У моєї подруги виникли запитання щодо євангелії. А що, як я не знаю відповідей?
Я не знала, чи маю відповіді, які б допомогли моїй сусідці, але Дух допоміг знайти відповіді, які я шукала.
“Мені здається, я ніколи не відчувала присутності Духа або любові Бога до мене”.
Почувши це від своєї сусідки, я просто втратила дар мови. Ми заглибилися в обговорення євангелії, і, здається, запитань у неї було більше, ніж у мене відповідей.
Як мені пояснити, що я відчуваю Божу любов, людині, яка вважає, що ніколи її не відчувала? Як мені допомогти їй знайти відповіді на запитання про євангелію, якщо я сама також їх не маю? А якщо я скажу щось таке, що вона неправильно зрозуміє?
Намагаючись допомогти їй, у відчаї я промовила мовчазну молитву. Розмова тривала, а мені на думку спала величезна кількість уривків з Писань, які могли б пролити світло на цю тему (у цей момент я відчула безмежну вдячність за вивчення Писань і заняття в інституті). Мої серце й розум сповнилися такою кількістю істин, що я вирішила поділитися з подругою ними всіма, бо мені дуже хотілося навести всі факти й переконати її в істинності євангелії. Але тут Дух ніби підказав мені обрати лише кілька істин, які є найкращими відповідями на запитання моєї сусідки.
Я навела кілька прикладів зі свого життя, щоб створити контекст для відповідей, і це певним чином дозволило мені принести власне свідчення. Проте були запитання, на які, здавалося, я не вповноважена давати відповіді. І я чесно зізналася подрузі, що в мене немає всіх відповідей, але є віра.
Відчуття безпорадності
Здавалося, наша розмова вийшла змістовною, але після неї мені здалося, що моїх зусиль було недостатньо. Мене сповнило відчуття безпорадності. Я дійсно не знала всіх відповідей і відчувала, що не все зробила, аби допомогти сусідці.
Але перед сном я прочитала Учення і Завіти 100. Мою увагу привернули вірші 6 і 7. У них говориться:
“Бо буде дано вам у той самий час, так, у ту саму мить, що вам слід казати.
… Щоб ви проголошували все те, що ви проголошуєте, у Моє імʼя в урочистості серця, у дусі лагідності в усьому”.
Я пригадала нашу бесіду й була вражена швидкістю, з якою мені на думку спадали уривки з Писань і цитати. До мого серця промовляв Дух, і я знала, що саме Він вклав мені в уста потрібні слова. Я була впевнена, що давала відповіді “в урочистості серця, у дусі лагідності”. Я зрозуміла, що вчинила правильно, опустивши факти й докази, аби переконати сусідку, а поділилася із нею лише тими істинами, які, на мою думку, вона в той момент мала почути.
Цей випадок допоміг мені зрозуміти, наскільки Бог дбає про мою сусідку й про всіх нас.
Ділячись істиною, ми можемо покладатися на Духа
Можливо, ця розмова не стала поворотним моментом у її житті, але вона змінила моє життя. Я не чекала, що після моїх слів у подруги негайно з’явиться непохитне свідчення. І так не сталося. Але я знаю, що тепер вона краще розуміє деякі аспекти євангелії, а в її серці більше спокою.
Я знала, що мої відповіді не ідеальні. Але я також знала, що наш Небесний Батько знає і любить кожну Свою дитину, і Він допоміг мені знайти слова, які б найбільше допомогли моїй сусідці. Президент Генрі Б. Айрінг, другий радник у Першому Президентстві, сказав: “Просто промовивши слова вчення, можна посіяти зерно віри в серці людини”.1
І хоча в моєї сусідки все ще залишилися запитання, істини, якими я з нею поділилася, можуть сприяти зміцненню її свідчення більше, ніж я можу уявити. І те, що я ділилася цими істинами, зміцнило моє свідчення про силу Божої любові до Його дітей. Я знаю, що коли ми сміливо ділимося своїми переконаннями й покладаємось на Духа, Він допомагає нам підбирати необхідні слова, щоб розділити любов і світло Ісуса Христа з будь-ким, особливо з людьми, які ідуть шляхом пошуку істини.