Моя половина, твоя половина
“Оце яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно!” (Псалми 132 (133):1).
“Меган! Твоє взуття—на моїй половині кімнати!”—роздратовано сказала Мія.
“А твої Писання лежать на моїй половині”,—сказала Меган.
Мама просунула голову в кімнату. “Дівчатка, я не чую, щоб у вас відбувалося якесь прибирання. Ви не зможете піти в парк, доки не приберете свою кімнату”.
“Але цей безлад зробила Меган!— сказала Мія.—Це не чесно, що мені доводиться це прибирати”.
“Тут не все моє!”—сказала Меган.
“Угу”,—Мія схрестила руки. “Якби ж у мене була власна кімната. Чому у нас кімната одна на двох з Меган? У Майкла—своя окрема кімната!”
Мама зітхнула. “Ти знаєш, що у нас немає ще однієї кімнати. Майкл—старший. Тому він має окрему кімнату”.
“Ну тоді скажи їй, щоб вона не клала свої речі на мою половину”. Мія провела пальцем уявну лінію посередині кімнати. “Бачиш? Це—твоя половина, Меган. А це—моя половина”.
“Гмм,—сказала мама.—Можливо нам слід повісити шторку, щоб розділити кімнату? Це допоможе вам ладнати?”
Мія розплилася в усмішці. “Так!”
Наступного дня мама пошила шторку з тканини. Вона була фіолетовою з картатим малюнком. Вона навіть пришила по низу стрічку із звисаючими намистинами. Пізніше Мія і Меган допомогли татові повісити цю шторку на міцний дріт. Вона була на всю ширину кімнати.
Мія заплескала в долоні від захвату. “Нарешті! Це ніби мати власну кімнату!”
Вона дістала кольорові олівці, щоб розмалювати малюнок. Але через кілька хвилин їй стало скучно. Їй хотілося знати, що робить Меган по інший бік штори. Зазвичай вони розмальовували разом. Якось їй було самотньо малювати самій.
Того вечора Мія стала навколішки, щоб помолитися перед сном. Вона подякувала Небесному Батькові за свій дім і свою сім’ю. Чомусь їй стало трохи сумно. Їй подобалося мати свій власний простір, але вона сумувала за тим, як вони гралися з Меган.
Мія залізла в ліжко. Але не могла заснути. Вона повернулася на бік. Вона могла бачити голову Меган через маленький просвіт між шторкою і стіною.
“Меган!—прошепотіла вона.— Ти не спиш?”
“Ні”,—прошепотіла у відповідь Меган.
“Що, якщо ми зробимо маленьку поштову скриньку,—запитала Мія,—щоб залишати одна одній записки?”
“Гарна ідея,—сказала Меган.— Можна, ми зробимо це завтра?”
“Звісно”. Мія заплющила очі з усмішкою. “Добраніч, Меган!”
“Добраніч, Мія!”
Наступного дня Мія знайшла маленьку коробочку. Вона поставила її між двома половинами кімнати. Потім вона написала записку і поклала її всередину: Меган, ти хочеш пограти з моїми м’якими іграшками? З любов’ю, Мія.
Меган дістала записку і прочитала її. “З радістю!”
Увесь тиждень Мія і Меган залишали у їхній поштовій скриньці записки одна одній. І вони кожного дня гралися разом. Іноді вони гралися на половині Мії. А іноді—на половині Меган. Але їм завжди було весело разом.
“Знаєш,—звернулася Мія до Меган одного дня,—я не впевнена, що нам так уже й потрібна ця шторка”.
“Так,—сказала Меган.—Здається, вона тільки заважає”.
Тато допоміг їм зняти штору.
“Я радий, що ви навчилися ладити”,—сказав він.
Мія усміхнулася Меган. “Я теж”.
Ілюстрація Кетрін Блекмор