Сила нашого спадку
З виступу на духовному вечорі в Університеті Бригама Янга, що відбувся 3 серпня 1980 року. Прочитати весь виступ англійською мовою ви зможете на сайті http://speeches.byu.edu.
Віра, яку мали піонери, потрібна світові в наш час так само, як і в будь-який інший період часу.
Мене завжди глибоко зворушували розповіді про піонерів. Коли я був дитиною, моя бабуся жила в сусідньому будинку. У восьмирічному віці вона пішки подолала майже весь шлях через рівнини. У пам’яті вона зберегла достатньо історій про піонерів, які я із захопленням годинами слухав, сидячи біля неї.
Президент Бригам Янг (1801–1877) завжди був для мене одним із особливих героїв. Він вирішував проблеми ґрунтовно та фундаментально і так, щоб це пішло на користь людям. Я захоплювався силою його духу й ентузіазмом, з яким він вів святих на захід.
Коли стало зрозуміло, що вартість переїзду нових навернених святих з Європи до Юти стає надто високою, Президенту Янгу подали ідею використання ручних візків для переходу через прерії. Президент Янг відразу ж зрозумів перевагу цієї пропозиції не лише з огляду на заощадження коштів, але і з точки зору фізичного загартування людей пройти велику відстань і після всього прибути в Долину Солоного озера повними сил та енергії. Він казав:
“Ми впевнені, що такий загін буде рухатися швидше за будь який загін з воловими запрягами. Їм слід взяти кілька хороших корів, щоб мати молоко, кілька тварин для м’яса, яких вони заб’ють, коли виникне потреба. За таких умов витрати, ризик, втрати й труднощі загону будуть зменшені, і святим буде легше переживати душевні страждання, сум і смерть, через які дуже багато наших братів і сестер лягло в могилу.
Ми пропонуємо послати чоловіків великої віри й досвіду, надавши їм відповідні настанови, до певного підходящого місця, де вони отримають належне облаштування, аби реалізувати вищезгадані пропозиції. Отже, нехай святі, які хочуть іммігрувати в наступному році, зрозуміють, що їм доведеться йти пішки і тягнути свій багаж через рівнини. Вони отримають допомогу від [Постійного еміграційного] фонду лише за цих умов”1.
У період з 1856 до 1860 року кілька тисяч святих успішно подолали більше 2000 км у складі загонів з ручними візками. Успіх цих подорожей затьмарили лише 2 невдалі переходи загонів Віллі та Мартіна, які вийшли надто пізно й постраждали від ранніх зимових снігопадів. Хочу знову звернути увагу на видатну постать Президента Янга. Повністю всю жовтневу конференцію 1856 року він присвятив організації допомоги тим постраждалим святим. І він наказував братам не чекати тиждень чи місяць, щоб вирушити на допомогу. Він хотів, щоб кілька возів, запряжених четвірками коней, відразу ж у понеділок, вирушили на допомогу потерпілим святим, які потрапили в сніговій. Саме це й було зроблено.
Перший загін рятувальників вирушив наступного ж понеділка. Коли учасники загону Віллі дізналися про наближення групи перших рятувальників, їхню радість важко описати. Командир загону, Віллі, залишив свій невеличкий загін і, взявши з собою лише одного напарника, пішов шукати групу рятувальників.
Ось історичний запис: “Надвечір третього дня після того, як пішов командир Віллі, саме тоді, під час чудового заходу сонця, яке ховалося за пагорби, що були вдалині, на узвишші, прямо на захід від табору, ми побачили, як у наш бік рухалося кілька критих возів, запряжених четвірками коней. Новина розлетілася по табору з блискавичною швидкістю, і всі, хто міг встати, усі гуртом вийшли подивитися на них. Через кілька хвилин рятувальники підійшли достатньо близько, щоб ми могли розгледіти свого вірного командира, який трохи випереджав групу. У повітря злетіли вигуки радості. Сильні чоловіки ридали, і по їхніх зморшкуватих, засмаглих на сонці щоках котилися сльози. Малі діти також раділи, і хоча дехто з них не розумів, що відбувається, однак вони весело витанцьовували навколо. Ніхто не стримував своєї радості, і коли брати увійшли в табір, сестри кинулися їх обіймати й цілувати. Брати були настільки приголомшені, що певний час не могли вимовити й слова, але, стримуючи сльози, намагалися приховати свої … почуття. … І хоча незабаром всім трохи вдалося опанувати себе, однак рідко можна спостерігати такі потискування рук, такі слова привітання і такі молитви вдячності за Божі благословення!”2
Зміцнення сімей
Ті мужні піонери започаткували традиції та залишили спадок, на яких зростали сильні сім’ї, що так багато зробили для західної частини Сполучених Штатів та всього світу.
Багато років тому мене запросили на ланч з нагоди відкриття чотирьох магазинів в районі Солт-Лейк-Сіті, влаштований однією фірмою, яка займалася роздрібною торгівлею. Оскільки я займався продажем товарів у роздріб, то запитав президента фірми, з яким сидів за одним столом, як він відважився одночасно відкрити чотири магазини на зовсім новому ринку. Його відповідь була саме такою, яку я сподівався почути. Він сказав, що його фірма провела демографічні дослідження усіх густонаселених регіонів США. Фірмі було цікаво дізнатися, який з тих регіонів був потенційно перспективним для відкриття універмагу з асортиментом товарів, призначених для молодих сімей. Регіон Солт-Лейк-Сіті, місце, куди йшли ті перші піонери, посідав першу позицію в країні.
Внаслідок проведених досліджень ця фірма також визначила, що працівники в регіоні Солт-Лейк-Сіті відзначаються чесністю й працьовитістю. Як бачите, в цьому регіоні все ще дається взнати піонерський спадок навіть у третьому й четвертому поколінні.
Проте я був неприємно вражений статистичним звітом, який нещодавно опинився на моєму столі. В ньому зазначалося, що лише 7 відсотків дітей у Сполучених Штатах виховуються у традиційній домівці, де є працюючий батько, мама-домогосподарка і одна дитина чи більше3. Кожного дня ми спостерігаємо наслідки руйнування традиційної домівки. Спостерігається тривожне зростання кількості дружин, які зазнають побоїв, дітей, які страждають від фізичного або сексуального насилля; ми бачимо вандалізм у школах, зростання показника підліткової злочинності, вагітності серед неодружених дівчат-підлітків та все більшу кількість людей похилого віку, які старіють, не відчуваючи піклування родичів.
Пророки застерігали нас, що домівка є тим місцем, яке врятує суспільство4. Звичайно ж, хороший дім не створюється автоматично, коли юнак і дівчина закохуються й одружуються. Для цього необхідні ті ж самі чесноти, яких навчали в домівках піонерів, віра, сміливість, дисципліна і відданість, аби шлюб став успішним. Так само, як піонери перетворили пустелю на квітучу троянду, так і наше життя та сім’ї розквітнуть, якщо ми будемо наслідувати їхній приклад і дотримуватися їхніх традицій. Так, віра, яку мали піонери, потрібна світові в наш час так само, як і в будь-який інший період часу. Я хочу наголосити, що нам потрібно знати той спадок. Нам потрібно навчати йому, пишатися ним і зберігати його.
Які ми благословенні! Яку відповідальність накладає на нас наше знання і розуміння. Кажуть, що Арнольд Палмер, видатний американський гравець у гольф, сказав: “Найголовніше це не перемога. Найголовніше бажання перемогти”. Яка чудова думка: “Найголовніше бажання перемогти”.
Бог вселив у нас бажання перемогти і здобути найбільший з усіх дарів, які Він дає Своїм дітям дар вічного життя. Нехай Бог благословить нас розумінням свого потенціалу, щоб ми навчалися, зростали й поглиблювали розуміння нашого спадку та прийняли рішення зберігати ті великі дари, які були дані нам, Його дітям. Я складаю урочисте свідчення, що Бог живий, що Ісус є Христос і що Його шлях приведе нас до вічного життя.
Піонери з ручними візками, Мінерва Тейчерт © IRI, з люб’язного дозволу Музею історії Церкви
Ефраїм Хенк прибуває в загін Мартіна, художник Кларк Келлі Прайс, копіювання заборонено; фотоілюстрації Крейга Дімонда і Коуді Белла