“Ангел у помаранчевих чоботях”, Заради зміцнення молоді, груд. 2021.
Aнгел у помаранчевих чоботях
Що міг подарувати Господу ангел у потворних чоботях?
Ілюстрації Діна Мак-Адама
Я з тих людей, яким подобається зима. Але я не люблю мерзнути.
Просто мені “пощастило”, що мій кіл вирішив поставити сценку про народження Спасителя. Під відкритим небом. Увечері. У найхолодніше Різдво за багато років. У Канаді. Мені дісталася роль ангела у цій історії про Різдво, тому принаймні під моїм пишним костюмом можна буде приховати мої зимові штани, рукавиці та шарфи.
Але ніщо, навіть мій пишний костюм, не могло зігріти мої ноги. Ми з мамою пішли до магазину пошукати тепліше взуття і придбали найтеплішу на вигляд пару чобіт, які лише могли знайти: пару помаранчевих чобіт з червоними шнурками. Ці чоботи виглядали так, наче допомогли б вам вижити під час експедиції до Антарктики, й у цю рекордно холодну зиму мені було потрібно саме це. Але я почувалася як найбезглуздіший 17-річний ангел зі сценки про Різдво. Який небесний посланець вдягнув би помаранчеві чоботи?
Присоромлений ангел
Увечері, під час нашої останньої костюмованої репетиції, я вийшла на сцену, намагаючись обсмикнути свій костюм так, щоб він покрив мої чоботи. Але що я не робила б, вони досі виглядали з-під мого пишного костюма ангела.
На щастя, ми з іншими ангелами були наполовину приховані за декораціями більшу частину вистави, коли ніхто не міг бачити моїх чобіт.
Але в кінці була частина, коли усі персонажі Різдвяної сценки—пастухи, римські воїни, мудреці, містяни та ангели—мали вийти з кожного куточку театру під відкритим небом і стати на коліна перед Спасителем.
Ця частина сценки мала бути надихаючим моментом, коли глядачі й актори могли поміркувати про народження Спасителя. І два перші вечори я з острахом думала про цей момент. Усе, про що я могла думати, це те, як я стану на коліна прямо перед натовпом, і вони зможуть побачити мої потворні, яскраво-помаранчеві чоботи. У той момент роль ангела більше викликала почуття сорому, ніж святості.
Князь миру
На третій вечір я чекала за кулісами з усіма іншими ангелами, і несподівано відчула радість від того, що зможу розділити фінальну сцену Різдва з глядачами. Тобто, ось воно—глядачі зараз побачать, як ангели сходяться з усіх боків і стають на коліна перед немовлям Спасителем. Як же це неймовірно?!
Я зовсім забула про свої чоботи, коли ведучий зачитав Iсая 9:6, що було мені підказкою виходити: “Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру”.
Коли я вийшла, все інше відійшло на другий план. Я почувалася, як одна з небесних ангелів—тих сильних, прославлених істот, які були присутні на народженні Христа.
Ми з іншими ангелами стали на коліна біля воїнів, і поклали руки на плечі пастухів, щоб утішити їх. Ми всі виявляли смирення, благоговіння і любов до цього малесенького новонародженого немовляти. І я це відчула—безкінечну любов, яку мав Спаситель до містян, до митарів і до мене. Я знала, що це Дитя—і викуплення, яке Воно несло,—було найважливішим даром, будь‑коли отриманим на цій землі.
Свідчення про Христа
Коли я виходила на сцену під час подальших вистав, я вже не почувалася простою дівчинкою в пишному костюмі й помаранчевих чоботях. Я була серед “ангелів‑служителів” і свідчила про Спасителя (Moроній 7:25) хоча б у свій власний маленький спосіб. Я більше не переймалася тим, чи бачать глядачі моє взуття—бо якщо їм було видно мої помаранчеві чоботи, це означало, що я стояла перед моїм Спасителем на колінах.