“Ніколи не втрачайте надії!”, Заради зміцнення молоді, черв. 2021, сс. 14–17.
Ніколи не втрачайте надії!
Будучи біженкою, Мюріел дізналася з власного досвіду, що Бог завжди поруч, коли Він тобі найбільше потрібен.
Фотографії Коді Белла, за винятком зазначених
Час від часу може здаватися, наче увесь світ навколо вас руйнується.
І потім горить.
Посеред урагану.
Іноді життя може здаватися таким хаотичним і розчаровуючим, що ви можете запитувати, чи повернеться усе коли-небудь до нормального стану.
Мюріел Б., яка, будучи дитиною, жила у таборі для біженців, може дещо розповісти про те, як пережити важкі ситуації: “Ніколи не відходьте далеко від Бога і ніколи не втрачайте надії. Погані часи, насправді, лише тимчасові!”
Це людина, яка дещо знає про погані часи.
І вона знає, як їх пережити.
Війна і безпека
Життя Мюріел почалося досить нормально. Вона була маленькою дитиною у Демократичній Республіці Конго. У неї була щаслива сім’я, безпечний і затишний дім, тепле ліжко і вдосталь їжі.
Потім почалася війна.
Після того все дуже швидко почало погіршуватися. Найважчий для неї момент настав, коли розгнівані чоловіки забрали її люблячого батька—“найвідданішого християнина з усіх, кого я знаю”—з сім’ї під дулом автомата.
На щастя, її батько знову возз’єднався з ними пізніше. Але життя більше не було безпечним для Мюріел чи її сім’ї. Вони втекли до табору біженців в Уганді.
Мюріел було п’ять років, коли її сім’я втекла до табору біженців в Уганді.
Фотографія люб’язно надана Мюріел Б.
Табори біженців це тимчасові поселення для людей, яких змусили полишити їхню домівку через війну чи з інших причин. Вони мають надавати безпеку, і тут вона була, але життя для Мюріел та її сім’ї було зовсім не легким.
Виживання і сила
“Ми були вдячні, що були далеко від війни,—каже Мюріел.— І люди, які керували табором, робили усе можливе, аби нам допомогти, але цього було недостатньо”.
Було недостатньо їжі, недостатньо житла, недостатньо ліків—нічого не вистачало.
“Вночі нас кусали комахи,—згадує вона.— Іноді кілька днів поспіль у нас не було їжі. У таборі також було багато хвороб”.
Сучасний табір біженців.
Фотографія від Getty Images
Мюріел та її сім’я у той час не були членами Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, але вони були відданими й активними християнами. У них була міцна і непохитна віра в Бога та Його Сина, Ісуса Христа. “Мої батьки продовжували казати мені, що я завжди можу молитися і поститися”.
Саме це вона і робила. Дитиною у таборі біженців, у віці, коли багато дітей навчаються читати і писати, Мюріел щодня молилася про виживання. Вона молилася про їжу. Вона молилася про безпеку. Вона молилася про силу і сміливість жити далі.
І вона бачила, як Бог здійснював чудеса в їхньому житті.
“Бог допоміг нам втекти від війни,—каже вона,—тому я знала, що можу Йому довіряти. Коли Він був потрібен нам найбільше, як тоді, коли у нас довго не було їжі, Він завжди благословляв нас. Він здійснював маленькі чудеса, які зміцнювали мою віру в Нього”.
Допомагаючи виховувати своїх молодших братів і сестер, Мюріел отримала багато навичок, які допомагають їй сьогодні виховувати свою власну дитину.
Після майже двох років у таборі біженців в її житті відбулася ще одна зміна. Мюріел та решта її сім’ї переїхали до Сполучених Штатів, щоб почати нове життя у новій країні. Попри все побачене і пережите Мюріел було лише вісім років.
Ось коли її батьки вирішили знайти нову церкву, яку могли би відвідувати.
Віра і друзі
“Ми з мамою і татом завжди хотіли поклонятися Богу і дякувати Йому,—каже Мюріел.— Якось у неділю, невдовзі після того, як ми прибули до Сполучених Штатів, вони сказали: “Давайте пошукаємо церкву”.
Їм не треба було далеко шукати. Поки вони ходили містом, вони зустріли на вулиці двох місіонерів Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Не минуло багато часу, як Мюріел охристилася разом зі своїми батьками. Молодші брати і сестри Мюріел охристилися, коли досягли відповідного віку.
Мюріел з матір’ю і наймолодшою сестрою.
Багато з того, про що вона дізналася у церкві, було знайомим Мюріел, яку навчали про Бога та Ісуса Христа усе її життя. Інші теми були новими. “Я ніколи не чула про Джозефа Сміта, Бригама Янга або Книгу Мормона”,—сказала вона.
Але це було не єдиним, що було новим. Була ціла нова культура, яку треба було вивчати. Тут найбільше допомогли члени Церкви. Вони навчали сім’ю використовувати деякі електронні прилади і пристрої, які відрізнялися від тих, що були у них вдома. Вони допомагали вивчати мову. І найбільше вони допомагали тим, що просто були друзями.
Допомога і надія
Мюріел заохочує молодь сьогодні робити те саме. “Біженцям також потрібні друзі. У нашої сім’ї не було друзів, коли ми приїхали у цю країну, але щойно ми приєдналися до Церкви, нас відвідало дуже багато людей! Тепер у нас багато друзів”.
З плином років Мюріел мала змогу допомагати служити тим самим друзям, які благословили її життя раніше.
Після того, як Мюріел перейшла до Товариства молодих жінок, вона служила у президентствах класів і допомагала з підготовкою різних заходів для молоді. Вона служила, навчала і ділилася своїм свідченням.
Завдяки вірі в євангелію Мюріел та її сім’я продовжують знаходити надію попри труднощі життя.
Але найкраще вона продовжує допомагати своїм друзям тоді, коли ділиться з ними своєю силою в євангелії та своєю вірою в Бога.
“Деяким моїм друзям важко зараз знайти надію,—каже вона.— Але я завжди їм кажу, що ніщо погане не триває вічно. Мені здається, що немає нічого такого, через що Бог не може допомогти вам пройти.
Іноді все, про що я можу молитися, це про сміливість протриматися ще трохи. Рухатися далі. Бог завжди допомагав мені знаходити ту сміливість. Найчастіше, все що вам дійсно потрібно, це благословення мати сміливість, щоб продовжувати рухатися вперед”.