Накришіть від свого хліба
Мої дорогі брати і сестри, дорогі друзі, я передаю вітання й благословення від нашого улюбленого пророка, Президента Томаса С. Монсона. Він вдячний за ваші молитви та любов у цю Різдвяну порі і завжди.
Я завжди любив цю пору в році. Проведення Різдвяного духовного вечора за участю Першого Президентства стало улюбленою традицією для багатьох, і для моєї сімʼї також. Ми чекаємо на початок Різдвяної пори з її величною музикою у виконанні Оркестру Храмової площі та незрівнянного Мормонського хору скинії. Послання і музика допомагають нам налаштуватися на тон Різдвяної пори й нагадують нам про глибоке значення того, що ми святкуємо і чому.
Різдво в Німеччині
У своєму ранньому дитинстві серед моїх Різдвяних бажань завжди була ідеальна зима, і я знаю, що я не один такий. Для мене це означало морозне зимове повітря, ясне блакитне небо і товстий килим свіжого, білого снігу. Натомість погода майже завжди була не такою, як у моїх мріях про зиму з країни чудес; часто небо було затягнене сірими хмарами, йшов мокрий сніг, а іноді й дощ.
Але тим не менш, у Різдвяний вечір моя мати закутувала нас у теплий зимовий одяг, а наш батько прогулювався з нами вулицями нашого міста.
Ми, діти, знали справжню причину цієї щорічної прогулянки: мамі потрібен був час, щоб прикрасити Різдвяну ялинку, покласти під неї подарунки й підготувати нашу вітальню для Святвечора. Ми вдавалися до найрізноманітніших хитрощів, щоб зробити цю прогулянку якомога коротшою. Але наш батько був надзвичайно вигадливий і водив нас, повертаючи то туди, то сюди, щоб дати матері потрібний їй час.
У ті дні вулиці Цвікау ввечері були зовсім темними. Це було невдовзі після Другої світової війни, і на вулицях майже не було світла. Лише кілька магазинів були відчинені, деякі з них знаходилися поряд з розбомбленими будинками, від яких все ще віяло війною.
Одна частина такої прогулянки усім нам надзвичайно подобалася---це коли ми зупинялися біля собору у центрі Цвікау, де слухали прекрасні Різдвяні пісні та урочисту й величну органну музику, яка, здавалося, завжди виконувалася у Різдвяний вечір. Якимось чином ця музика несподівано робила тьмяне світло в нашому місті набагато яскравішим---наче сяяли мерехтливі зірки---і наповнювала наші юні серця духом очікування.
На час, коли ми поверталися, мама вже закінчувала свої приготування і ми прожогом, один за одним, мчали у вітальню, щоб побачити диво тільки-но прикрашеної Tannenbaum, різдвяної ялинки. У ті дні важко було знайти ялинку, тому брали те, що траплялося. Іноді нам доводилося просто брати кілька гілочок, щоб вийшло щось схоже на справжнє дерево Але в моїх дитячих очах різдвяна ялинка завжди була довершено чудовою.
Мерехтливі вогники воскових свічок наповнювали кімнату дивовижним, майже заворожуючим світлом. З радістю й хвилюванням ми чекали на подарунки, які лежали під ялинкою, сподіваючись, що наші потаємні бажання здійсняться.
Захоплення від отримання подарунків було майже таким, як і трепет від дарування їх. Часто ці подарунки були зроблені нами самими. Одного року, бувши ще дуже малим, я подарував своєму брату малюнок, на якому зобразив його. Я дуже пишався своїм шедевром. А він був дуже добрим і милосердним, висловлюючи свою вдячність і похвалу.
Я завжди буду дорожити цими чудовими спогадами про своє дитинство у Східній Німеччині.
Безмежна любов
Традиції святкування Різдва в різних культурах і народах цього світу дивовижно унікальні. Усі вони прекрасні й чудові, хоч і дуже різні.
Але всі вони викликають одне спільне почуття, спільний дух, який завжди, здається, присутній, коли ми святкуємо народження Христа Царя, нашого Утішителя і нашу Довіру, Утіху Ізраїля!
Існує багато слів, якими можна описати це почуття: радість, надія, очікування, веселий настрій. Кожне з них передає частину того, що ми називаємо “духом Різдва”.
Але, як на мене, є слово, що найкраще описує наші почуття на Різдво. Це слово---любов.
Зрештою, дар, який ми прославляємо на Різдво, є даром любові---даром Бога, Який віддав Свого Сина. “Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. … в тому любов”1.
Зворушені тією любовʼю, серця стають мʼякшими. Ми відчуваємо ніжність, яка спонукає нас ставитися до інших з добротою й співчуттям.
Різдво надихає нас любити більше.
Навіть кажучи це, я усвідомлюю, що слово любов теж не дуже підходить. В англійській, як і в інших мовах, “любити” можна багато чого. Наприклад, я можу сказати, що я “люблю” дощ, або я “люблю” ваше нове спорядження, або я навіть можу “любити” запах з тільки-но відкритої банки з тенісними мʼячами.
Але любов, про яку я говорю, є чимось набагато глибшим. Наше людське уявлення про любов---неначе піщинка на широкому узбережжі у порівнянні з любовʼю, яку Бог відчуває до нас.
Його любов є безмежним і невичерпним співчуттям. Божественна любов наповнює вічність. Вона переповнена вічною благодаттю. Вона відчутна й надихає. Вона прощає. Вона благословляє. Вона викупляє.
Божественна любов вище відмінностей в особливостях характеру, в культурі чи вірі. Вона не дозволяє, щоб упередження й забобони ставали на шляху втішення, співчуття та розуміння. В ній зовсім немає знущання, дискримінації чи пихатості. Божественна любов надихає нас робити те, що робив Спаситель: “допома[гати] слабким, підніма[ти] руки, що опустилися, і зміцню[вати] ослаблі коліна”2.
Саме такої любові ми прагнемо. Вона буде нашою визначальною рисою як кожного окремо, так і народу.
Можливо, ми й нездатні розвинути в собі повноту божественної любові в цьому житті, але нам ніколи не слід зупинятися у своїх стараннях. Але якщо і є пора в році, коли нам це вдається трішечки краще, ніж в якусь іншу пору, то це може бути Різдво, коли наші серця й думки звернені до народження живого вияву божественної любові, Спасителя Ісуса Христа.
Міський інспектор і хлопчик
Дозвольте мені розказати історію, що ілюструє, як ця любов може діяти в нашому житті. Це сталося в Різдвяний вечір 85 років тому, у часи Великої депресії, коли один міський інспектор перевіряв стан доріг в Солт-Лейк-Сіті після сніжного бурану. Їдучи в машині, він помітив обіч дороги хлопчину, який стояв на пронизливому холоді без пальта, рукавиць і взуття. Підʼїхавши до хлопця, інспектор запросив його в тепло своєї машини й запитав, чи радіє той Різдву. Хлопець відповів: “У нас вдома ніякого Різдва не буде. Тато помер три місяці тому й залишив маму, мене та ще моїх маленьких брата й сестру”.
Міський інспектор збільшив температуру підігріву у своїй машині і сказав: “А тепер, синку, назви мені своє імʼя та адресу. Хтось прийде до вас додому---про вас не забудуть”.
Так сталося, що цим міським інспектором був президент колу в центральній частині Солт-Лейк-Сіті. Він працював з членами свого колу над тим, щоб забезпечити їжею та подарунками сімʼї, які не могли забезпечити себе самі. Хлопчина не був членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, але для того інспектора це не мало значення. Того вечора він разом з одним з єпископів у своєму колі потурбувався про те, щоб сімʼя того хлопця отримала наповнену з верхом різдвяну корзину3.
Несподівана зустріч з тим хлопцем глибоко зворушила цього президента колу. Рішучіше, ніж будь-коли раніше, він став шукати, як полегшити страждання там, де його бачив. Це навіть стало визначальною рисою його життя.
Тим міським інспектором був Гарольд Бінем Лі, який через 40 років після цього став 11-м Президентом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Президент Лі відіграв важливу роль у розробці широкомасштабної програми Церкви, призначенням якої було полегшити страждання тих, хто бідував, і допомогти всім Божим дітям стати більш самозабезпеченими.
До кінця свого життя Президент Лі казав, що він розумів тих, хто страждав і прагнув допомогти, бо і його початок життя був у бідності й простоті4.
Неважливо, як багато ви маєте, важливо, як сильно ви любите
Думаю, я знаю, що відчував Президент Лі.
Бувало, що й моя сімʼя жила в найскромніших обставинах. Упродовж семи років ми два рази залишали свій дім і все, що мали, й були біженцями. У Західній Німеччині ми жили на горищі, яке наймали у старому фермерському будинку. Там було дві невеличкі кімнати, і всі ми спали в одній спальні. Місця було настільки мало, що мені доводилося боком просуватися, щоб пройти між ліжками.
У мами була плитка, на якій готували їжу. А коли ми хотіли перейти з однієї кімнати в іншу, то змушені були долати ряд перешкод: фермерські інструменти, складені ящики та різноманітну солонину, що звисала зі стелі. Одного разу, коли я захворів і весь день мав лежати в ліжку, я спостерігав, як по підлозі гасали миші, які жили з нами на горищі. Воду треба було носити у наші кімнати знадвору, а вбиральня знаходилася на подвірʼї, поруч із сараєм. У неділю ми пішки йшли пару годин, щоб дістатися нашої церковної будівлі у Франкфурті, а потім повернутися додому. Рідко коли ми могли дозволити собі їхати на трамваї.
Я й досі згадую ті дні і з болем у серці, і з радістю. Мої батьки старалися, як могли, щоб забезпечити нас, і ми знали, що вони люблять нас. Так, це були часи великої нужди, та я вважаю їх щасливим часом, бо міг відчувати любов, яку ми мали одне до одного, до Господа і до Його Церкви.
Бути бідним не соромно. Згадайте, що Спаситель Світу був народжений і покладений в ясла, “бо в заїзді місця не стало для них”5. Потім, через короткий час, Він разом з Марією та Йосипом стали біженцями, втікаючи в Єгипет, щоб знайти захист від жорстокого Ірода. Під час Свого служіння людям Ісус ходив поміж скалічених, голодних та хворих. Його дні були сповнені служіння їм. Він прийшов, “щоб Добру Новину звіщати вбогим”6. Багато в чому Він був як один з них, бо й Він також “не ма[в] де й голови прихилити”7.
Він похвалив вбогу вдову, яка у бідності своїй вкинула у скарбницю юдейську свої дві лепти8. Одне з останніх Його послань в Його земному житті полягало в тому, що саме наше спасіння залежить від нашого ставлення до інших---особливо тих, кого вважають “найменшими”,—бо “що тільки вчинили ви одному з [них],---сказав Він,---те Мені ви вчинили”9.
Один англійський поет ХІХ століття написав такі рядки:
“В холодну сльоту й хуртовину
Вільшанка сюди залетить невловима,
Не відганяй її, дай відпочити,
І хліба для неї не забудь накришити. …
Усі мають чим поділитись, надто бідних нема серед нас,
Тож як сива зима нуждою почне порошити,
Буханець свій не зберігай, як власний запас,
І від хліба свого не забудь накришити.
Незабаром у життя твоє прийде зима,
День розплати не за горами,
І на терезах шальку з твоїми гріхами, за велінням з небес,
Перетягує шалька з хлібом, накришеним твоїми руками”10.
Яким би не було наше становище в житті, кожний з нас є маленькою пташкою, жебраком перед Богом. Ми залежимо від Його благодаті. Саме завдяки жертві Ісуса Христа, нашогоСпасителя, яка є складовою чудового плану щастя, ми маємо надію на спасіння й милосердя. Цей духовний дар надихає нас виконувати Божі заповіді та виявляти співчуття до тих, хто оточує нас. Навіть якщо у нас тільки і є, що жменька крихт, ми з радістю поділимося ними з тими, хто має емоційні, духовні чи матеріальні потреби, виявляючи цим свою вдячність за божественний бенкет, який Бог приготував для нас.
Благословення інших у Різдвяну пору
У Різдвяну пору, яку ми так любимо, належить насолоджуватися вогнями, музикою, подарунками і яскравим блиском. Усе це---одна з причин, чому ми так любимо цю пору в році.
Але давайте ніколи не забувати, що ми---учні і послідовники Ісуса Христа, живого Сина живого Бога. Аби по-справжньому вшановувати Його появу в цьому світі, ми повинні чинити так, як чинив Він, і виявляти співчуття й милосердя до своїх ближніх. Це ми можемо чинити щодня, словом і ділом. Нехай же це стане нашою Різдвяною традицією, незалежно від того, де ми є: бути трішечки добрішими, більше прощати, менше засуджувати, бути більш вдячними і щедрими, вділяючи від свого статку нужденним.
Нехай же роздуми про народження Ісуса у Віфлеємі надихають нас бути більш схожими на Нього. Нехай же місія і приклад Христа викликають в наших серцях божественну любов до Бога і глибоке співчуття до наших ближніх. І давайте завжди розкидати наші крихти з більшою щедрістю та міцніючою любовʼю. Це моя молитва і благословення в цю Різдвяну пору і завжди, в імʼя Ісуса Христа, амінь.