“Я не хочу дорослішати!”
Майбутнє здавалося таким лякаючим.
“З днем народження тебе!”—співали всі.
За одним разом Чейкелл задула всі свічки на торті. Вона усміхалася, приймаючи вітання рідних.
Сьогодні їй виповнювалося 10 років, і цей день народження мав стати одним з найкращих!
“Ти ростеш так швидко!”—сказала мама.
“Тепер у тебе підуть подвійні цифри!”—сказав тато своїм гучним голосом.
“Дуже скоро тобі буде стільки ж, як і мені”,—сказала Шантел, її старша сестра.
Усмішка Чейкелл дещо згасла. “Ні, мені ще не стільки років!—сказала вона.—Мені лише 10”.
“Але наступного року ти будеш у Товаристві молодих жінок, а потім ще трішки, і ти вже у старшій школі,—сказала Шантел.—Потім ти будеш учитися водити машину і згодом станеш дорослою!”
Чейкелл раптом відчула, що зі шлунком щось не так. Останнім часом у неї часто болів шлунок, особливо коли вона хвилювалася, думаючи про майбутнє.
Вона проігнорувала сигнал від свого шлунка й усміхнулася. “Перейдемо до торта!”
Пізніше того ж вечора Чейкелл сиділа на своєму ліжку і гортала одну зі своїх улюблених книг. Але вона не була зосереджена на тому, про що читала. Відчувала, що шлунок неначе перекрутило.
У дні народження Чейкелл завжди замислювалася про дорослішання. Чим старшою вона ставала, тим усе більш лякаючим здавалося майбутнє. Незнання того, як усе буде далі, змушувало її нервувати!
Це хвилювання не давало Чейкелл спокою.
Я вже ніколи не буду дитиною!
А якщо я не достатньо розумна для навчання в старшій школі?
А якщо у мене не буде друзів?
Усе моє життя зміниться!
Гарячі сльози текли по її щоках. Вона витерла обличчя і шморгнула носом.
Потім вона почула, як хтось тихенько постукав у двері. “Ти плачеш?”—запитала мама. Вона сіла на ліжко Чейкелл. “Тобі не сподобався твій день народження?”
Чейкелл прихилилася до мами, і та її обійняла.
“День народження був чудовим”,—сказала вона, тулячись до маминого плеча. “Але я не хочу дорослішати! Мені страшно”.
Мама погладила її по голові. “Дорослішання може лякати. Але це також і цікаво!”
Чейкелл витерла сльози з очей. “Це не здається дуже цікавим,—сказала вона.—А здається важким”.
Мама кивнула. “Часом може бути й важко,—сказала вона.—Але ти можеш бути сміливою! Ти знала, що твоє життя має бути пригодою? Небесний Батько послав тебе сюди за дивовижним досвідом”.
Чейкелл подивилася на книгу, яку тримала. Вона любила читати про пригоди. Вона раніше не думала про життя як про пригоду.
“Але як я можу бути сміливою, якщо не знаю, що буде далі?”
“Тому в нас є віра”. Мама усміхнулася. “Вірити—це дозволити Небесному Батьку вести нас і знати, що Він допоможе нам бути сміливими. Він допомагав мені бути сміливою безліч разів, коли я боялася чогось нового. І Він допоможе й тобі”.
“Справді?”
“Так!—сказала мама.—Ти в будь-який час можеш молитися і просити про допомогу”.
Настрій Чейкелл трохи покращав. “Гаразд”.
Перед тим як лягати спати, Чейкелл стала на коліна і помолилася. “Будь ласка, допоможи мені бути сміливою,—прошепотіла вона.—Допоможи мені не боятися майбутнього”.
Помолившись, Чейкелл відчула втішення і спокій. Майбутнє може здаватися трохи лякаючим. Але з допомогою Небесного Батька воно також може стати дивовижною пригодою!
Ілюстрації Наталі Бріско