Різдво---це любов
Президент Томас С. Монсон
Брати і сестри, які ви чудові. Це привілей для мене щороку розпочинати Різдвяну пору з вами на цьому Різдвяному вечорі з Першим Президентством. Я висловлюю свою любов усім вам, хто присутній тут у цій будівлі або слухає цей духовний вечір в інший спосіб.
Різдвяна пора з її особливим значенням і красою часто викликає сльози на очах, надихає бути ще більш відданими Богу і приносить---як сказано у прекрасній пісні “Голгофа”---“спокій втомленим і мир душі”.
Однак легко опинитися під впливом цієї пори і, можливо, втратити той дух у нашому житті, якого ми так прагнемо набути. У цей час багатьом з нас особливо притаманне прагнення зробити надто багато. Причинами цього можуть бути прагнення відвідати надто багато різдвяних заходів, надто багато з’їсти, витратити надто багато грошей, мати надто багато сподівань і діяти в надто напруженому темпі. Часто наші зусилля у Різдвяну пору призводять до того, що ми відчуваємо себе перенапруженими, втомленими і виснаженими у той час, коли повинні відчувати просту радість від святкування народження нашого Спасителя.
Справжню радість Різдва не знайти у гарячковості та метушні, щоб зробити більше, як і не знайти її у придбанні подарунків. Ми знаходимо справжню радість, коли під час цієї пори зосереджуємося на Спасителі. Ми можемо думати про Нього і наслідувати Його, виконуючи роботу, яку б Він хотів, щоб ми виконували тут, на землі. У цей час, особливо, наслідуймо Його приклад, виявляючи любов і служачи нашим ближнім.
У нашому суспільстві люди літнього віку відчайдушно потребують проявів любові, особливо коли страждають від болю самотності. Холодний вітер вмираючих надій і нездійснених мрій леденить серця людей літнього віку і тих, хто наближається до завершення свого земного життя.
Старійшина Річард Л. Еванс написав багато років тому: “Те, чого вони потребують у самотності свого літнього віку, принаймні частково є тим самим, чого ми потребуємо у непевні роки нашої юності: відчуття приналежності, запевнення в тому, що ти бажаний, і сповненого доброти служіння люблячих сердець і рук; не лише формального обов’язку, не лише кімнати в будинку, але кімнати у чиємусь серці і житті. …
Ми не можемо повернути їх назад до ранкових годин юності. Але ми можемо допомогти їм жити в теплих променях вечірньої зорі, яка стає ще прекраснішою завдяки нашому піклуванню, завбачливості та нашій палкій і щирій любові”1.
Мої брати і сестри, справжня любов є віддзеркаленням любові Спасителя. У грудні кожного року ми називаємо її духом Різдва. Ви можете чути її. Ви можете бачити її. Ви можете відчувати її.
Нещодавно я пригадав один випадок зі свого дитинства---раніше я вже один чи два рази розповідав про нього. Мені було 11 років. Президент нашого Початкового товариства, Меліса, була літньою і сповненою любові сивочолою жінкою. Одного дня після заняття у Початковому товаристві Меліса попросила мене залишитися і поговорити з нею. Ми сиділи вдвох у порожній каплиці. Вона поклала свою руку мені на плече і почала плакати. Здивований, я запитав її, чому вона плаче.
Вона відповіла: “Здається я не в змозі зробити так, щоб наші хлопчики поводилися благоговійно під час вступної частини занять у Початковому товаристві. Чи не міг би ти допомогти мені, Томмі?”
Я пообіцяв Мелісі, що допоможу. На мій подив, хоча для Меліси це було не дивно, після цього зникли усі проблеми з благоговінням у Початковому товаристві. Вона звернулася до джерела проблеми---до мене. Розв’язанням проблеми була любов.
Минали роки. Чудова Меліса, коли її було вже за 90, жила у будинку для літніх людей у північно-західній частині Солт-Лейк-Сіті. У день перед Різдвом я вирішив відвідати мого улюбленого президента Початкового товариства. По радіо в машині я почув пісню: “Чуєш лине спів з небес---Народився Бог чудес!”2 Я подумав про те, як тоді, багато століть тому, прийшли мудреці. Вони принесли дари: золото, ладан і смирну. Я приніс лише дар любові та прагнення сказати “дякую”.
Я знайшов Мелісу в їдальні. Вона дивилася на тарілку з їжею, торкаючись її виделкою, яку тримала у своїй літній руці. Вона не з’їла ні крихти. Я промовив до неї, і вона подивилася на мене добрим, але порожнім поглядом. Я взяв виделку рукою і почав годувати Мелісу, говорячи увесь час, поки я робив це, про її служіння хлопчикам і дівчаткам у Початковому товаристві. Не було й жодної ознаки того, що вона мене упізнала, і тим паче вона не промовила ані слова. Два інші мешканці будинку для літніх людей дивилися на мене зі здивуванням. Згодом один з них сказав: “Не говоріть з нею. Вона не впізнає нікого---навіть членів своєї сім’ї. Вона не промовила ні слова за весь час, що була тут”.
Сніданок завершився. Мій монолог поступово припинився. Я підвівся, щоб йти. Я взяв її кволу руку в свою, подивився в її вкрите зморшками, але прекрасне обличчя, і сказав: “Хай Бог благословить тебе, Мелісо. З Різдвом тебе”. Несподівано вона промовила: “Я знаю тебе. Ти Томмі Монсон, мій хлопчик з Початкового товариства. Як я тебе люблю”. Вона піднесла мою руку до своїх губ і поцілувала її, вклавши у цей поцілунок свою любов. Сльози покотилися по її щоках і полилися на наші зімкнуті долоні. Ті долоні, той день, були освячені небесами і благодаттю Бога. Дійсно пролунав спів з небес. Слова Господаря, здається, набули для мене, як ніколи, особистого значення: “Оце, жоно, твій син!” І до Його учня: “Оце мати твоя!”3
Здавалось, що з Віфлеєму чутно відлуння слів:
Як непомітно й тихо
Прийшов до нас цей дар!
Так шле благословення всім
Наш Бог, Небесний Цар.
Нечутно Він ступає,
Шукає тих усіх,
Хто Господа у серці зве
І кається за гріх4.
Президент Девід О. Мак-Кей сказав: “Справжнє щастя приходить лише тоді, коли робиш інших щасливими. … [Дух] Різдва запалює у наших серцях сяйво братерської любові та дружби і спонукає нас до добрих справ служіння. Це дух євангелії Ісуса Христа”5.
Немає кращого часу для всіх нас, ніж зараз, цієї Різдвяної пори, щоб знов підтвердити свою відданість принципам, яких навчав Ісус Христос. Це час, щоб любити Господа, нашого Бога, усім своїм серцем---і наших ближніх як себе. Буде корисним пригадати, що той, хто дає гроші, дає багато, той, хто приділяє час, дає більше, але той, хто віддає самого себе, віддає все.
Давайте зробимо Різдво справжнім. Це не лише блискітки та стрічки, якщо ми не зробили його таким у нашому житті. Різдво---це дух, який спонукає віддавати без жодної думки про те, щоб щось отримувати. Це щастя, оскільки ми бачимо радість людей. Це означає забути про себе і знайти час для інших. Це означає відкинути безглузде і наголошувати на справжніх цінностях. Це мир, оскільки ми знайшли мир у вченнях Спасителя. Це час, коли ми найгостріше усвідомлюємо, що чим більше ми виявимо любові, тим більше її буде для інших.
Різдво у церкві й вдома є,
І в магазині теж;
Та доки в серце не прийде,
Його не впізнаєш.
Ось сніг летить, лунає дзвін,
І чутно спів пісень.
Та серцю радості нема,
Якщо нема в ньому Різдва6.
Коли Різдвяна пора огортає нас усією своєю славою, шукаймо ж, подібно до мудреців, яскраву, особливу зірку, що вестиме нас до нашої Різдвяної нагоди послужити нашим ближнім. Вирушаймо ж всі разом в духовну подорож до Віфлеєму, взявши з собою любляче, дбайливе серце, як наш дар Спасителю. І хай у всіх і у кожного буде сповнене радості Різдво. У священне і благословенне ім’я Ісуса Христа, амінь.