Портрети віри
Боб і Лорі Терстон
Служили в Камбоджійській Пномпенській місії
“Коли ми побачили, що нас покликано служити в Камбоджійську Пномпенську місію, то розплакалися. Ми були дуже раді!”--- каже брат Боб Терстон. “Ми б не вибрали для себе Камбоджу, але який же це подарунок! Яке благословення!”--- каже сестра Терстон.
Терстони відчувають, що їх поєднують особливі зв’язки з народом Камбоджі. “Ми любимо цих людей, і ми відчуваємо їхню любов---каже сестра Тестон.--- Люди в Камбоджі ставилися до нас з великою добротою”.
З усіх обов’язків, які Терстони виконували під час місії, вони найбільше цінували можливість відвідувати членів Церкви у них вдома.
Сестра Терстон згадує, як дивилася на тих, кому вона служила в Камбоджі, й думала: “Я не дочекаюся, коли ми побачимося в наступному житті. Тоді я дійсно зможу вам сказати про свої почуття і любов до вас і як я захоплююся вами, бо я не можу сказати всього цього зараз”.
На своїй першій спільній місії Боб і Лорі Терстон зрозуміли, що змістовне служіння може здійснюватися, незважаючи на мовні бар’єри та відмінності в культурах, бо всі ми є дітьми Бога.
Леслі Нільссон, фотограф
Боб:
До нашого з Лорі одруження ми говорили про служіння на місії, коли вийдемо на пенсію. Ми обоє служили на місії раніше. Лорі служила в Кобе, Японія, а я служив у Брисбейні, Австралія. Коли ми наближалися до пенсійного віку, то сказали своїм дітям, що хочемо відслужити кілька місій.
Нам пощастило вийти на пенсію в досить молодому віці. Коли ми почули, що деякі літні подружжя не можуть служити в певних місцях, наприклад, у країнах третього світу, через проблеми зі здоров’ям та інші причини, то подумали: “Нам ще немає і 60. Ми здорові, тож ми до ваших послуг!”
Я вийшов на пенсію лише через два дні після мого 56-річчя. Насправді, ми отримали покликання на місію, коли я ще працював. Коли ми відкрили своє покликання і побачили, що нас покликано служити в Камбоджійську Пномпенську місію, то розплакалися. Ми були дуже раді!
Лорі:
Ми ніколи не думали про Камбоджу. Я думала, що ми поїдемо до Африки, десь у тому напрямку. Ми почали запитувати себе: “Так, які пригоди на нас чекають?” Ми б не вибрали для себе Камбоджу, але який же це подарунок! Яке благословення! Господь розумніший за нас. Він послав нас туди, де ми потрібні.
Ми служили на гуманітарній місії. Ми працювали над проектами для LDS Charities (Благодійної служби СОД), заповнювали звіти і слали запити на нові проекти. Ми також здійснювали перевірку минулих проектів, наприклад, колодязів, які було пробурено два роки тому. Нам подобалося служити і в інший спосіб.
Ми відвідували конференції колів та округів, щоб допомагати в навчанні провідників та місіонерів; ми перевіряли місіонерські помешкання й відвідували членів Церкви у них вдома. Ми робили багато всього, що сприяло безперешкодній роботі місії.
Під час нашої місії не було двох однакових днів. Іноді ми були десь серед заростей, по коліно у воді або в багні. Іноді ми проводили по кілька днів у офісі місії. Разом з місіонерами, які служили у сфері зв’язків з громадськістю, ми ходили до Міністерства у справах культів і релігій. У Камбоджі термін “культ” не має негативного забарвлення. Офіційною релігією є буддизм—усе інше вважається культами. Ми відвідували це міністерство, щоб довести, що Церква Ісуса Христа—це хороша організація і їй можна довіряти.
Ми встановили хороші стосунки і дуже швидко до нас звернулися з проханням допомогти. Нам зателефонували і сказали: “Сталася повінь, і нам потрібна їжа для 200 сімей, які було переселено”. Вони знали, що можуть розраховувати на Церкву в тому, щоб швидко доставити все необхідне туди, де це потрібно, і воно доповнить те, чого у них не було.
Що ми пережили в Камбоджі? Це саме те слово—ми дійсно це пережили! Ми сідали на дуже умовну підлогу—зазвичай просто земля або бамбук—у найбідніших домівках. Ми також бували в подібних до палацу домівках урядовців. Боб навіть певний час служив у президентстві філії.
Боб:
Президент місії зателефонував мені і сказав: “Послухай, я хочу, щоб ти був другим радником у філії”. Через півтора роки я був у кімнаті для запечатування в Гонконзькому Китайському храмі з президентом філії, з яким я служив. Він вперше приїхав до храму! Разом зі своєю сім’єю він заощаджував гроші і сім разів намагався дістатися храму, однак ставався якийсь нещасний випадок або хвороба. Постійно щось траплялося. За сім років вони заощадили лише 40 доларів.
Три рази під час нашої місії ми могли допомогти святим останніх днів у Камбоджі відвідати храм. Ми відвозили багатьох президентів приходів, які проводили співбесіди для отримання храмової рекомендації, однак самі ніколи не бували в храмі. Принаймні в Камбоджі літня подружня пара супроводжує ці сім’ї до храму. Їм потрібен хтось, бо вони не знають, як долетіти літаком. Багато з них навіть не їздили на автобусі! І раптом їм треба летіти в Гонконг і доїхати до храму. Їм було важко робити це самостійно. Ми вдячні за Фонд підтримки храмових відвідувачів, який допомагає піклуватися про таких людей.
Лорі:
Бути членом Церкви в Камбоджі—нелегко. У ментальності камбоджійців немає такого поняття, як Суботній день. Кожна людина, яка ходить до церкви, іде на жертви, щоб туди прийти.
Крім того, в Камбоджі шість відсотків мусульман і лише два відсотки християн. Решта—буддисти. Перейти від буддистського стилю життя до християнського стилю життя дуже важко. Деякі люди й досі втрачають роботу, а від багатьох сімей відвертаються сусіди.
Сплачувати десятину також нелегко. Буддійські монахи приходять щоранку і просять рис або гроші. Люди до цього звикли. Але взяти бланк і сплатити частку у вигляді десятини—це велика проблема.
Багато людей пережили в своєму житті справжню травму. Через Червоних кхмерів—комуністичний режим, який панував у Камбоджі в кінці 70-х років,—кожна людина, старша 40 років, може розповісти жахливу історію з особистого життя. Я не зустрічала жодного, кого б це не торкнулося. У всіх є члени сім’ї, яких було вбито. Хоча камбоджійці пережили так багато, я не могла повірити, якими життєрадісними вони є, готовими до того, щоб спробувати щось нове. Однак за тією життєрадісністю багато людей все ще потерпає від низької самооцінки. Багато не вважають себе важливими або гідними чогось.
Було дивовижно бачити, як євангелія Ісуса Христа допомагає їм розквітати. Коли люди дізнаються, що є не лише чудовими, але і дітьми Бога, вони кажуть: “Ви жартуєте? Тепер я можу зробити щось важливе”.
Церква дійсно буде процвітати в Камбоджі. До Церкви приведено надзвичайних людей. Святі в тій країні є піонерами, а ті, хто по-справжньому живе за євангелією, отримують багато благословень, бо вони пізнають Спасителя. Це дійсно дивовижно.
У нас є багато членів Церкви і дуже сильних приходів біля місця, яке називається “Сміттєва гора”, бо це відкритий смітник, де живуть люди. Члени Церкви працюють там збирачами і сортувальниками. Вони заробляють гроші тим, що здають на переробку пластик і алюміній, які збирають на смітнику. Вони живуть у малесеньких будиночках, які ми відвідували десятки разів.
Боб:
Одного разу ми почули звуки музики і помітили встановлений намет. У Камбоджі це означає, що хтось одружується або хтось помер.
Лорі:
Ми дізналися, що померла мати п’ятьох чи шістьох дітей. Чоловіка в неї не було. Діти прокинулися і побачили, що мама мертва.
Одна з дочок просто плакала. Через перекладача вона сказала: “Я–найстарша. Тепер на мені всі ці брати і сестри. Я не знаю, що мені робити”.
Я міцно обняла її. Хіба я могла зробити щось інше? Ця дівчинка щойно втратила матір. Я звернулася до неї англійською і сказала: “Я знаю, що ти мене не розумієш, але обіцяю, що ти знову побачиш свою маму. Все буде добре. Ти не залишишся на самоті”.
Багато випадків, подібних до цього, допомогли нам розвинути особливий зв’язок з народом Камбоджі.
І ми відчували їхню любов. Люди в Камбоджі ставилися до нас з великою добротою. Ми їх любимо, бо вони—діти Бога. Вони—наші брати і сестри.
Я пам’ятаю, як думала, коли бачила певних людей: “Я не дочекаюся, коли ми побачимося в наступному житті. Тоді я дійсно зможу вам сказати про мої почуття і любов до вас і як я захоплююся вами, бо я не можу сказати всього цього зараз”.
Наша місія благословила нас неймовірно. Деякі люди кажуть: “Я не знаю, як зможу служити на місії. Я не можу залишити своїх онуків”. Коли ми вирушали на місію, у нас було п’ятеро маленьких онуків, віком 5, 4 , 3, 2 і 1 рік. Дві онучки народилися за нашої відсутності. Я хочу зберегти дві мої камбоджійські місіонерські таблички і подарувати їх двом моїм онучкам-немовлятам, бо бабуся робила те, що вимагав від неї Господь.
Боб:
Є багато способів служити Господу в якості місіонерів. Ми взяли до серця слова, сказані старійшиною Джеффрі Р. Холландом про служіння літніх місіонерів. Він сказав: “Я обіцяю, що ви зробите для [вашої сім’ї] під час служіння Господу те, чого вам ніколи у світі не зробити, якщо ви залишитеся вдома і піклуватиметеся про них. Який більший дар можуть піднести дідусь і бабуся своїм нащадкам, ніж сказати словом і ділом: “У нашій сім’ї ми служимо на місії!” [“Усі ми на службі”, Ліягона, лист. 2011, с. 46].