Найсолодша мета
Девід з нетерпінням чекав того дня, коли зможе піти до храму в Дубаї.
Девід видавив трохи клею на кубик цукру. Потім він обережно поставив його на місце.
“Нічого собі!—сказала мама.—Твій храм з цукрових кубиків виглядає дивовижно”.
“Дякую!—сказав Девід.—Це храм у Дубаї. Я не можу дочекатися, коли його вже буде збудовано”.
Девід радісно чекав цієї події, відколи Президент Нельсон оголосив про новий храм у країні, де жив Девід. В Об’єднаних Арабських Еміратах знаходяться одні з найвищих споруд у світі. Але там не було храму—поки що. Це буде перший храм на всьому Близькому Сході.
Девід прилаштував останній кубик цукру на свій храм. “Ну ось!—сказав він.—Усе зроблено!”
Мама нахилилася, щоб краще роздивитися. “Як гарно вийшло! Куди ми його поставимо?”
Девід трохи подумав. “Може, до мене в кімнату? Біля моїх поїздів”. Девід любив поїзди. У майбутньому він хотів стати машиністом поїзда.
“Гарна ідея!”—сказала мама.
Девід обережно поніс у свою кімнату храм з кубиків цукру. Він акуратно поставив його поруч зі своїми моделями поїздів. Йому не терпілося показати його своїм сестрам і татові.
Наступного дня до них прийшла в гості тітка Девіда, Ена. Вони говорили про те, чого він найбільше чекає. І йому дещо спало на думку.
“Хочеш знати, чого я найбільше чекаю?”—запитав Девід.
“Звичайно!”—сказала тітка Ена.
“Церква, до якої ми з сім’єю ходимо, планує побудувати храм у Дубаї”.
Тітка Ена усміхнулася. “Це, мабуть, буде щось дуже особливе”.
“Так!— сказав Девід.—Зараз у нас поруч немає храму нашої церкви, тому ми їздимо до храму або у Швеції, або в Німеччині. Я радий, що тепер храм буде ближче до нас. У мене є мета—підготуватися, щоб туди увійти”.
“Як цікаво!—сказала тітка Ена.—А як ти готуєшся?”
“Я молюся і читаю Писання,—сказав Девід.—І намагаюся йти за Ісусом Христом. І з часом я буду готовим увійти до храму!”
“Це прекрасно!—сказала тітка Ена.—Я впевнена, ти зробиш усе, щоб досягти своїх цілей”.
“Обов’язково!” Девід радісно закивав головою. Йому було приємно поділитися тим, що для нього було важливим.
Того вечора Девід запитав, чи можна йому перенести свій цукровий храм на кухню.
“Я хочу, щоб він був там, де ми зможемо його завжди бачити. Я хочу пам’ятати, що потрібно продовжувати готуватися до храму”.
“Чудова ідея!—сказав тато.—Мені здається, що і для мене буде корисним щодня бачити твій храм”.
Тато допоміг Девіду перенести на кухню храм з цукрових кубиків.
“Виглядає красиво!”—сказала сестра Девіда, Кейтлінн.
“Коли буде збудований справжній храм у Дубаї, чи можна мені буде запросити своїх друзів прийти на нього подивитися?”—запитав Девід.
Мама кивнула. “Чудова ідея!”
“І тітку Ену?”
“Звичайно!”—сказав тато.
Девід усміхнувся. Він уже відчував велику вдячність за храм у Дубаї.
Ілюстрація Марка Робісона