Відкладена поїздка
Автор живе в шт. Мейн, США.
А що, як Фредді ніколи не зможе відвідати свого дідуся і бабусю в Кореї?
“Може сім’я святих жити вічно” (Збірник дитячих пісень, с. 98).
Фредді на прощання обійняв тата. “Скажи Харабоджі, що ми молимося за нього”.
“Обов’язково. Я телефонуватиму кожного дня, щоб ви знали, як він почувається”.
Фредді кивнув і проковтнув клубок у горлі.
Тато від’їжджав до Південної Кореї відвідати дідуся і бабусю Фредді, Харабоджі і Хальмоні. Його не буде майже місяць, а Фредді зі своєю сім’єю залишиться вдома у Сполучених Штатах.
Двері зачинилися, і тато пішов.
“Я б теж хотів поїхати”,—пробурмотів Фредді. Він витер сльозу. Фредді дуже давно не бачився з Харабоджі і Хальмоні. Його сім’я заощаджувала гроші, щоб наступну відпустку провести з ними у Південній Кореї. Але Харабоджі хворів і зараз потребував операції.
“Мені шкода, Фредді,—сказала мама.—Мені б хотілося, щоб ми всі могли поїхати з татом, але ми ще не заощадили необхідну суму. І важливо, щоб тато поїхав саме зараз, коли він потрібен Харабоджі”.
“А якщо лікарі не зможуть допомогти Харабоджі? А якщо він помре і я вже ніколи його не побачу? Нам потрібно їхати з татом зараз!” Він знову витер сльози. Він був засмученим і злим.
Мама обійняла його. Коли він припинив плакати, вона запитала: “Може, нам ще раз помолитися за Харабоджі?”
Фредді кивнув, і вони склали руки й помолилися разом.
Фредді і його сім’я щодня молилися за Харабоджі. Фредді завжди їм про це нагадував. Він з усіх сил намагався допомагати, поки тата не було. Він виконував деяку татову роботу, наприклад, вигулював собаку і читав малюкам історії перед сном.
Минали тижні, і Фредді вже не був таким сумним. Але він досі хвилювався за Харабоджі.
Якось ввечері він розмовляв з татом по телефону. “А якщо я ніколи не зможу поїхати до Кореї?—запитав він.—А якщо Харабоджі не одужає і в мене більше не буде нагоди його побачити?”
“Фредді, колись і ти зможеш поїхати в Корею. Незалежно від того, буде ще Харабоджі живий чи ні, ти побачиш його знову. Наша сім’я вічна”.
“Я знаю”,—сказав Фредді. Він відчув тепло в серці. Що б не сталося, колись він знову побачить Харабоджі.
“Я люблю тебе, Фредді,—сказав тато.—І я скоро повернуся додому”.
“Я також тебе люблю!”
Фредді усміхнувся, поклавши слухавку. Він знав, що колись вони всі будуть разом. Він був радий, що мав вічну сім’ю.
Харабоджі таки видужав! І через два роки Фредді відвідав його у Південній Кореї!
Ілюстрації Карлі Джейд Катто