Питання в тому, куди прямую, а не в тому, де я був
Автор живе в штаті Юта, США.
Я обрав дорогу, яка неодноразово відхилялася від прямої і вузької, але завдяки всьому пережитому я зрозумів, що сила Спасителя і Його Спокута—реальні.
Моє життя не було саме таким, як я задумав.
У 18 років я сподівався служити на місії повного дня, після цього відносно швидко одружитися і десь у 25 років започаткувати сім’ю. Зараз мені 32. Я не служив на місії, і переважну частину свого дорослого життя я був неактивним у Церкві. Я одружився, потім розлучився і знову одружився.
Оскільки я обрав дорогу, яка неодноразово відхилялася від прямої і вузької, то не завжди відчував себе “своїм” у церкві. Втім я зрозумів, що є місце і для мене. Мій досвід навчив мене, що сила Спасителя і Його Спокута—реальні і що найголовніше—це не те, де я був, а те, куди прямую.
Мабуть я з самого початку ставив під сумнів те, у що вірив, бо не був певен у тому, що моє свідчення є достатньо сильним, аби їхати на місію. Я згадую, що приблизно в той час, коли закінчував школу, мав такі думки: А якщо моє свідчення не є повністю моїм? А якщо я надто сильно покладаюся на свідчення інших людей?
Це мене непокоїло. Я хотів поїхати на місію, але не мав упевненості в тому, що духовного досвіду, який я вже здобув, було достатньо, аби стати успішним місіонером, яким я сподівався бути—таким, який би мав достатньо духовних сил і знань про євангелію, щоб навчати інших людей.
Повертаючись думками в ті часи, я мав би просити Бога допомогти мені зрозуміти пораду, дану в Ученні і Завітах 124:97: “Нехай він буде смиренним переді Мною, і … він отримає від Мого Духа, саме Втішителя, Який явить йому істину про все і дасть йому в належний час, що йому слід говорити”.
Але замість того, щоб запитувати Бога, я загубився, порівнюючи свою духовну силу з духовною силою інших людей, і боявся, що мої недосконалості заважатимуть людям прийняти євангелію.
Самостійно, вже будучи юнаком, я продовжував намагатися зрозуміти, у що ж я вірю. Мені здавалося, що нема нічого поганого в окремих рішеннях, які не впливали на мою особистість в цілому. Я почав віддалятися від тих, кого любив, бо знав, що їх засмутять прийняті мною рішення. Натомість, я оточив себе людьми, яким насправді було байдуже, що я роблю. Одного дня я спробував алкогольний напій—просто з цікавості. Випивка увійшла в моє життя і згодом з розваги перетворилася на опору, яка допомагала долати складні моменти. У той період негативні зміни в моєму житті не обов’язково були пов’язані з певним рішенням; вони були поступовими. Мені знадобилося два роки, щоб зрозуміти, що незначні рішення, прийняті мною, з часом привели мене в те місце, де я не хотів бути.
Втім, я не хочу сказати, що для того, щоб дізнатися про істинність євангелії, вам слід відчути протилежне. Мої дії завдали болю не лише мені, але також людям, яких я люблю—і потреби в цьому не було. Я вдячний, що зміг достатньо упокоритися, аби зрозуміти, що (1) я був нещасний, і (2) я був найщасливішим, коли жив за Божими заповідями. Те знання було моїм, тим, на що я міг опиратися і ділитися з іншими.
Я пішов до єпископа, щоб усе владнати, і регулярно з ним зустрічався, щоб підготуватися до служіння на місії. Мої документи були майже готові, коли я відчув спонукання, що маю переконатися в тому, чи зрозумів єпископ певні рішення, які я приймав раніше. Та розмова не була легкою, але більшим за бажання поїхати на місію було бажання бути чесним перед Богом. Я був готовий зізнатися в тому, що вдіяв неправильно, і розповісти про все Йому, щоб бути чистим.
Невдовзі я постав перед дисциплінарною радою. Було трохи страшно зізнатися в тому, що я зробив, перед людьми, які були моїми провідниками і наставниками упродовж багатьох років, однак я обвів поглядом кімнату й відчув спокій. Я розумів, що вони прийшли, аби зрозуміти мене й допомогти. Коли я пішов, Дух запевнив мене, що незалежно від їхнього рішення, я зробив свою частину і все буде добре. Бог і провідники, які любили мене, працюватимуть зі мною, аби привести туди, де я маю бути. Я пішов, відчуваючи любов Спасителя і знаючи, що Його викуплення поширюється й на мене.
Місце для недосконалих
Хоча я відчував спокій, було важко чути від людей запитання про те, чому я не служив на місії. Єпископ допомагав мені продовжувати працювати над покаянням, однак імовірність того, що я в майбутньому служитиму на місії, ставала все меншою. Мені потрібно було зрозуміти, як жити далі. У віці 21 року, оскільки я не відносився до тих, хто готується до місії, не був колишнім місіонером і не належав до одруженої молоді, здавалося, що я нікуди не вписуюся.
Було нелегко ходити на побачення. Іноді дівчата ставилися до мене по-іншому після того, як я розповідав, що не служив на місії та певний час був неактивний. З тієї чи іншої причини більшість стосунків закінчувалася після першого побачення.
Я був радий, коли згодом таки уклав шлюб у храмі, однак іноді ще відчував, що я не такий, як усі. У мене було свідчення, однак я не міг зрозуміти, як ділитися ним, і уроки в церкві здавалися екзаменами, де мої однолітки будуть свідками мого провалу. Я думав, що через те, що більшість з них жила таким життям, про яке я мріяв, вони не спотикалися так сильно, як я.
Одного дня мені подзвонив єпископ і сказав, що покликає мене бути вчителем у кворумі старійшин. Я був здивований, оскільки за останній рік лише двічі був на зборах кворуму старійшин. Хоча я надзвичайно хвилювався, однак прийняв покликання. У першу неділю, коли я проводив урок, то зрозумів, що почав зі знайомства з ними у такий спосіб, якого вони, ймовірно, ніколи не чули:
“Привіт, брати. Мене звуть Річард Монсон. Я ніколи не служив на місії і був неактивним більшу частину свого дорослого життя. Я не дуже часто відвідував збори кворуму старійшин, бо у мене немає відчуття, що я вписуюся в нього. Я не зможу відповідати на всі ваші запитання, але сподіваюся, що ви будете активними на уроці, аби ми навчалися разом. Якщо вас не бентежить те, що ви про мене дізналися, тоді почнемо”.
Того дня я зрозумів, що можу сказати іншим людям—і собі також—що хоча не вважаю себе “прямою стрілою” (людиною, яка служила на місії, була активною все своє життя і не припустилася серйозних помилок), я все ж рухаюся в тому ж напрямку, що й вони, а це і є найважливішим. На мій подив я дізнався, що серед тих чоловіків, які, як я вважав, живуть досконалим життям, є й такі, хто також припускався помилок. Думаю, що це допомогло всім нам краще зрозуміти ідею того, що досконалість не є вимогою, яка визначає цінність уроку чи Церкви в цілому.
Важкі часи й рішення
На жаль, моя активність у Церкві не була тривалою. Мій шлюб був важким, і я звернувся до старих методів усування болю. Хоббі почали заміняти відвідуваність церкви.
Минуло три роки, і я вже був на самому дні. Мені потрібно було зробити вибір. Чи можу я жити за євангелією самостійно, незалежно від того, що відбувається в моєму житті? Або я здаюся і залишаюся в темряві? Я знав, що зобов’язання іти прямим і вузьким шляхом означатиме відмову від усіх негативних звичок у моєму житті. Крім того, моє бажання повернутися до церкви буде чіткою ознакою того, що я і моя дружина йдемо різними шляхами. З огляду на стан нашого шлюбу в той момент розлучення було неминучим.
Я злякався. Не було гарантій, що мої зусилля обов’язково увінчаються усім тим хорошим, чого я хотів для себе в житті. Однак моє рішення знову основувалося на тому, що я зрозумів багато років тому: я був найщасливішим, коли жив за євангелією. Я вирішив взяти на себе всю відповідальність і повністю віддати себе в руки Бога. З того моменту і надалі у наших стосунках були лише я і Він.
Я знову почав ходити до церкви і змінювати життя. Одним з найщасливіших у моєму житті був день, коли я знову отримав храмову рекомендацію. Я знаходив втішення у храмі в той час, коли мій шлюб продовжував розпадатися і згодом розпався.
У пошуках джерела власної гідності
Хоча мені було страшно приймати таке рішення, однак, завдяки тому досвіду, я навчився бачити Божу руку у своєму житті. Незважаючи на всі мої спотикання, я не програв у перегонах. Я ні з ким не змагався. Коли я покладався на Спасителя у визначенні своєї власної гідності, то переставав витрачати зусилля на те, щоб намагатися змінити думку інших людей про себе.
Мені було однаково добре, коли я сидів у церкві на самоті чи серед членів Церкви різної вікової категорії. Я докладав зусилля, щоб не ховатися і бути відкритим до розмови з людьми у приході. Мені приносило радість саме відвідування зборів заради мети, з якою вони проводилися.
Той спокій також допомагав мені, коли я знову почав ходити на побачення. Як і раніше, часто все обмежувалося першим побаченням, але тепер я знав, що мені не потрібно іти на компроміс зі своїми нормами лише тому, що я спіткнувся в минулому. Я докладав найбільших зусиль, щоб жити за євангелією, і я був достатньо хорошим, щоб ходити на побачення з тими, хто також докладав найбільших зусиль, аби жити за нею.
Згодом я знайшов гідну дочку Бога, з якою одружився у храмі. Її шлях був зовсім інший, але в любові до Спасителя і розумінні Його Спокути ми були однакові.
З роками я навчився не допускати того, щоб моє минуле або схвалення інших людей визначало мою теперішню власну гідність. Я позбавився думки про те, що успішне життя—це досконале життя. Не всі оцінили те, чого я зараз досяг з огляду на те, як я цього досяг, і це зрозуміло. Я не ставлю за мету переконувати їх. Моя мета—постійно каятися і наближатися до Спасителя. Саме завдяки Йому, подібно до Алми молодшого після його покаяння, я можу сказати: “Мене більше не мучила згадка про мої гріхи” (Aлма 36:19). Мені дає спокій знання того, що має значення лише те,куди я прямую. А я прямую до Спасителя.