Відповідь на його молитви

Ліндсі Левітт, шт. Невада, США

Я не відчувала дух Різдва. То був грудень мого випускного року в школі, і підготовка документів для коледжу та останній проект у класі Лавр висіли наді мною тягарем. Я сподівалася знайти волонтерське служіння, яке допоможе мені в підготовці документів для коледжу й зарахується як проект у класі Лавр. На щастя, порадниця в студентській раді попросила мене і мою подругу Джессіку організувати в школі збір іграшок для місцевої благодійної організації.

Я делегувала більшість роботи комітету з проведення заходу. Я попросила зробити стінгазету із зображенням великого термометра, на якому буде позначатися кількість подарованих іграшок. Ми вважали, що такого оголошення буде достатньо і під час шкільного сніданку збирали подарунки. Учні принесли якусь кількість іграшок, однак термометр залишався на низькому рівні.

Я була здивована, що наша порадниця почала відкладати окремо кілька іграшок. Коли ми з Джессікою запитали, що вона планує з ними робити, вона відповіла, що в одного вчителя в нашій школі нещодавно було виявлено рак. Спробувавши викладати й проходити лікування одночасно, він все ж вирішив піти з роботи. Оскільки наближалися свята, а рахунків за лікування було дуже багато, його сім’я не мала багато на Різдво. Наша порадниця запропонувала відкласти для них подарунки й загорнути їх.

Моє серце розчулилося. Я розглядала свій проект служіння як можливість послужити самій собі, а не людям. Я вирішила втричі збільшити кількість пожертвуваних подарунків і розпочати збирання грошей для вчителя і його сім’ї.

Ми з Джессікою ходили по класах і розповідали про свій проект. Відгук був неймовірний. Вчителі, інші працівники школи та учні приносили іграшки й гроші, щоб допомогти цій сім’ї. Невдовзі ми зібрали набагато більше іграшок, ніж планували, що здивувало благодійну організацію. Ми також назбирали більше 1000 доларів для сім’ї вчителя.

Коли ми акуратно загортали зібрані й придбані подарунки, я зрозуміла, що свідчення про служіння, яке я здобула, було настільки ж великим, як і подарунки, які ми дарували. Я не можу виразити словами тієї радості, яку я відчувала, коли ми непомітно спостерігали, як сім’я знайшла подарунки, які ми без їхнього відома поклали на ґанку.

Через кілька місяців нас з Джессікою запросили провести семінар з організації проектів служіння. Ми розповіли, що зробили, не згадуючи імені того вчителя. Одна дівчина підняла руку і встала. Коли вона говорила, сльози котилися по її обличчю. Учитель був її дядьком, і вона розповіла, як багато наше служіння для нього означало. Вона сказала, що то була відповідь на його молитви.

Як радісно було о тій святковій порі зібратися разом у щирому служінні і знати, що ми щось змінили.