Заклик бути такими, як Христос
З виступу на духовному вечорі ЦСО “Був, Ізраїль, ти в полоні”, виголошеного в державному університеті Діксі в Сент-Джорджі, шт. Юта, 9 вересня 2012 р. Повну версію виступу можна знайти на сайті lds.org/broadcasts.
Бог закликає Ізраїль у ці останні дні бути більше схожими на Христа, бути більш святими, ніж ми зараз є у нашій рішимості жити за євангелією і встановити Сіон.
В історії Ізраїля протягом віків, коли оточення ставало занадто грішним, або у суспільстві занадто зростала безбожність, або життя поряд з іновірцями руйнувало моральні засади і заповіді, дані Богом, дітей завіту посилали тікати крізь пустелю, щоб знову побудувати Сіон і все почати з самого початку.
У Старозавітні часи Авраам, батько такого завіту, мав тікати заради спасіння свого життя з Халдеї—буквально Вавилонії—у пошуках освяченого життя в Ханаані (місце, яке ми сьогодні називаємо Свята Земля) (див. Авраам 2:3–4). Не пройшло багато поколінь, як нащадки Авраама втратили свій Сіон і були в полоні у далекому язичницькому Єгипті (див. Вихід 1:7–14). Тому треба було прикликати Мойсея, щоб вивести дітей обіцяння знову в пустелю.
Не пройшло багато століть, як відбувся випадок, який становить для нас особливий інтерес, коли одна з тих ізраїльських сімей, на чолі з пророком Легієм, отримала наказ тікати навіть з улюбленого Єрусалима, оскільки, на жаль, Вавилон знову стукав у двері! (Див. 1 Нефій 2:2). Вони навіть не знали, що будуть подорожувати до абсолютно нового континенту, щоб встановити повністю нову концепцію Сіону (див. 1 Нефій 18:22–24). І вони не знали, що подібне переселення відбулося раніше групою їхніх попередників, яких звали яредійці (див. Етер 6:5–13).
Всім, хто радіє Відновленню євангелії, цікаво знати, що колонізація Америки почалася з групи людей, яка тікала зі своєї батьківщини, аби поклонятися так, як вони бажали. Видатний дослідник пуританських поселень в Америці описував це, як християнську “подорож у пустелю”, як намагання сучасних Ізраїльтян звільнитися від безбожності Старого Світу і по-новому шукати небесний спосіб життя у новій землі1.
Я нагадаю вам про одну останню втечу. Це була наша Церква, яку вели наші пророки, і вели вони наших релігійних предків. Після того як Джозефа Сміта гнали крізь штати Нью-Йорк, Пенсільванія, Огайо та Міссурі і зрештою вбили в Іллінойсі, ми мали побачити повторення сценарію в останні дні, коли діти Ізраїля знову шукають притулок. Президент Бригам Янг (1801–1877), американський Мойсей, як його із захопленням називали, привів святих до долин між горами, як співали ці втомлені переходом Святі:
В західний край завітний Свій народ
Сам Господь приведе.
Там Божий люд спочине від скорбот,
Мир і спокій знайде2.
Сіон. Обіцяна земля. Новий Єрусалим. Понад 4000 років завітної історії порядок був таким: тікайте і шукайте. Біжіть і поселяйтеся. Тікайте з Вавилону. Будуйте захисні стіни Сіону.
Дотепер. До сьогодні.
Будуйте Сіон там, де ви є
Одна з багатьох унікальних ознак нашого розподілу часів—це зміни у способі побудови царства Бога на землі. Цей розподіл є часом величезних змін, які пришвидшуються. І одна з таких змін—це та, що Церкві Бога більше не треба тікати. Вона більше ніколи не залишатиме Ур, щоб піти з Харану, щоб піти з Ханаану, щоб піти з Єрусалима, щоб піти з Англії, щоб піти з Кертленда, щоб піти з Наву, щоб піти невідомо куди.
Ні, як сказав за всіх нас Бригам Янг: “Нас викинули із пательні у вогонь, з вогню посеред кімнати, і тут ми тепер є, і тут ми і залишимось”3.
Звичайно ж, цей коментар стосувався усіх членів Церкви по всьому світу. В ці останні дні, у цьому нашому розподілі ми достатньо подорослішали, щоб припинити бігти. Ми стали достатньо дорослими, щоб міцно укорінити свою позицію, свої сім’ї і закласти фундамент серед кожного народу, коліна, язика і всіх людей назавжди. Сіон скрізь—де б не була Церква. І з такою зміною ми більше не думаємо про Сіон з огляду на те, де нам жити; ми думаємо про нього з огляду на те, як нам жити.
Щоб окреслити це нове завдання, я наведу три випадки
Три випадки, які ведуть до трьох уроків
1. Кілька років тому, один мій молодий друг—колишній місіонер—грав у одній баскетбольній команді коледжу в Юті. Це був чудовий юнак і він добре володів м’ячем, але грав не так багато, як сподівався. Його конкретні таланти і навички не були тими, яких потребувала його команда на тих стадіях його чи її розвитку. Таке буває в спорті. Тому, за повної підтримки і з найкращими побажаннями своїх тренерів і членів його команди, мій молодий друг перейшов до іншого навчального закладу, де сподівався зробити трошки більший внесок.
І так склалося, що в тому навчальному закладі у нього все вдалося, і мій друг скоро став брати участь в іграх в основному складі команди. І знаєте, що було потім—за розкладом ігор команди цей юнак мав повернутися і грати проти своєї попередньої команди у Солт-Лейк-Сіті.
Дошкульні образи, які посипалися того вечора з трибун на цього юнака—який щойно одружився, платив свою десятину, служив у кворумі старійшин, милосердно служив молоді своєї громади, який з радістю чекав на народження у них з дружиною дитини—ніколи не повинна пережити жодна людська істота будь-де, будь-коли, яким би видом спорту вона не займалася, в якому б університеті не навчалася, і якими б не були її особисті рішення щодо них.
Тренер цієї гостьової команди, майже легендарна особа у професійних колах, повернувся до нього після яскравої гри і сказав: “Що тут відбувається? Ти місцевий хлопець, який досяг успіху. Це твої люди. Це твої друзі”. Але найгірше те, що він додав у повному здивуванні потім: “Хіба не є більшість цих людей членами твоєї Церкви?”
2. Мене запросили виступати на вогнику для неодруженої молоді. Коли я увійшов через тильний вхід до центру колу, приблизно в той же час до будівлі увійшла молода жінка років 30-ти. Навіть серед натовпу людей, які рухалися до каплиці, важко було її не помітити. У неї була пара татуювань, кілька сережок у вухах і в носі, колюче волосся усіх відомих кольорів, занадто коротка спідниця, і блузка із занадто глибоким вирізом.
У голові виникли три запитання: може душа цієї жінки знаходиться в пошуках, і вона, будучи не нашої віри, випадково опинилася тут; або, навіть краще, її хтось привів на цей вогник під скеруванням Господа, щоб допомогти їй знайти спокій і спрямування євангелії, яких вона потребувала? Або: це член Церкви, яка трохи відійшла від сподівань і норм Церкви, дотримуватися яких заохочують її членів, але яка, на щастя, все ще з нами і вирішила прийти того вечора на цей церковний захід?
3. Беручи участь у освяченні храму в Канзас-Сіті, штат Міссурі, ми з сестрою Холланд були гостями вдома у брата Ісаака Фрістоуна, офіцера поліції за професією і первосвященика колу Ліберті, шт. Міссурі. Під час нашої розмови він розповів, як одного вечора його покликали розслідувати скаргу в особливо неблагополучному районі міста. Серед гучної музики і запаху маріхуани, який стояв у повітрі, він знайшов одну жінку і кількох чоловіків, які пили і промовляли непристойності, не звертаючи жодної уваги на п’ятьох малих дітей, віком від двох до 8 років—які збилися докупи в одній кімнаті, намагаючись заснути на брудній підлозі без ліжок, матраців, подушок, без нічого.
Брат Фрістоун заглянув у шафи на кухні, і в холодильник, щоб знайти бодай якусь банку консервів чи коробку будь-якої їжі—але не міг зовсім нічого знайти. Він сказав, що пес, який гавкав надворі, мав більше їжі, ніж ці діти.
В спальні у матері він знайшов голий матрац, єдиний на увесь дім. Він довго шукав, доки не знайшов якісь простирадла, поклав їх на матрац і вклав усіх п’ятьох дітей на це тимчасове ліжко. Зі сльозами на очах він потім став на коліна, помолився Небесному Батькові про їхній захист і побажав їм добраніч.
Коли він підвівся і пішов до дверей, одна дитина, котрій було близько шести років, вистрибнула з ліжка, підбігла до нього, схопила за руку і благала: “Будь ласка, всиновіть мене?” З очима, які ще більше сповнилися сльозами, він повернув дитину у ліжко, потім знайшов матір, задурманену наркотиками (чоловіки на той час вже давно повтікали) і сказав їй: “Завтра я повернуся, і хай небеса допоможуть вам, якщо я, прийшовши завтра, не побачу якихось змін. І після цього буде ще більше змін. Ручаюся”4.
Що спільного у цих трьох випадках? Вони є трьома невеликими, дуже різноплановими прикладами Вавилону в реальному житті: один—стосується нікчемності, як та жалюгідна поведінка під час гри в баскетбол; інший—більше стосується культурних відмінностей, в якому зображено зустрічі один-на-один з тими, хто живе не так, як ми; і третій—дуже велика і дуже серйозна справа.
Урок 1: Ніколи “не залишайте вашу релігію за дверима”
Перше, давайте завершимо історію про баскетбольну гру. Наступного дня після тієї гри, коли відбулося, пов’язане з цим випадком публічне обговорення і прозвучав заклик до покаяння, один молодий чоловік сказав по суті таке: “Слухайте. Зараз ми говоримо про баскетбол, а не про Недільну школу. Якщо ви не витримуєте жару, виходьте з кухні. Ми платимо непогані гроші за те, щоб дивитися ці ігри. Ми можемо поводитися, як забажаємо. Ми залишаємо нашу релігію за дверима”.
“Ми залишаємо нашу релігію за дверима?” Урок перший для встановлення Сіону в 21 сторіччі: ви ніколи не залишаєте вашу релігію за дверима.
Такого учнівства не існує—бо це не учнівство взагалі. Як навчав пророк Алма, ми маємо “бути свідками Бога в усі часи і у всьому, і в усіх місцях, де ви можете бути” (Мосія 18:9)—не лише час від часу, чи не лише в певних місцях, чи за умови, що наша команда перемагає з відривом.
Якою б не була ситуація, чи провокація, чи проблема, жоден істинний учень Христа не може залишати свою релігію за дверима.
Урок 2: Виказуйте співчуття, але залишайтеся вірними заповідям
Це підводить мене до розмови про жінку на духовному вечорі. Як би ми не реагували на неї, правило завжди таке: наша поведінка має відображати наші релігійні переконання і нашу відданість євангелії. Тому те, як ми реагуватимемо у будь-якій ситуації, має покращувати, а не погіршувати її. Ми не можемо діяти і реагувати так, щоб стати винними у цій ситуації ще в більшому гріху, ніж та жінка.
Це не означає, що у нас немає переконань, що у нас немає норм або ми якимось чином повністю зневажаємо небесні заповіді стосовно того, що нам слід і чого не слід робити. Але це означає, що нам слід жити за цими нормами і захищати ці заповіді праведним шляхом якнайкраще, як ми тільки можемо, як за ними жив і як їх захищав Спаситель. І Він завжди робив те, що мало бути зроблено для покращення ситуації— починаючи з того, що навчав істині, до пробачення грішників, до очищення храму.
Тому з нашою новою знайомою ми найперше почнемо з того, що згадаємо, що вона дочка Бога і має вічну цінність. Ми почнемо, згадавши, що вона чиясь дочка. Ми почнемо з того, що будемо вдячні за те, що вона відвідала церковний захід і не уникала його. Коротше кажучи, ми будемо старатися поводитися якнайкраще у цій ситуації, маючи бажання допомогти цій жінці бути якнайкращою.
Ми продовжуємо мовчки молитися: що буде правильним зробити у цьому випадку? І що буде правильним сказати? Що зрештою покращить цю ситуацію і цю жінку? Якщо ми поставимо ці запитання і будемо дійсно намагатися робити те, що б зробив Спаситель, я думаю саме це Він мав на увазі, коли сказав: “Не судіть за обличчям, але суд справедливий чиніть” (Іван 7:24).
Ця Церква ніколи не може понизити норми своїх учень заради досягнення відповідності соціальним вимогам, чи політичній необхідності, чи з будь-якої іншої причини. Лише високий рівень істини, отриманої через одкровення, дає нам якусь основу, стоячи на якій ми зможемо піднімати інших, хто, можливо, почувається стурбованим або полишеним. Наше співчуття і наша любов—основні характеристики і вимоги нашого християнства—ніколи не повинні виглядати, як компроміс із виконанням заповідей.
Коли ми стикаємося з подібними ситуаціями, це може бути дуже складним і для декого заплутаним. Молоді люди можуть запитувати: “Ну добре, ми віримо, що маємо жити чи вести себе певним способом, але чому ми маємо змушувати інших робити, як і ми? Хіба в них немає власної свободи вибору? Хіба ми не стаємо самовдоволеними і швидкими на осуд, поширюючи наші вірування на інших, вимагаючи, щоб вони діяли певним чином?”
В таких ситуаціях ви повинні вміти тактовно пояснити, чому певні принципи слід захищати і чому певним гріхам треба протистояти, де б ми з ними не стикалися, оскільки питання і закони, задіяні тут, не лише соціальні чи політичні, але мають вічні наслідки. І хоча ми не бажаємо образити тих, хто вірить не так, як ми, ми ще більше піклуємося про те, щоб не образити Бога.
Це трошки схоже на ситуацію, коли людина підліткового віку каже: “Тепер, коли я маю водійські права, я знаю, що маю зупинятися на червоне світло, але чи ми дійсно повинні судити і намагатися примусити всіх інших зупинятися на червоне світло? Хіба кожен має робити те, що ми робимо? Хіба у людей немає свободи волі? Чи повинні вони поводитися, як ми?” Тоді вам слід пояснити, чому ми дійсно сподіваємося, що вони всі зупиняться на червоне світло. І вам треба зробити це не зневажаючи тих, хто грішить або хто вірить не так, як ми, оскільки, так, вони дійсно мають моральну свободу вибору.
У цьому світі є багато переконань і є моральна свобода вибору для всіх, але ніхто не має права діяти так, наче Бог німий щодо цих питань, або так, наче заповіді важливі лише тоді, коли суспільство з ними погоджується. У 21 сторіччі ми більше не можемо тікати. Нам варто боротися за закони, обставини і оточення, які дозволять вільно жити за релігією і за своє право голосу в цьому. Це один із способів справитися із ситуацією, коли ми у Вавилоні, але не від нього.
Немає більш важливої здатності і більшої чесноти, які нам треба продемонструвати у світі, з якого ми не можемо втекти, за ту, щоб іти цим шляхом обережності—зайняти позицію в питаннях моралі згідно з тим, що проголосив Бог, і згідно із законами, які Він дав, але робити це зі співчуттям, із розумінням і великим милосердям.
Урок 3: Використовуйте цінності євангелії на користь громад і країн
Небагато хто з нас буде працівниками поліції, агентами соціальних служб або суддями на лаві правосуддя, але ми всі маємо піклуватися про благополуччя інших і моральну безпеку наших місцевих громад. Говорячи про нашу потребу впливати на суспільство за стінами наших домівок, старійшина Квентін Л. Кук, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав:
“Окрім захисту своїх власних сімей ми маємо бути джерелом світла у захисті своїх громад. Спаситель сказав: “Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі”. …
Нашому світові, що стає все більш нечестивим, важливо, щоб цінності, які основуються на релігійних віруваннях, були частиною громадських обговорень. …
Релігійне вірування є джерелом світла, знання й мудрості і приносить суспільству надзвичайну користь”5.
Якщо ми не донесемо благословення євангелії до наших громад і наших країн, то у нас ніколи не буде достатньо полісменів—у нас не буде достатньо Ісааків Фрістоунів—для спонукання до моральної поведінки, якби до неї навіть можна було б спонукати. Та це неможливо. Ті діти, у тій домівці без їжі або одягу—сини і дочки Бога. Та матір більш винна, оскільки вона старша і має бути більш відповідальною, однак вона також дочка Бога. Такі ситуації можуть вимагати проявів суворої любові формальними, навіть законними методами. Але нам треба намагатися допомагати тоді, коли ми можемо, і там, де ми можемо, оскільки ми не залишаємо нашу релігію за дверима, якими б жалюгідними і безвідповідальними не були деякі двері.
Так, ми не можемо зробити усього, але ми можемо зробити щось. Й у відповідь на заклик Бога, діти Ізраїля—це ті, хто має зробити ось що: не тікати в цей час із Вавилону, але напасти на нього. Не будучи наївними, ми можемо жити за нашою релігією настільки широко й безпомилково, що знайдемо велику кількість можливостей допомогти сім’ям, благословити ближніх і захистити інших, включаючи підростаюче покоління.
Живіть життям, що віддзеркалює вашу любов до Ісуса Христа
Святих останніх днів просять бути закваскою для хліба, сіллю, яка ніколи не втрачає своєї сили, світлом, яке поставили на верхівку гори і яке ніколи не буде сховане під посудину. Тож будьте прикладом!
Якщо ми чинимо правильно, говоримо правильно і щедро ділимося нашими словами і ділами, тоді, коли Спаситель припинить Його роботу в праведності, сказавши, що часу більше немає в цьому останньому величному розподілі, і прийде у Своїй славі, Він знайде нас у той час, як ми будемо докладати найкращих зусиль, намагатися жити за євангелією, намагатися покращувати наші життя, нашу Церкву і наше суспільство з усіх сил.
Коли Він прийде, я так хочу, щоб Він побачив, що я живу за євангелією. Я хочу, щоб Його прихід здивував мене саме в момент, коли я розповсюджую віру і роблю щось хороше. Я так хочу, щоб Спаситель сказав мені: “Джеффрі. Я впізнав тебе не за твоїм званням, але з огляду на стиль твого життя і норми, які ти прагнеш захищати. Я бачу чистоту твого серця. Я знаю, що ти намагався все покращити спершу в собі, а потім проповідуючи Моє слово і захищаючи Мою євангелію перед іншими у наймилосердніший спосіб, яким лише міг”.
Безсумнівно, Він додасть: “Я знаю, ти не завжди був успішний, беручи до уваги твої гріхи і обставини інших людий, але Я вірю, що ти чесно старався. Я вірю, що у своєму серці ти щиро мене любив”.
Я хочу, щоб одного дня сталося щось подібне більше, ніж будь-чого іншого в цьому смертному житті. І я хочу того самого для вас. Я хочу цього для всіх нас. “Ізраїлю, Ізраїлю, Бог кличе”6—кличе нас жити за євангелією Ісуса Христа особисто: і в малому, і у великому, а потім допомагати тим, хто, можливо, виглядає, одягається чи поводиться не зовсім так, як ми, і тоді (там, де це можливо) підніміться над цими умовами, щоб служити якомога ширшому колу людей.
Я люблю Господа Ісуса Христа, служителем Якого я намагаюся бути. І я люблю нашого Небесного Батька, який настільки дбає про нас, що віддав Його за нас. Говорячи про цей дар, я знаю, що Бог звертається із закликом до Ізраїля у ці останні дні бути більше схожими на Христа, бути більш святими, ніж ми зараз є у нашій рішучості жити за євангелією, і встановити Сіон. Я також знаю, що Він дасть нам силу і святість бути вірними учнями, якщо ми будемо просити про це.
Фотографія міста tla144/iStockphoto/Thinkstock; фотографія свічки Enskanto/iStockphoto/Thinkstock