In Memoriam
Президент Томас С. Монсон: Пророк і друг
“Не бійтеся. Будьте в доброму гуморі. Майбутнє таке ж яскраве, як і ваша віра”1.
ФОТОГРАФІЯ ПЕРШОЇ СТОРІНКИ ОБКЛАДИНКИ СКОТТА Г. УІНТЕРТОНА, Deseret News
Пацієнт відділення невідкладної медичної допомоги, здавалося, вже був готовий до виписки, але лікар і медичний персонал у Солт-Лейк-Сіті вагалися. Хоча цей чоловік вочевидь вилікувався й одужав, його неохайна зовнішність і нестабільні умови життя викликали занепокоєння. “Чи є у вас члени сім’ї, якісь друзі, які могли б допомогти вам долікуватися?”—запитав лікар. “Не думаю”,—відповів пацієнт та раптом згадав: “Насправді у мене є друг, який іноді піклується про мене. Його звати Том Монсон”2.
Президент Томас Спенсер Монсон був “особливим другом знедолених” та “бідних”, як сказав один його давній друг3. Протягом усього свого життя, включно з понад трьома десятками років виконання нелегких обов’язків члена Першого Президентства, особисті відвідування літніх друзів та незнайомих йому людей були для нього найбільшим пріоритетом і, коли спонукав Дух, він навіть під час важливих зборів знаходив можливість піти, щоб надати благословення священства хворим дітям. Коли він відвідував спортивні змагання з виступами професійних спортсменів, то замість того, щоб запрошувати приєднатися до нього відомих товаришів або державних чиновників, він приводив з собою друзів своєї юності, з якими разом ріс у небагатому районі. Він відвідував усі зустрічі випускників середньої школи “Уест”, і на його одязі була іменна табличка “Том Монсон”. Цей самий Томас Монсон, за словами одного з його синів, був “абсолютно неупереджений щодо публічного статусу людини, її особи чи інших визначних досягнень: скромний друг, якого він знає вже протягом 50 років, отримував таку саму—або й більшу—увагу, що й губернатор, сенатор або відомий бізнесмен”4.
Високопоставлені й прості люди, разом з мільйонами друзів і прихильників як в Церкві, так і поза нею, втратили вірного друга зі смертю 16-го Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Стверджуючи, що “я завжди потребував допомоги Господа і завжди просив про неї”5, Президент Монсон залишив спадок керівництва, характерними рисами якого були налагодження зв’язків по всьому світу, здебільшого через гуманітарну допомогу, веб-сторінки Церкви, які додали відкритості й допомогли членам Церкви зрозуміти складні питання, кампанії в сфері зв’язків з громадськістю, спрямовані на те, щоб допомогти світу зрозуміти Церкву, та велику кількість інновацій, метою яких є просування роботи зі спасіння. Серед них були зниження віку, з якого молоді чоловіки й молоді жінки можуть служити на місії повного дня, розширення можливостей для місіонерів зв’язуватися з іншими людьми (зокрема й з використанням технологій) та он-лайн форуми, на яких керівники і члени Церкви збираються разом для віртуальних бесід лицем до лиця. Під час його служіння Президентом Церкви було видано новий Довідник Церкви, в якому наголошується, що ми маємо бути християнами у своєму учнівстві. Було спрощено сімейно-історичну роботу, що дозволило полегшити пошук і подання імен до храму для виконання хрищення за померлих та інших обрядів спасіння.
Президент Монсон вітає свою подругу Тельму Фетцер на святкуванні її 100-го дня народження в 2010 році. Президент Монсон часто відвідував літніх друзів та незнайомих йому людей похилого віку.
Незважаючи на багато значних досягнень Президента Монсона, мало хто заперечив би факт, що його найважливішим спадком є його могутній особистий приклад. В одному з його улюблених віршів з Писань, Дії 10:38, говориться про Ісуса з Назарету, що Він “ходив …, добро чинячи”. Президента Монсона завжди можна було побачити за добрими справами. Він чинив так, як наставляв нас Спаситель: годував голодних, приймав мандрівників, вдягав нагих, відвідував хворих і входив у в’язниці самотності й відчаю, в яких часто томилися нещасні (див. Матвій 25:34–40). Його гуманітаризм, зосередження на людях, а не на програмах, та відданість у дослуханні до підказок Духа, спонукали одного репортера, який вже кілька десятиліть писав про Президента Монсона, написати: “Мені зустрічалося небагато людей, які докладають так багато зусиль, щоб надихати і втішати, заспокоювати й підбадьорювати інших”6. Піклування про сім’ю, труднощі, можливості та, звичайно ж, служіння, і все це протягом життя, сприяли створенню взірцевого спадку особистого, подібного до Христового, священнослужіння Томаса С. Монсона.
Щедра домівка
На розі вулиць 500 Саут і 200 Уест, неподалік від залізничних колій, що проходять через Солт-Лейк-Сіті, в часи Великої депресії жила сім’я Джорджа Спенсера і Гледіс Конді Монсон. Вони жили в оточенні родичів Гледіс, які були нащадками піонерів з Шотландії. Дідусі й бабусі Джорджа приєдналися до Церкви у Швеції й Англії ще до того, як емігрували в Америку і оселилися в Солт-Лейк-Сіті. 21 серпня 1927 року народився перший син і друга дитина Джорджа і Гледіс—Томас Спенсер Монсон, якого назвали на честь його дідуся по материнській лінії, Томаса Шарпа Конді, та батька.
Оточені сім’єю, Монсони також ділилися любов’ю з багатьма іншими людьми. Візити голодних мандрівників, шлях яких пролягав через їхнє місто, не були чимось незвичайним у тій місцевості, і Гледіс Монсон приймала й годувала їх, “ніби кожен з них був запрошеним гостем”,—згадував пізніше Президент Монсон7. Вона також щонеділі передавала вечерю “Старому Бобу”, який жив на їхній вулиці і завжди пропонував Томові десять центів за її доставку. “Я не можу взяти ці гроші,—вдумливо відповідав Том.— Мама мене відлупцює”8. Іноді в неділю батько Тома переносив дядечка Ілайєса, свого брата, який не міг ходити через артрит, до свого Олдсмобіля 1928 року, і разом із Томом вони катали його містом.
“У цей період мого життя я був дуже вражений вчинками моїх матері й батька,—казав Президент Монсон.— Я не розумів, що вони рідко відвідували Церкву”9. Він також згадував про почуття толерантності й доброї волі: “Я ніколи не чув, щоб мій батько сказав бодай щось погане про іншу людину. Насправді він не залишився б у кімнаті, якби хтось нешанобливо або негативно висловився про іншу людину”10.
Не дивно, що така поведінка і вчинки почали передаватися й Тому. Одного Різдва, будучи у захваті від отриманого електричного потягу з вагончиками, він все-таки попросив свою матір—і отримав—ще один вагончик з не такого вражаючого набору з потяга й вагончиків, який був подарунком для сина вдови, що мешкала на їхній вулиці. Пізніше, коли Том і його мама передали подарунок, і Том побачив радість хлопчика, який отримав простенький потяг і вагончики, він почав відчувати вину. Він побіг додому, щоб не лише повернути вагончик, який узяв з набору хлопчика, але й додати один вагончик зі свого набору11. Пізніше Том запропонував двох своїх домашніх кроленят на Різдвяну вечерю сім’ї товариша, який ніколи не смакував ні індички, ні курки12. А коли одна жінка почала сварити Тома і його друзів за те, що під час їхніх ігор по сусідству бейсбольні м’ячі потрапляють у її двір (вона часто забирала м’ячі й не віддавала їх), Том вирішив розрядити ситуацію. Не кажучи їй і слова, він влітку регулярно поливав її подвір’я, а восени згрібав листя на її газоні. Тоді одного дня вона запросила його на молоко з печивом і вручила коробку бейсбольних м’ячів13.
Втім, Президент Монсон часто визнавав, що хороші вчинки в його дитинстві співіснували з пустощами, через які він іноді отримував прочухани. Якось, разом зі своїм двоюрідним братом, вони упіймали безпритульних собак, що жили по сусідству, і зачинили їх у сараї для вугілля на задньому дворі. Потім шестеро собак збили з ніг Томового батька, коли той спробував відкрити двері сараю14. Одного дня президент Початкового товариства відвела Тома вбік і сказала, що її засмучує бешкетна поведінка багатьох хлопчиків під час вступної частини зборів Початкового товариства. Том запропонував допомогу. “Проблеми з дисципліною в Початковому товаристві,—згадував він,—з того часу зникли”15. Однак спокуси не зникали. Якось він переконав друга прогуляти разом з ним післяобідній урок у Початковому товаристві. Вони збиралися втекти відразу після того, як Том витягне зі своєї кишені один цент і вкине його в коробку для пожертвувань, призначених для Дитячої лікарні Початкового товариства. Після цього вони хотіли потратити десять центів, які лежали в його кишені, на шоколадне морозиво в молочній крамниці “Хетч Дейрі”. Однак план не вдався, оскільки хлопці виявили, що Том випадково пожертвував замість одного цента—десять. Тож обидва вони повернулися, і Том із сумом пожертвував і той один цент. Пізніше він сказав: “Протягом довгого часу я гадав, що, мабуть, зробив найбільше пожертвування для Дитячої лікарні Початкового товариства”16.
Часті відвідування сімейної хатинки в каньйоні Прово пробудили любов на все життя до полювання на качок, відпочинку на лоні природи, рибальства й плавання у річці; одного разу Том навіть врятував дівчинку, яка потрапила в небезпечні вири17. Він розповів одну історію про те, як колись разом із другом нерозсудливо запалив бур’ян біля сімейної хатинки. Як завжди, він взяв цю історію за основу, щоб поділитися важливим євангельським принципом18.
Завдяки відвідуванню кілька разів на тиждень Публічної бібліотеки Чапмена, яка знаходилась на тій самій вулиці, що і його домівка в Солт-Лейк-Сіті, він полюбив книги та захопився творами письменників і згодом міг точно цитувати улюблених поетів, таких як Вордсворт, Лонгфелло, Брайант, Теннісон та Шекспір19.
Завдяки своєму особливому хобі, розведенню голубів, до якого він долучився ще в юності й продовжував їм займатися і у зрілому віці, юний Том отримав урок стосовно управительства, коли один з порадників кворуму Ааронового священства подарував йому голуба, який постійно повертався в дім того порадника, завдяки чому виникала нагода для проведення щотижневої співбесіди священства з хлопчиком20. Однак саме улюбленій вчительці Недільної школи на ім’я Люсі Гертч Том завдячував за те, що вона заклала основу його свідчення про Ісуса Христа. Любов, яку сестра Гертч виявляла до класу бешкетних хлопців, змінювала їхню неслухняну поведінку, коли вони слухали її сповнені Духом біблійні уроки21.
Набуття зрілості
Через економічні складнощі, спричинені Великою депресією, Том був змушений у 12 років почати працювати у свого батька, який керував друкарською компанією22. Однак, коли Том навчався у старших класах школи, ще більшою проблемою, ніж навіть Депресія, стала тінь Другої світової війни. “Кожен юнак знав—якщо [війна] триватиме, він буде служити у Збройних силах”,—розповідав Президент Монсон про свої юнацькі роки23. Будучи відмінником і захоплюючись історію, він у віці 17 років вступив до Університету Юти24. Він серйозно думав над тим, щоб стати вчителем історії, але натомість здобув ступінь з бізнесу, водночас з радістю відвідуючи уроки інституту релігії, які проводили д-р Лоуелл Бенніон і д-р Т. Едгар Лайон25.
Під час навчання в університеті він зустрів кохання свого життя. На танцювальному вечорі “Хелло Дей” Тома представили Френсіс Джонсон, і згодом він запросив її на побачення. Пізніше він згадував: “Я не був готовий до атмосфери гідності та спокою, які панували [в її домі]”, порівнюючи свою більш галасливу домівку з домом Джонсонів26. Батько Френсіс звернув увагу на прізвище Монсон і зі сльозами на очах обійняв Тома, коли обидва вони зрозуміли, що двоюрідний дідусь Тома—Ілайєс, познайомив родину Джонсонів з євангелією у Швеції27. І Тому, і Френсіс подобалися джазові оркестри (біг-бенди). Вони часто ходили на танці, де виступали біг-бенди, очолювані такими відомими музикантами, як Томмі Дорсі й Гленн Міллер28.
У 1945 році Том вступив до резерву Військово-морських сил США. Пізніше він, жартуючи, казав, що протягом перших трьох тижнів перебування в навчальному таборі “я був впевнений, що моє життя було в небезпеці. Флот не намагався мене навчити; він намагався мене вбити”. Але у важкі часи набувався й духовний досвід. Однієї неділі головний старшина вишикував усіх в шеренгу і відправив католиків, іудеїв та протестантів у місця проведення їхніх церковних зборів. Потім він підійшов до Тома і запитав: “А ви, хлопці, як себе називаєте?”
“До самої тієї миті,—пізніше згадував Президент Монсон,—я не усвідомлював, що ще хтось стояв біля мене чи за мною на плацу. Майже в унісон кожен з нас відповів: “Мормони!”29.
Однієї ночі, напередодні Різдва, друг Тома, святий останніх днів, Леланд Меррілл, ліжко якого в казармі було поруч з Томовим, почав стогнати від болю. У відчаї він прошепотів: “Монсоне, Монсоне, ти ж старійшина?”, і попросив дати йому благословення священства, чого Том ще ніколи не робив. Тихенько помолившись про допомогу, Том отримав відповідь: “Подивись на дні свого речового мішка”. Там о 2-й годині ночі він знайшов місіонерський довідник, в якому були інструкції, як благословляти хворих. “На очах приблизно 60 моряків, які з цікавістю спостерігали, я дав благословення,—розповідав він пізніше.— Перш, ніж я запакував речі назад у мішок, Леланд Меррілл уже спав, як дитина”30. Під час військової служби Том також вчився від інших і був у захопленні від молодого чоловіка-католика, який кожного вечора молився навколішках, у той час, як “ми, мормони, зазвичай молились вже у своєму ліжку”31.
Том відслужив у ВМС один рік і повернувся додому, де з відзнакою закінчив Університет Юти й почав працювати менеджером у рекламному відділі газети Deseret News, що належить Церкві. Через кілька місяців після закінчення університету він одружився з Френсіс Джонсон у Солт-Лейкському храмі 7 жовтня 1948 року. “Я доволі рано навчилася бути самостійною”,—сказала сестра Монсон про їхні перші роки разом32. Майже відразу ж Господь попросив молодих брата і сестру Монсон почати брати постійну участь у розбудові Божого царства.
Після служби на флоті (зліва) Томас познайомився, а потім одружився, з Френсіс Джонсон. У них народилося троє дітей: Томас Лі, Кларк Спенсер та Енн Френсіс.
Особисте священнослужіння
У травні 1950 року єпископа Тома і Френсіс, Джона Р. Берта, було покликано в президентство колу. Коли єпископа Берта запитали, хто має служити єпископом замість нього, він замислився на кілька хвилин: “Я намагався зрозуміти, як пояснити [президентові колу], чому, на мою думку, мене, як єпископа, має замінити 22-річний хлопець”33. Так почалося священнослужіння молодого Томаса С. Монсона в приході Темпл Вью Сикс-Севенс, де було 85 вдів і найбільша потреба в благодійному служінні в Церкві на той час. Служіння єпископом саме в цьому приході зміцнило й поглибило Томове вже сильне внутрішнє чуття в тому, що стосувалося милосердя. На Різдво він відвідував кожну вдову, даруючи їм цукерки, книги або смажених курок34. Він настільки зблизився зі “своїми вдовами”, що продовжував щорічно відвідувати багатьох з них і після того, як його було звільнено, як єпископа, і, навіть, зміг виступити на всіх 85 похоронах вже будучи генеральним авторитетом35. “Моя невідповідність упокорила мене”,—згадував він, говорячи про ті п’ять років, коли служив єпископом; але він був вдячний, що “ще в юності розвинув дух співчуття до інших, які могли бути в нужді, незалежно від віку або обставин”36. Він служив кожному, хто знаходився в межах його приходу, зокрема й людям з інших конфесій, і шукав малоактивних членів Церкви навіть тоді, коли одного недільного ранку потрібно було йти на автозаправну станцію, де він закликав молодого чоловіка, який працював в оглядовій ямі, повернутися на збори його кворуму37.
Служачи в цьому особливому покликанні, він також отримав важкий урок. Під час зборів провідництва колу єпископ Монсон відчув сильне спонукання залишити їх тієї ж миті, щоб відвідати літнього члена приходу, який проходив лікування в лікарні для ветеранів. На жаль, тоді виступав президент колу, тож молодий єпископ нетерпеливо дочекався, поки той закінчить виступ, і поквапився до лікарні. Коли він забіг у палату того чоловіка, його зупинила медсестра. Вона запитала: “Ви єпископ Монсон?” і розповіла йому, що “пацієнт хотів бачити вас перед тим, як помер”38. Того вечора єпископ Монсон поїхав додому, пообіцявши собі, що більше ніколи не схибить діяти за спонуканням Святого Духа. Цього зобов’язання він дотримувався знову й знову протягом всього подальшого служіння в Церкві.
Він продовжив своє служіння як радник в президентстві колу, коли йому було 27 років, та як президент місії в Канаді у 1959 році, коли йому був 31 рік. Місіонери, які служили під його керівництвом, пам’ятають провідника, який був у такій гармонії з Духом, що часто діяв за спонуканнями відвідати квартиру місіонерів саме тоді, коли якийсь місіонер збирався вчинити щось не так39. Він зосереджувався на місіонерах—вивчив прізвище кожного з них, давав їм поради щодо їхніх проблем і занепокоєнь, та по суті робив усе, що було в його силах, щоб запобігти передчасним поверненням місіонерів додому та проведенням дисциплінарних рад. До цього часу в сім’ї Монсонів вже з’явилось поповнення—двоє маленьких дітей—Томас Лі та Енн Френсіс. Третя дитина, Кларк Спенсер, народилася в Канаді. Під час служіння на цій місії сім’я насолоджувалася часом, проведеним разом, більше, ніж до цього, і Том надовго полюбив Канаду, що виявилося у 2010 році, коли, як Президент Церкви, він освятив Канадський Ванкуверський храм Церкви з канадським прапором на лацкані та змінив вступний гімн на гімн “О, Канадо”40.
Повернувшись додому в Солт-Лейк-Сіті, Том став генеральним директором видавництва Deseret Press, а Френсіс займалася вихованням дітей, служила в покликаннях у приході та підтримувала свого чоловіка, коли той служив у різних генеральних комітетах священства Церкви.
Том брав активну участь в роботі церковних комітетів, зокрема комітету з координації служіння дорослих, місіонерського або генеалогічного комітетів, і тому фактично вважав, що запрошення в офіс Президента Девіда О. Мак-Кея буде якось пов’язане з його теперішнім дорученням. Але це було не так. Президент Мак-Кей покликав його служити в якості члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів замість старійшини Н. Елдона Теннера, якого було покликано радником у Першому Президентстві. Том був настільки приголомшений і здивований, що не міг говорити. Зрештою він запевнив Президента Мак-Кея, що “всі таланти, якими мене могло бути благословенно, будуть використані на службі Господаря, і, якщо потрібно, і моє власне життя”41.
Президент Монсон погодився нікому не розголошувати інформацію про це священне покликання, окрім своєї дружини, і взагалі не спав у ніч перед генеральною конференцією 4 жовтня 1963 року. Прибувши на конференцію, він сів серед членів Комітету священства з домашнього вчителювання, в якому він служив. Друг, який сидів поруч з ним, на ім’я Х’ю Сміт, розповів йому про дивний збіг обставин: останні два рази, коли було покликано генеральних авторитетів, ці чоловіки сиділи поруч із Х’ю42. Коли назвали ім’я Томаса Монсона, “Х’ю Сміт подивився на мене і просто сказав: “Блискавка тричі вдарила в одне й те саме місце”. Гадаю, що шлях із залу до подіуму був найдовшим у моєму житті”43.
Служіння членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів
У 36 років Томас С. Монсон став наймолодшим чоловіком, якого було покликано до Кворуму Дванадцятьох Апостолів з 1910 року, коли Джозеф Філдінг Сміт приєднався до Кворуму в 33 роки. Його служіння з Дванадцятьма тривало протягом 22 років, з 1963 року і до його покликання в Перше Президентство під керівництвом Президента Езри Тефта Бенсона в 1985 році, і включало в себе служіння в усіх основних комітетах Церкви, часто в ролі голови комітету44. За цей час Церква перетворилася з одноманітної групи членів Церкви, які мешкали переважно у західній частині Сполучених Штатів Америки, на світову, дуже різноманітну всесвітню громаду45. Служити апостолом його покликав Президент Девід О. Мак-Кей, але це служіння продовжувалося під керівництвом Президента Джозефа Філдінга Сміта з 1970 до 1972 року, а потім і під керівництвом Гарольда Б. Лі з 1972 до 1973 року. Під час служіння Президента Спенсера В. Кімбола Президентом Церкви з 1973 по 1985 рік Президент Монсон очолював комітет з видання Писань. Цим комітетом в 1979 році було підготовлено до публікації видання Біблії короля Джеймса на 2400 сторінках, яке включало в себе Topical Guide (Тематичний покажчик), Bible Dictionary (Біблійний словник) та новаторську систему виносок. Разом із Президентом Кімболом Президент Монсон також брав участь в отриманні визначного одкровення про те, що всі гідні члени Церкви чоловічої статі можуть отримати священство46.
Але для членів Церкви, які протягом багатьох років після Другої світової війни знаходилися за “залізною завісою”, найбільшим досягненням Президента Монсона, як члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів було те, що він опікувався членами Церкви у Східній Європі. “Реальні благословення, які він приніс в нашу країну і в Європу,—казав член Першого Президентства з Німеччини, Дітер Ф. Ухтдорф,—є настільки реальними, настільки важливими і настільки винятковими за своєю цінністю, що я дійсно вірю, що Господь підготував його бути знаряддям, щоб змінити історію Німеччини”47. Комуністичний уряд Німецької Демократичної Республіки піддавав релігію значним утискам, однак члени Церкви залишалися вірними попри дискримінацію, втрату роботи та можливостей отримати освіту і часті перевірки, коли вони зустрічалися разом. Президент Монсон часто відвідував їх, а одного разу вивчив весь Довідник Церкви з метою надрукувати всю книгу на друкарській машинці, коли перетне кордон Східної Німеччини, оскільки церковні матеріали не дозволялося завозити в країну. Він пішов до офісу філії і почав виконувати це завдання, але, надрукувавши кілька сторінок, він озирнувся навколо і побачив примірник Довідника на поличці, що була за його спиною48. Він невтомно працював з чиновниками Східної Німеччини, щоб ті дозволили хоча б кільком святим відвідувати генеральну конференцію і храм за межами країни, але святі Східної Німеччини все одно прагнули отримати можливості, подібні до тих, які мали інші члени Церкви по всьому світу.
Тоді, у 1978 році, Президент Кімбол пообіцяв Президенту Монсону, що “Господь не відмовить у храмових благословеннях цим гідним членам Церкви [зі Східної Німеччини]”, і з усмішкою додав: “Знайди шлях для цього”49. Коли Президент Монсон та провідник Церкви у Східній Німеччині Генрі Буркхардт продовжували подавати заяви до уряду, аби отримати дозвіл на те, щоб по шість подружжів за поїздку могли відвідувати храм у Швейцарії, вони отримали приголомшливу пропозицію від керівників уряду: “Чому б вам не побудувати храм тут?” У жовтні 1982 року Перше Президентство оголосило, що у Фрайберзі, Німецька Демократична Республіка, буде побудовано храм—перший храм, який будь-коли будували в комуністичній країні. Це оголошення було майже настільки ж неймовірним, як і дивовижна угода, яку пізніше уклали Президент Монсон, на той час ще старійшина Рассел М. Нельсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, та провідники Церкви у Східній Німеччині з урядовими посадовими особами і головою країни Еріком Хонекером, щоб дозволити місіонерам заїжджати в країну і виїжджати з неї ще до падіння Берлінської стіни50. “Я живий свідок того,—писав Президент Монсон,—як було явлено руку Господа в догляді за членами Церкви у країнах, де колись правили комуністи”51.
Провідники зібралися, щоб сфотографуватися зі старійшиною Монсоном після зборів священства у щойно створеній Дрезденській місії у Східній Німеччині.
Втім, під час подій, які змінювали світ, та виконання приголомшливих адміністративних обов’язків, Президент Монсон продовжував зосереджуватися у своєму священнослужінні на спонуканнях Святого Духа і на індивідуальному служінні кожній людині. Надавши благословення другові в лікарні для ветеранів, Президент Монсон відчув, що “зробив під час цього візиту більше добра, ніж за цілий тиждень зборів у Головному управлінні Церкви”52. Є багато історій про те, як Президент Монсон відхилявся від плану під час виконання своїх обов’язків генерального авторитета і йшов у лікарняні палати, інтернати для літніх людей і в домівки до тих, хто не міг встати з ліжка, щоб відвідати там хворих і самотніх людей, які чекали на нього. Коли через розклади зборів колу в Шривпорті, штат Луїзіана, Президент Монсон не мав можливості відвідати невиліковно хвору дівчинку, яка попросила у нього благословення, він тим не менш був готовий, коли, як сказав він, під час суботньої вечірньої сесії для провідників “я почув голос, який промовляв до мого духа. Послання було коротким, слова знайомими: “Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм,—бо таких Царство Боже!” (Марк 10:14)”53. Наступного ранку він проїхав 129 км до будинку Крістал Метвін і на сімейних зборах, де панував Дух, благословив її. Це сталось за чотири дні до того, як вона померла.
Зустрічаючись з бідними членами Церкви у Східній Німеччині, Президент Монсон зазвичай віддавав свої костюми, взуття, калькулятор і навіть збірник Писань зі своїми позначками54. І він ніколи не забував своїх товаришів-членів Церкви з приходу Сикс-Севен, доглядаючи за літніми і малозабезпеченими друзями, як-от Ед Еріксон, якого Президент Монсон запрошував на сімейні свята і для якого влаштовував святкування днів народження. У виступі в 2009 році він навчав: “Ма[йте] сміливість утримуватись від осудження і критики оточуючих вас людей, а також ма[йте] сміливість дати відчути кожній людині, що її приймають, люблять і цінують”55.
Завдяки чесності та дружелюбності Президента Монсона налагоджувалися дружні стосунки і виявлялось доброзичливе ставлення до Церкви з боку різних релігій, громадських організацій та керівників громад. Він виріс серед людей різного походження, був близький з родичами, які належали до інших конфесій, і щиро визнавав: “Думаю, що скрізь є хороші люди”56. Він охоче спілкувався з іншими людьми, “багато з яких не обов’язково є членами Церкви,—зазначав він,—але є людьми, які дбають про громади і мають розвинене почуття громадянського обов’язку”57. Представники місцевої громадськості, як-от один колишній видавець газети Salt Lake Tribune, католик, так схвально висловився про нього: “Якщо Том Монсон коли-небудь знайомився з вами, він ставав вашим другом. … Завдяки дружбі, Церква особливим чином об’єднала цю громаду, коли Том Монсон став членом Першого Президентства”58. Один громадський активіст з Солт-Лейк-Сіті якось сказав: “Не знаю, чи відомо людям, якою мірою Церква СОД залучена в некомерційний світ. Президент Монсон дуже добре знає, у чому є потреби”59. Лідер іншої конфесії написав Президенту Монсону: “Ви завжди відкриваєте своє серце, щоб задовольнити потреби і прохання Армії спасіння. Безсумнівно, ви і ваші товариші вразили нас своїм теплом і духом милосердя”60. У 1993 році він відвідав заходи, які проводилися з нагоди служб освячення відновленого Кафедрального собору Мадлен у Солт-Лейк-Сіті, і був там промовцем. Він також виступав на католицьких похоронах близьких друзів61.
Таке хобі, як розведення голубів, слугувало Президенту Монсону перепочинком від тиску обов’язків і надихнуло його правнуків називати його “дідусь-пташка”. Його захоплення голубівництвом було відзначено значком-нагородою “За розведення голубів”, яким колись нагороджувала організація “Бойскаути Америки”. Його служіння в Національному правлінні скаутської організації почалося в 1969 році та продовжувалося протягом багатьох років. Він отримав нагороди “Срібний бобер”, “Срібний бізон”, а в 1993 році найвищу міжнародну скаутську нагороду—“Бронзовий вовк”. Однак один колишній глава скаутської організації, Рой Уільямс, жартував, що Президент Монсон не міг змиритися з рішенням скаутської організації відмовитися від значка-нагороди “За розведення голубів”62.
Президент Монсон мав широкий спектр інтересів. Будучи членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, він отримав ступінь магістра з управління бізнесом, а під час своїх подорожей він любив відвідувати військові цвинтарі—святі місця, які, за його словами, викликали думки про “розбиті мрії, не здійснені надії, сповнені горем серця та життя, які обірвалися через гостру косу війни”63. Він любив досліджувати Другу світову війну, а щодо розваг, то йому подобалося дивитися ввечері повторні покази телевізійного серіалу Перрі Мейсон, хоча він іноді засинав і пропускав кінець серій64. Він також любив мюзикли. “Я—той, кого моя дружина, Френсіс, називає “шоуголіком”,—якось сказав він зібранню під час генеральної конференції65. Він також любив матчі з американського футболу на день Нового року, під час яких: “Я міг спочатку зберігати нейтралітет, спостерігаючи за двома футбольними командами, але за кілька хвилин вибирав команду, яка, на мою думку, мала виграти”66. Він міг говорити про курей з сусідом по кріслу протягом всього польоту в літаку, а під час молитовного сніданку зборів організації “Бойскаути Америки” в Білому домі в 1989 році він і президент Сполучених Штатів Америки, Джордж Буш, зрозуміли, що їм обом подобається порода собак—англійський спрингер-спанієль67.
Звичайно ж, найбільше його цікавила його родина, яка збільшилася, і в ній вже налічувалося 8 внуків і 12 правнуків. Хоча вдома він був небагато часу, його діти пам’ятають, як вони з батьком грали в ігри, рибалили, полювали на качок, прополювали город, ходили в кіно, плавали і каталися на санчатах68. Його сину Тому особливо запам’яталися дві речі: як юнаком він грав у шашки зі своїм батьком і те, як його батько прилетів до Луїсвілла, штат Кентуккі, щоб дати йому благословення, оскільки він захворів на пневмонію під час проходження початкової військової підготовки69. Дочці Енн подобалися недільні вечірні звіти, якими ділився її батько з сім’єю, вертаючись після виконання церковних доручень. А Кларку особливо дорогий той день, коли його батько, звернувши з дороги, проїхав за кермом 65 км, щоб разом з Кларком подивитися на гніздо яструба поблизу містечка Рендольф, штат Юта70. Президент Монсон із задоволенням косив газон і брав участь в сімейних змаганнях з пінг-понгу на цокольному поверсі їхнього будинку71.
Член Першого Президентства
Президент Монсон служив радником трьох Президентів Церкви, зокрема, Президентів Гордона Б. Хінклі та Езри Тефта Бенсона. У віці 10 років він вперше виступив з цієї кафедри (зверху справа). З 2008 року його радниками в Першому Президентстві були Генрі Б. Айрінг та Дітер Ф. Ухтдорф.
Томас С. Монсон служив у Першому Президентстві протягом 22 років, починаючи з 1985 року в якості другого радника Президента Езри Тефта Бенсона, а потім у тому самому покликанні з Президентом Говардом В. Хантером у 1994 році. Тринадцять з тих років, з 1995 по 2008 рік, він служив поруч з Президентом Гордоном Б. Хінклі, який покликав Президента Монсона бути його першим радником72. Президент Монсон мав багатий досвід у керуванні Церквою і протягом служіння в Першому Президентстві був дуже завантажений роботою, яка тримала його в офісі. Президент Хінклі став найбільш подорожуючим Президентом в історії Церкви, і під його проводом у керівників було надзвичайно багато роботи. Будівництво невеликих храмів відкрило шлях для швидкого зростання кількості храмів; було зведено величезний новий Конференц-центр Церкви, що дало можливість тисячам членів Церкви відвідувати генеральну конференцію та інші заходи; почали здійснюватися супутникові трансляції всесвітніх навчальних зборів; а 200-ту річницю з дня народження пророка Джозефа Сміта було відзначено Днем святкування на стадіоні “Райс-Екклз” Університету Юти. У концерті взяли участь 42000 молодих людей з долини Солоного озера та штату Вайомінг73.
Втім, як завжди, за словами старійшини Рональда А. Разбанда, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, Президент Монсон “ніколи не був надто зайнятим для людей”74, а взимку 2000 року тією особою, якій він приділив свій час, була його дружина. Після того, як вона серйозно травмувалася через падіння, він кілька тижнів провів в її лікарняній палаті, де і працював, доки, нарешті, Френсіс не набралася достатньо сил, щоб сказати свої перші слова: “Я забула відправити дані про сплату податку за квартал”75. Ще одним свідком його доброти була репортер газети Church News Джеррі Евант, яка часто висвітлювала подорожі Президента Монсона і якось була запрошена на екскурсію з Монсонами, оскільки, як сказав їй Президент Монсон, “ви важко працювали”76.
Президент Церкви
Президент Гордон Б. Хінклі помер 27 січня 2008 року. Перше Президентство було розформовано і Президент Монсон повернувся на свою посаду президента Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Чоловік, який виріс біля залізничних колій, в дитинстві підбурював інших до пустування в Початковому товаристві та охоче ділився своїми небагатими пожитками навіть у часи Великої депресії, невдовзі мав стати провідником мільйонів святих останніх днів в усьому світі. “Я ніколи не робив припущень стосовно того, що може на мене чекати на моєму життєвому шляху”,—сказав він в інтерв’ю незадовго до того, як його мали підтримати в якості Президента Церкви на урочистих зборах під час квітневої генеральної конференції 2008 року. “Я не думав, що переживу Президента Хінклі”. Він сказав: “Я завжди дотримувався такої філософії: “Служи там, куди тебе покликано, а не там, де ти був чи міг би бути. Служи там, куди тебе покликано”77.
Томас С. Монсон був рукопокладений і висвячений як 16-й Президент Церкви 3 лютого 2008 року. Він вибрав президента Генрі Б. Айрінга служити своїм першим радником. Своїм другим радником він вибрав президента Дітера Ф. Ухтдорфа, який є наверненим, що приєднався до Церкви у Німеччині, володіє кількома мовами і є членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів з 2004 року. Нове Перше Президентство символізувало глобальну природу розширення Церкви78. На прес-конференції, яка відбулась 4 лютого 2008 року, Президент Монсон сказав репортерам: “Як Церква, ми піклуємося не лише про своїх людей, але й простягаємо руку допомоги людям доброї волі по всьому світу в дусі братерства, що походить від Господа Ісуса Христа”79.
Цей дух братерства і допомога іншим людям стали ознаками роботи під керівництвом Президента Монсона. Провідники Церкви регулярно співпрацювали з католиками, християнами-євангелістами та іншими релігійними й громадськими групами у сфері гуманітарної роботи й на підтримку моральних засад. Керівники Церкви запрошували лідерів інших конфесій виступати в студмістечках навчальних закладів СОД і закликали застосовувати он-лайн ресурси для підтримки свободи віросповідання80. Президент Монсон і члени Кворуму Дванадцятьох Апостолів також заохочували членів Церкви взаємодіяти з іншими конфесіями у служінні та розбудові громад і зміцнили вже існуючі гуманітарні зв’язки з іншими установами, щоб задовольнити колосальні потреби людей, які потерпали від наслідків стихійних лих і антропогенних катастроф по всьому світу. Протягом перших семи років служіння Президента Монсона Церква надавала допомогу після землетрусів у Гаїті і Непалі, після цунамі в Японії та повеней у Таїланді. Вона також допомагала з імунізацією людей в слаборозвинених країнах, із забезпеченням чистою водою віддалених селищ, сприяла полегшенню продовольчої кризи по всьому світу і надавала допомогу в подоланні наслідків стихійних лих у Сполучених Штатах. Ця глобальна допомога і вплив були відзначені журналом “Slate” (сайт Slate.com), який в 2009 році помістив ім’я Президента Монсона на перше місце у списку найвпливовіших людей Америки, яким за 80, “єдину людину в списку”, як було сказано в статті, “що керує мільйонами людей як пророк Бога”81.
Також під керівництвом Президента Монсона церковний відділ зі зв’язків з громадськістю почав працювати над тим, щоб допомогти іншим людям краще зрозуміти розмаїття святих останніх днів. У кампанії “Я мормон” взяли участь святі останніх днів, які працювали в таких не схожих одна на одну організаціях, як “Harley-Davidson”, Бібліотека Конгресу та в рок-групах. Головне управління Церкви також створило веб-сайти для молоді та інших, а телевізійний канал і веб-сайт УБЯ, які належать Церкві, почали випуск програм для ширшої аудиторії, які отримали схвальні відгуки критиків. На веб-сайті Церкви почали з’являтися серії високоякісних відео, в яких демонструвалися сцени з Нового Завіту, що можуть сподобатися людям багатьох віросповідань. Серед інших розміщених он-лайн матеріалів були такі: “Євангельські теми”—серія есе, написаних для відвертого й докладного розгляду складних питань, і сайт “Mormon and Gay”, де наведено відповідні церковні вчення та особисті історії святих останніх днів, які мають гомосексуальну орієнтацію, і їхніх сімей.
Однак, можливо, найвагомішими серед змін, які сталися під час служіння Президента Монсона, були ті історичні зміни, що стосувалися вдосконалення в адміністративних питаннях. Важливі зміни вплинули на те, як Церква керує, функціонує, навчає і проповідує. У 2009 році Церква розповсюдила DVD і брошуру щодо принципів благополуччя, а в 2010 році видала новий довідник з інструкціями для провідників Церкви. У зв’язку з цим було організовано дві всесвітні трансляції навчання. У новому довіднику наголошувалося на роботі в радах через відкриті й чесні обговорення, на полегшенні навантаження єпископів через делегування і, найважливіше, на допомозі членам Церкви ставати справжніми учнями Ісуса Христа. Також у 2010 році, проводячи навчання у різних країнах, члени Кворуму Дванадцятьох Апостолів почали організовувати конференції для провідників священства та проводити перевірки в територіях, які включали в себе всеосяжний огляд гуманітарного служіння, потреб щодо благополуччя, місіонерської і храмової роботи.
Одна з найяскравіших змін, що сталася під керівництвом Президента Монсона, була оголошена під час жовтневої генеральної конференції 2012 року, коли Президент Монсон проголосив, що чоловіки можуть починати служіння на місії повного дня з 18 років, а жінки—з 19. Ця безпрецедентна зміна у політиці, завдяки якій можна було починати служіння у більш юному віці, викликала ентузіазм щодо місіонерської роботи, в результаті чого найбільша в історії кількість чоловіків і, особливо, жінок почали служити на місіях повного дня. Водночас зі зростанням кількості місіонерів, яких наприкінці 2014 року було 85000, створювалися нові центри підготовки місіонерів і нові місії. Члени Церкви також долучилися до “прискорення роботи”, краще готуючи синів і дочок до місій вдома і більш повно беручи участь у своїх місцевих місіонерських програмах. Користування технічними засобами та проповідування он-лайн, а також започаткування покликання “провідників з навчання сестер”—провідницької ролі для сестер-місіонерок—також підсилювали надихаюче відчуття поступу та нововведень, яке виникло завдяки оголошенню про зміну віку початку служіння на місії.
Уможливлення для молодих жінок служити на місії в більш юному віці збіглося з постійними зусиллями, докладеними протягом служіння Президента Монсона, повніше залучати жінок до провідництва, прийняття рішень та участі в радах приходів і колів. Щоб допомогти жінкам і чоловікам-святим останніх днів більше цінувати важливу роль, яку сестри відігравали в євангелії у кожному розподілі—особливо в часи священнослужіння Спасителя і в добу Відновлення з 1830 року й до наших днів—Церква видала книгу Дочки в Моєму Царстві і рекомендувала використовувати її вдома, під час уроків у Товаристві допомоги і в Товаристві молодих жінок та у кворумах. У 2014 році замість генеральних зборів Товариства допомоги і Товариства молодих жінок було запроваджено загальну сесію генеральної конференції для жінок. Відвідувати ці піврічні збори запрошуються всі жінки віком від 8 років і старше.
Кращі і більш інтерактивні методи навчання, особливо ті, які допомагають молоді повною мірою долучитися до життя за євангелією, також стали пріоритетом адміністративних інновацій Президента Монсона. Завдяки запровадженню в 2013 році навчального плану для молоді За Мною йдіть, призначеного “благословити молодь в їхніх зусиллях повною мірою навернутися до євангелії Ісуса Христа”82, як вчителям, так і молоді, були представлені кращі способи навчати так, як навчав Ісус Христос. Серед них: застосування он-лайн ресурсів, участь молоді та обговорення за натхненням Духа для зміцнення віри і поглиблення розуміння євангелії. Подібні зусилля з вдосконалення всього навчання у Церкві розпочалися в 2016 році з появою нового матеріалу Навчати, як навчав Спаситель і запровадженням у приходах щомісячних зборів рад учителів.
Президент Монсон разом із дівчинкою наносили будівельний розчин на наріжний камінь храму
Члени Церкви на Філіппінах радо слухають, як Президент Монсон грає на піаніно під час церемонії, присвяченій закладанню наріжного каменю храму в Себу, Філіппіни.
Також за часів керівництва Президента Монсона продовжували робити оголошення про будівництво нових храмів по всьому світу. Президент Монсон освячував і переосвячував храми, подорожуючи до місць їх розташування по всьому світу, зокрема в Себу, Філіппіни; в Куритибі, Бразилія; Києві, Україна; місті Панама, Панама; і в Канзас-Сіті, штат Міссурі. У 2013 році, завдяки запровадженню он-лайн ресурсів, призначених допомогти членам Церкви знаходити їхніх предків, на 11 відсотків зросла кількість родинних імен, поданих членами Церкви для виконання храмових обрядів, тому цей рік назвали “рекордним роком для сімейно-історичної роботи”83.
Однак, попри напружений розклад, Президент Монсон залишався Томасом Монсоном, провідником Церкви, який, за словами старійшини Джеффрі Р. Холланда, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, “приходив, можливо без оголошення, на похорон когось зі звичайних працівників. Я не можу подумати про щось інше, що ілюструє священнослужіння Президента Монсона краще, ніж ця індивідуальна увага”84.
Президент і сестра Монсон та їхня дочка виходять після сесії генеральної конференції.
23 травня 2013 року він головував на похороні своєї любої дружини, Френсіс, після того, як вона померла 17 травня у лікарні в Солт-Лейк-Сіті. “Вона підтримувала мене з дня нашого одруження”,—сказав Президент Монсон під час поховальної служби, назвавши її “ідеальною дружиною й матір’ю”85. Протягом решти свого служіння Президентом він був вдівцем. На особливі події його часто супроводжувала його дочка, Енн.
Під час служіння Президента Монсона Президентом Церкви наголошувалося на важливості краще дотримуватися святості Суботнього дня, щоб зміцнити віру в Небесного Батька та Ісуса Христа. Починаючи з 2015 року, скоординованими зусиллями і підтримкою на всіх рівнях Церкви і вдома, членів Церкви закликали зробити “Суботу приємністю” (див. Ісая 58:13), зосередившись на Господі та своїх завітах з Ним, аби пожати благословення, обіцяні вірним.
Президент Монсон також не забував про людей, які відійшли від Церкви і ніколи не ставився до них, як до тих, хто не був гідний царства. Коли один літній чоловік, який не відвідував Церкву протягом 20 років, прийшов до генерального авторитета, щоб отримати пораду, як йому повернутися, він показав лист, який пробудив у нього бажання повернутися: “Тебе вже довго не було. Настав час повернутися. Том”86. Президент Монсон казав: “Я вважаю, що в кожному є трохи святості, і шукаю її”87.
Навіть будучи Президентом Церкви, він підтримував товариські стосунки з іншими. Старійшина Л. Том Перрі (1922–2015), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Він любить говорити про гру команди УБЯ або команди Джаз; він великий шанувальник спорту. А потім він переходить до справ”88. І він завжди мав почуття гумору. У 2009 році, під час зустрічі з членами Мормонського хору Скинії, він сів за гігантський орган і зіграв мелодію пісні “To a Birthday Party” з підручника для гри на піаніно для початківців89. У 2013 році Церква відзначила “100 років участі в скаутському русі” програмою, в якій також вшанували Президента Монсона за те, що той все життя підтримував скаутський рух—одне з багатьох його хобі, яке допомагало йому підтримувати зв’язок зі своїми ближніми, кого він любив утішати й радувати,—запросивши всіх керівників скаутів узяти участь у цій програмі, незалежно від релігійної приналежності.
“Спонукання Господа, Його підказки”,—сказав Президент Монсон в інтерв’ю в 1997 році, приносили йому велику радість, особливо в ситуаціях, як тоді, коли він відвідував свого батька в лікарні і, кваплячись після цього на наступні збори, відчув, що, незважаючи на поспіх, має почекати трохи біля ліфту. Якась сім’я попросила його благословити їхню матір, яка перебувала на межі життя і смерті, і він погодився. Пізніше того дня він дізнався, що всі члени сім’ї поцілували свою матір і тихо попрощалися з нею після надання благословення та незадовго до її смерті90.
“Це відбувалося зі мною протягом всього мого життя настільки, наскільки я намагався бути в гармонії з Духом”,—сказав Президент Монсон. І безліч людей—історії деяких з них були розказані, але є ще набагато більше тих, про зустрічі яких з Томасом Монсоном поки невідомо,—можуть засвідчити про зв’язок цього дивовижного чоловіка з Богом. “Ви розвиваєте в собі вдячність за те, що Небесний Батько знає, хто ви є,—згадував Президент Монсон.— Він каже: “Ось, йди і зроби це для Мене”. Я завжди дякую Йому за це”91.
І його свідчення світу було незмінним. “Від усього серця і з глибин душі,—сказав Президент Монсон,—я палко здіймаю свій голос у свідченні як особливий свідок і проголошую, що Бог живий. Ісус—Його Син, Єдинонароджений від Батька у плоті. Він—наш Викупитель, Він—наш Посередник перед Батьком. Саме Він помер на хресті, щоб викупити наші гріхи. Він став первістком серед воскреслих. Завдяки тому, що Він помер, усі житимуть знову. О, яку солодку радість несуть ці слова: “Живе, живе Спокутар мій!” (Гімни, № 69). Нехай увесь світ знає це і живе цим знанням”92.