Вічна сім’я
Те, що спочатку здавалося трагедією, згодом привело сім’ю Уанкі до храму.
Але як тільки вона сіла, її тон став серйозним і я гадав: про що розповість ця дружелюбна 16-річна дівчина? “Mоя історія про храм”,—сказала вона.
Уанкі родом з Тонги, країни, розташованої на острові, де ростуть високі кокосові пальми, величні бананові дерева та розлогі колоказії. Здається, що більшість молодих людей, яких я бачив на острові, задоволені життям. На їхніх обличчях такі ж широкі усмішки, яку я за мить бачив на обличчі Уанкі. Молодь її віку на Тонзі любить танцювати, співати, грати в нетбол і проводити час у колі сім’ї. Загалом вони щасливі. Але серйозність Уанкі мала домішок глибших почуттів, яким я не міг дати визначення, і це мене здивувало.
“Я хочу поговорити про храм”,—повторила вона.
“Коли я підростала,—почала Уанкі,—мої брати, сестра і я були членами Церкви. Разом з мамою ми ходили до церкви кожної неділі. Мені подобався храм і подобалося разом із молоддю ходити й робити хрищення за померлих. Я відчувала Духа, коли туди приходила. Але мій тато не ходив до церкви”.
Голос Уанкі затремтів. Я підвів погляд від свого записника і помітив у її очах сльози.
“Якось мій менший брат Алекісіо пошкодив стегно й рана інфікувалася,—далі вела вона.— Згодом йому стало трохи краще. І мій тато повернувся до церкви. Але потім знову відійшов.”
Тепер сльози текли по обличчю Уанкі, а серветка, яку я їй дав, відразу ж просякла наскрізь, як і її рукава, поки вона безуспішно намагалася витирати сльози.
“Моєму меншому братові стало гірше й він помер. Йому було лише 12 років”.
На якусь мить Уанкі замовчала, переповнена почуттями, і я почав розуміти, чому вона була така серйозна. Ця молода жінка вже пережила велику трагедію у своєму житті. Але в її очах також сяяла іскра надії.
“Потім,—почала вона знову,—мій тато нарешті вирішив повернутися до церкви. Спочатку йому було важко. Наш єпископ, провідники, родичі та сім’я підбадьорювали його. Вони казали, що єдиний шлях до того, щоб наша сім’я знову об’єдналася—і побачити мого брата знову—це запечататися у храмі.
Нам було дуже важко після смерті брата,—продовжувала Уанкі,— але батьки докладали всіх зусиль і отримали свої обряди. Згодом, 10 жовтня 2008 року, ми запечаталися сім’єю у храмі, як раз через рік після смерті Алекісіо. Мій єпископ заміняв мого меншого брата. То було найнеповторніше з усіх відчуттів, які я колись мала.
Сльози Уанкі були сльозами радості, а не горя. Вона разом із сім’єю була в домі Господа, вони запечаталися у храмі й вона знала, що це означає. Якщо сім’я живе гідно своїх завітів, то вони будуть разом навіки.
Коли я думаю про Уанкі, то уявляю, як вона йде по території “Ліягони”—школи, заснованої Церквою на Тонзі, разташованої поруч із храмом. Йдучи, Уанкі дивиться на шпиль з ангелом Моронієм, як він золотом вибликує на сонці. В її очах знову сльози, але вона також усміхається, бо знає, що знову зустрінеться з Алекісіо.
Сімейна фотографія Джошуа Дж. Перкі; фотографія храму Нукуалофа, Тонга, зроблена Уелденом С. Андерсеном