішує сама людина. Хто я такий, щоб вказувати?”

Заперечуючи беззастережний послух авторитету, багато молодих людей вдалися до іншої крайності, кажучи: “Я зроблю те, що, на мою думку, зробить мене щасливим, або буду керуватися своїми почуттями. Я не знаю інших критеріїв у визначенні, що маю робити, крім моїх внутрішніх відчуттів”.

Багато людей з легкістю обговорювали свої моральні норми, але вагалися пов’язувати свої почуття з більш широким мисленням про спільну моральну основу чи зобов’язання. Як сказав хтось із них: “Я маю на увазі, що мої відчуття визначають правильність чогось для мене. Однак різні люди мають різні відчуття. Тож я не можу казати від імені інших людей, що є правильним, а що неправильним”²⁴.

Думаю, ви погодитеся з тим, що філософія морального релятивізму здобула велике поширення в наш час. Вислів “не суди” став практично незаперечною нормою в розмовах і поведінці. Але в дійсності усі ми маємо судження стосовно того, що є правильним, а що хибним, і не лише відносно себе, але і відносно людей та суспільства, в якому живемо. Закони і законодавча система, навіть політична система, є втіленням моральних цінностей та істин, які ми сприймаємо. У плюралістичному суспільстві ми можемо дебатувати, які цінності слід закріпити законами чи правилами, і що є правильним, хибним або істинним, але в кінці, з певного питання, чиясь точка зору, або точка зору певної групи людей на істину візьме верх, і всім доведеться підкоритися їй.

Моральний релятивізм просто не працює, якщо ми хочемо мати в суспільстві порядок і справедливість. Чи може убивство бути неприйнятним для більшості, але прийнятним для небагатьох? Чи має право злодій утримувати вкрадене і продовжувати красти лише тому, що він вважає це правильним, особливо якщо ця людина зростала за несприятливих умов? Або, зважаючи на те, про що постійно зараз кажуть у новинах---чи має чоловік право сексуально домагатися жінки, якщо це відповідає його особистим переконанням про правильне й неправильне.

“Ну,---скаже хтось,---ви кажете про те, що переважною більшістю людей вважається хибним. Є певні абсолютні цінності, які нерозривно пов’язані з людським існуванням і лежать в основі законів проти вбивства, зґвалування, крадіжок та інших дій, що завдають шкоди людям або стають на заваді їхньому законному прагненню до щастя. Це важливі та універсальні права людини, які заперечують будь-яке індивідуальне право на протилежне. Тільки за межами цих визнаних прав людини застосовується моральний релятивізм, де кожна людина може визначити для себе те, що є правильним чи неправильним”. Але такий хід думок приводить до висновку, що насправді існують моральні абсолюти---можете називати їх загальними правами людини чи якось по-іншому. Принаймні певні істини й моральні поняття існують незалежно від особистих примх чи уподобань. Насправді єдина полеміка стосується ось чого---якими є ті цінності й наскільки вони поширюються. Те, що ми називаємо моральним релятивізмом, насправді є невпинною полемікою навколо толерантності: до яких дій та відмінностей у суспільстві та в людських стосунках слід ставитися толерантно?

Наше покликання, а за цих обставин воно стає все нагальнішим, полягає в тому, щоб навчати про істину моральних понять: якими вони є і куди сягають. Ми уславлюємо істину, яка стосується будь-якої теми з будь-якого джерела, однак вічну істину, особливо ту, яка стосується значення, мети й поведінки в житті, ми повинні отримувати від Бога. Загалом у цій дискусії моральний релятивізм не відводить Богу ні ролі, ні значення і, як правило, навіть ставить під сумнів Його існування. Для авторів дискусії найгірше було б визнати, що Він таки існує та ще й промовляє до людини. Людина може вважати істину відносною лише тоді, коли поряд немає Бога.

Центр наукових досліджень повідомив, що вперше більшість американців (56 відсотків) сказали, що немає потреби мати релігійні переконання, аби бути хорошою людиною. “Бог не є передумовою наявності хороших цінностей і моральності”,---написав Грег Сміт, заступник директора з проведення досліджень цього Центру у своєму пості, присвяченому результатам дослідження²⁵.

Я впевнений, що всі ми погодимося: атеїсти або люди, які не сповідують релігію, можуть бути і переважно є хорошими й чесними людьми. Але ми не погодимося, що це відбувається без Бога. Як було зазначено раніше, незалежно від того, подобається це комусь, чи ні, вірить хтось у це, чи ні, або навіть чи усвідомлює це---людина несе в собі Світло Христа й тому має спільне для всіх відчуття правильного і хибного, яке ми іноді називаємося совістю. Спаситель сказав: “Я є істинне світло, яке засвічує кожну людину, яка приходить у світ”²⁶. Ми також читаємо: “І Дух дає світло кожній людині, яка приходить у світ; і Дух просвітляє кожну людину в усьому світі, яка прислухається до голосу Духа”²⁷.

Президент Бойд К. Пекер у тій статті, яку я вже цитував, навчав:

“Кожен чоловік, жінка і дитина будь-якої національності, віросповідання чи кольору шкіри—кожен, незалежно від місця проживання, вірувань чи виду діяльності—має в собі Світло Христа. У цьому відношенні всі люди створені однаково. Світло Христа, яке є в кожному,---це свідчення того, що Бог не зважає на особу (див. УЗ 1:35). Він ставиться до всіх однаково, оскільки всі обдаровані Світлом Христа”²⁸.

Світло Христа перебуває в кожному смертному. Саме це мав на увазі Легій, коли проголосив: “І люди достатньо навчені, щоб відрізнити добро від зла. … І через те, що вони викуплені від падіння, вони стали вільними назавжди, можуть відрізняти добро від зла”²⁹. Мормон переконував: “Шука[йте] старанно у світлі Христа, щоб відрізнити добро від зла; і якщо ви сприймете все добре і не засуджуватимете його, ви справді будете дитям Христа”³⁰.

Моральний релятивізм завдає серйозної шкоди, оскільки заглушає совість. Якщо визнавати наявність совісті й дослухатися до неї, вона буде скеровувати до більшого світла й істини. Але ігнорування або заглушування совісті вочевидь веде людину якнайдалі від світла й істини до заперечення, помилки й жалкувань. Робити вигляд, що не існує встановленої об’єктивної істини---це не що інше, як спроба уникнути відповідальності й підзвітності. Це не є рецептом щастя.

Дж. Будзіжевський, професор факультету урядування й філософії в Техаському університеті, м. Остін, 20 років тому написав цікаву статтю для католицького журналу First Things під назвою “The Revenge of Conscience” (Помста совісті). Він казав про совість як про складову природного закону, “закону, записаного в серці кожної людської істоти”. Звичайно ж, ми називаємо його Світлом Христа. У будь-якому разі його розмірковування про спроби заглушити совість наводять на роздуми.

Він писав, що “наше знання основних принципів [тих, що містяться в Десяти заповідях] неминуще. Це ті закони, яких ми не можемо не знати”³¹. Моральний релятивізм заперечує існування цих основоположних принципів, або, якщо вони й існують, заперечує, що вони правильні для всіх. Моральний реалізм стверджує, що, в дійсності, ми не знаємо істини, однак ми щиро її шукаємо і робимо все можливе, намагаючись в туманну ніч побачити все таким, як воно є. Будзіжевський стверджує: “Ми знаємо достатньо, однак не робимо все, на що спроможні. … Загалом ми знаємо, що вірно, а що ні, але нам би хотілося цього не знати. Ми лише стверджуємо, що шукаємо істину, аби мати змогу чинити неправильно, потурати помилкам, або придушуємо свої шкодування за минулі помилки. … Наш занепад відбувається не через незнання правил моралі, але через те, що ми не переймаємося ними. Проблема не в тому, що ми не навчені, проблема в тому, що ми не погоджуємося. Нам не бракує моральних знань---ми на них не зважаємо.”³².

Те, що Алма описав своєму синові Коріантону як “муки сумління”³³---це реально, і Будзіжевський вказує, що наші спроби заглушити совість або послабити її докори, не вдаючись до покаяння, будуть безуспішними. Ми бачимо це на прикладі людей, які вдають, що те, що, як вони знають, хибне, не є хибним. Вони можуть навмисно повторювати свої гріховні вчинки, намагаючись заглушити голос сумління. Дехто може постійно відволікатися, занурюючись у соціальні медіа, відеоігри або невпинно слухаючи музику в навушниках, щоб уникнути спокійної хвилинки, коли може заговорити совість. Ми бачимо це в нескінченних за кількістю й вигадливістю намаганнях виправдати себе. Будзіжевський цитує одне з них: “Я кажу собі, що секс [поза шлюбом]---це норма, оскільки я збираюся укласти шлюб зі своїм партнером, оскільки я хочу, щоб мій партнер уклав шлюб зі мною, або оскільки мені треба дізнатися, чи буду я щасливий/а у шлюбі, … [або] нам не потрібні обітниці, бо ми кохаємо одне одного”. Підтекст усього цього звичайно ж такий: любов тих, хто дійсно [хоче або] має потребу в обітницях, [вочевидь] не є чистою”³⁴.

Окрім удавань, відволікань і самовиправдовувань люди можуть намагатися схиляти інших до участі в неправедних вчинках для того, щоб виправдати себе. Вони не лише “самі грішать; вони вербують інших”³⁵. Можна сказати, що Сатана дуже вправний вербувальник, “бо він прагне всіх людей зробити так само нещасними, як сам”³⁶. Найгіршими є ті, які наполягають, що “суспільство треба змінити, аби більше воно не підпадало під жахливий осуд. Отже, вони змінюють закони, проникають у навчальні заклади та створюють нав’язливі бюрократичні соціальні служби”³⁷. Правильно казав Ісая: “Горе тим, що зло називають добром, а добро—злом, що ставлять темноту за світло, а світло—за темряву, що ставлять гірке за солодке, а солодке—за гірке!”³⁸

Таким чином Будзіжевський доходить такого висновку: ми власними зусиллями заглушаємо голос сумління й виправдовуємо провину, яка занурює суспільство все глибше й глибше в моральну прірву³⁹. Я ще додав би, що це також пояснює той гнів, який дедалі частіше вибухає під час будь-якої спроби обговорювати все, що стосується суспільних стандартів і норм.

Розмовляючи з Никодимом, Ісус сказав:

“Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло,—лихі-бо були їхні вчинки!

Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його.

А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони”⁴⁰.

Спроби заглушити сумління не лише марні, але якби люди бачили все існуюче в його істинному світлі, ніхто більше й не намагався б цього робити. На початку я згадував, чого Легій навчав стосовно спроб уникнути покарання й страждань, які приносить заперечування реальності гріха---”якщо ви скажете, що немає закону, то ви … скажете, що немає гріха”⁴¹. Якби ми могли знищити закон, або істину, як намагаються це зробити ті, хто бореться з совістю, то ми могли б позбавитися вини, покарання і страждань. Однак пам’ятайте, як застерігав про це Легій, що без закону наше існування також не мало б ніяких злетів. Ми б знищили можливість бути праведними й щасливими. Ми б знищили можливість сотворіння й існування. Вочевидь, ідея про усунення або знищення істини---це нонсенс, але є можливість позбавитися страждань і в той же час зберегти можливість бути щасливими. Це називається вченням або євангелією Христа, яка включає віру в Христа, покаяння і хрищення, як водою, так і Духом⁴².

Ми повинні допомагати своїм студентам, кажучи словами Спасителя, “роби[ти] за правдою”⁴³---усім серцем приймати Світло Христа, яке є в них, і радо приймати додаткове світло та істину, які приходять через Святого Духа. Опір, самовиправдовування і вигадки не допоможуть. Лише покаяння і послух істині можуть виявити “істинну сутність”, якої прагне так багато людей.Лише покаяння і послух істині може зберегти й збільшити наше щастя та свободу.

На початку своєї юридичної кар’єри я на власні очі бачив трагічні плоди, до яких привела спроба не дослухатися до совісті й покладатися на обман. Я був юрисконсультом у Джона Дж. Сіріка, судді окружного суду США у Вашингтоні, округ Колумбія. Національний скандал, відомий як Уотергейт, почався незадовго перед тим, як я почав свою роботу, і всі судові справи, що стосувалися Уотергейту, повністю займали весь час судді Сіріка, а отже і мій час, упродовж наступних майже двох з половиною років. Не вдаючись у подробиці, я просто скажу, що у 1972 році люди, залучені до кампанії з переобрання президента Річарда Ніксона, а саме Комітет з перевиборів президента, вдаючись до злому та підслуховування, спробували викрасти інформацію з Національного комітету Демократичної партії. Учасників арештували і майже негайно почалися докладатися зусилля, щоб приховати будь-який зв’язок між цими незаконними діями і кампанією Ніксона чи будь-ким з урядовців Білого дому. Це приховування стало перешкоджати здійсненню правосуддя і до цього долучився навіть президент Ніксон.

Мені здавалося, що було багато моментів упродовж наступних двох років перед відставкою Ніксона, коли він, якби в ньому пробудилася совість, міг усе зупинити, сказавши: “Нехай буде, що буде, але це неправильно, це слід зупинити”, і була велика ймовірність того, що він би пережив цей політичний скандал і неминучий критицизм та закінчив свій термін президентства. Але він так і не сказав: “Досить!” Натомість він сам все більше загрузав у змові з приховування фактів. Як на мене, найнижчої позначки ця справа досягла тоді, коли ми з суддею Сіріка слухали запис розмови, яка відбулася 21 березня 1973 року між президентом і юрисконсультом Білого дому Джоном Діном.

Дін керував приховуванням цієї справи у Білому домі, і він відчував, що її починають розплутувати. І ось він прийшов, щоб запитати у Ніксона, що ж робити далі. У записі розмови Дін розповів, що було зроблено впродовж кількох минулих місяців, у тому числі про угоду щодо виплати грошей сім’ям тих людей, які визнали себе винними в Уотергейтському зламі. Їм було виплачено гроші, аби вони не назвали високопосадовців Комітету з перевиборів президента, які спланували й замовили злам, але тепер ті люди погрожували все розповісти, оскільки гроші не дійшли до їхніх сімей чи їх не було стільки скільки, як вони думали, їм пообіцяли.

Ми з суддею Сіріка були вражені, почувши, як Ніксон спокійно запитав: “Скільки треба грошей?” Судячи з тону голосу Діна, він сам був здивований такою відповіддю, і як здалося, навмання назвав суму: “Мільйон доларів”. Ніксон відповів, що буде неважко знайти таку суму, але його непокоїло те, як їх передати так, щоб ніхто не дізнався. Ми з суддею не могли повірити---не хотіли вірити---тому, що почули, і він передав мені записку з проханням перекрутити плівку назад, щоб прослухати її ще раз. Ми закінчили прослуховування розмови, а потім, майже нічого не кажучи, відклали запис і раніше пішли додому. Навіть зараз я пам’ятаю відчуття розчарування і суму. То було за кілька місяців до відставки Ніксона, але ми знали вже тоді, що президенту буде оголошено імпічмент, якщо він першим не подасть у відставку.

У той час я думав і досі про це думаю, чому Ніксон допустив, щоб скандал розрісся і зайшов так далеко. Я досі дивуюся тим, що з плином часу він настільки заглушив свою совість, що навіть спроба злодіїв Уотергейту шантажувати президента Сполучених Штатів не викликала в ньому обурення. Життєвий урок, засвоєний мною з його досвіду, полягав у тому, що моя надія уникнути подібної катастрофи у власному житті основуватиметься на такому правилі: завжди і незмінно дослухатися до голосу сумління. Якщо людина ставить під удар свою чесність навіть у, на перший погляд, незначних справах, вона потрапляє в небезпеку згодом втратити всі переваги і захист совісті. Я впевнений, що декому вдалося “замести сліди”, в тому розумінні, що вони нечесно або незаконно вели бізнес, професійну діяльність чи політичне життя й ніколи за це не відповідали (принаймні у цьому житті). Але слабкий голос совісті та, безсумнівно, заглушений голос совісті відкриває двері до “Уотергейтів”, малих чи великих, колективних чи особистих. Вони є катастрофами, які можуть завдати шкоди й знищити як винних, так і не винних.

Іван записав потужне Спасителеве обіцяння “до юдеїв, що в Нього ввірували: Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!”⁴⁴ Безсумнівно, що коли ми знаємо істину й живемо за нею, то вона нас зробить вільними---в першу чергу від пут невігластва й гріха⁴⁵, а після того ми будемо вільні робити будь-які добрі справи, поки не здобудемо царства нашого Батька і всього, що Він може дати⁴⁶. Знання того, що Сам Ісус---це “дорога, і правда, і життя”⁴⁷, ймовірно є найглибшим сенсом тієї істини, яка робить нас вільною, і полягає в тому, що Його благодаттю Він звільняє нас від смерті й пекла⁴⁸.

Господь проголосив: “Світло й істина залишають Злого, [заплутаного в путах гріхах]. … [Але] Злочестивий приходить і забирає світло та істину в дітей людських через непослушність і через традиції їхніх батьків”⁴⁹.

У нас є Книга Мормона, яскравий приклад того, як Злочестивий приходить і забирає світло та істину шляхом хибних традицій і непослуху. Про ламанійців написано, що приблизно за півтора століття до приходу Христа ламанійці “нічого не знали про Господа”⁵⁰: Лише завдяки дивовижній місії синів Мосії велика кількість ламанійців почула про план спасіння і дізналася про істину⁵¹.

Радість, яка охопила царя Ламонія після того, як він звільнився від темряви хибних уявлень і відчув світло істини, знесилила його. “І світло, що освітлювало його розум, яке було світлом слави Бога, яке було дивовижним світлом Його благодаті—так, це світло вливало таку радість у його душу, хмара темряви розвіялася, і що світло вічного життя запалало в його душі, так, він знав, що це подолало його природне тіло, і його було віднесено під впливом Бога”⁵².

Насправді існує лише два варіанти. Один---шукати істину, дослухаючись до слів Христа: “Той, хто дотримується Його заповідей, отримує істину і світло, доки він не прославиться в істині і не пізнає все”⁵³. Інший---піддатися супротивнику і спробувати неможливе---знайти щастя в його вигадках. Людина не може досягнути успіху ні в цьому житті, ні в наступному, якщо нехтує реальністю істини, але дехто, а насправді, багато людей, роблять цю спробу---просто їм здається, що це набагато легше, ніж покаяння. Однак лише покаяння і послух Божій істині звільняє нас від вигаданого світу, який приречений на провал “і велика [буде] та руїна”⁵⁴.

Основоположні істини, ключові реалії нашого існування, яких ми повинні навчати, й не один раз, з чистим переконанням і всією силою, яку нам дає Бог, є такими:⁵⁵

Бог, наш Небесний Батько, єдиний істинний і живий Бог---живе.
Ісус Христос—це Єдинонароджений Син Бога.
Ісус Христос прийшов на землю, щоб викупити Свій народ; Він відстраждав і помер, щоб спокутувати гріхи людей.
Він знову піднявся з мертвих, таким чином здійснивши Воскресіння.
Усі постануть перед Ним, і їх будуть судити відповідно до їхніх вчинків під час останнього судного дня.

Тож любімо ці істини й живімо за ними. Я складаю урочисте свідчення, що вони правдиві. То давайте ж активно й енергійно прагнути, навчати і жити за істиною. Про це я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.