“Підказки біля лавочки в парку”, Заради зміцнення молоді, лют. 2021, сс. 20–21.
Підказки біля лавочки в парку
Дівчина, яка сиділа на лавочці, ще не знала про це, але їй потрібно було з нами поговорити.
Ілюстрація Бетані Стенкліфф
То був ще один холодний дощовий день для нас із напарницею, коли ми ходили вулицями маленького приморського містечка Лос-Вілос, Чилі. Кілька останніх тижнів були для нас важкими—нам не було кого навчати і було важко знайти будь-кого готового почути наше послання. Я була дуже засмучена і мені здавалося, що наше служіння не було успішним, оскільки ми не проводили багато уроків.
Того вечора, коли ми з напарницею проходили повз парк, я озирнулася і побачила жінку, яка сиділа на лавочці і плакала. Я просто знала, що нам потрібно було з нею поговорити. Я подивилася на свою напарницю і почала йти до тієї жінки. Коли ми до неї підходили, у мене не зникало відчуття, що їй дуже потрібно було щось від нас почути, але я не могла зрозуміти, що саме. Я просто знала, що нам було важливо з нею поговорити.
Щойно вона нас помітила, як сказала: “Йдіть геть. Я ні з ким не хочу розмовляти”.
Я намагалася пояснити їй хто ми, і що ми лише хочемо їй допомогти, але та не хотіла слухати. Вона знову попросила нас піти. Я намагалася придумати, що сказати, але жодних ідей не було. Ми пішли.
Відійшовши лише на кілька кроків, я знову відчула, що нам потрібно було з нею поговорити. Я сказала своїй напарниці: “Ми мусимо повернутися”.
Ми повернулися, і все повторилося, але цього разу вона була ще більше засмучена. “Мені треба побути самій. Ідіть геть”.
І знову я не могла придумати нічого важливого, що могла б їй сказати. Я розуміла, що у неї був важкий день, але не знала, що їй потрібно було почути. Тому я зітхнула, і ми знову відійшли.
Ми відійшли трохи далі, коли я знову відчула те саме спонукання: Ідіть і поговоріть з нею.
“Мені дивно це казати, Ермана (сестра, ісп.),—сказала я,—але нам дійсно треба повернутися і поговорити з тією жінкою”.
Моя напарниця сказала, що краще цього не робити, оскільки ми тій жінці явно не подобалися.
Чесно кажучи, я погоджувалася з нею і трохи непокоїлася щодо нового повернення і дратування тієї жінки, яка явно страждала. Але натомість я сказала: “Ні, я дійсно відчуваю, що нам треба підійти до неї знову. Вона ще цього не знає, але їй треба з нами поговорити”.
Ми обережно повернулися до жінки на лавці, яка досі плакала. Перш ніж до неї підійти, я подумки помолилася. “Небесний Батьку,—подумала я,—будь ласка, просто допоможи мені зрозуміти, що цій жінці потрібно почути”.
Щойно ми до неї підійшли, як я сказала: “Вибачте, що знову турбуємо вас, але я лише хотіла вам сказати, що ви дитя Бога. Він дуже хоче, щоб ви знали, що Він вас любить. Бо це правда. І ми раді поговорити з вами більше, але якщо ви дійсно цього не хочете, все гаразд. Я просто хотіла, щоб ви про це знали”.
Вона подивилася на нас із набагато спокійнішим виразом обличчя. Вона сказала: “Ну, мабуть, можете підійти і сісти”.
Її звали Вероніка. Вона стала відвертішою і розповіла про те, що відбувалося в її житті. У неї в сім’ї були проблеми, і вона отримала погані новини щодо своєї роботи. Вона почувалася дуже розгубленою і самотньою.
Ми зачитали їй уривок з Книги Мормона і запитали, чи не хоче вона дізнатися більше про євангелію. Вона ввічливо відмовилася, але подякувала за наше послання і за те, що ми так наполегливо намагалися з нею поговорити. Перш ніж піти, ми помолилися з нею на тій маленькій парковій лавочці і попросили в молитві про благословення і скерування для неї та її сім’ї.
Ми ніколи більше не бачили Вероніку, але той випадок навчив мене, що навіть якщо ми не побачимо, як якась людина охриститься, простий вияв любові є важливою складовою місіонерської роботи. Навіть найменші дії можуть мати великий вплив. Тому коли ми отримуємо підказку—навіть якщо треба зробити щось таке, що нас лякає, або ми не розуміємо причин цього—нам важливо діяти за нею. Оскільки Небесний Батько знає, що потрібно Його дітям. Навіть якщо найкраще, що ми можемо зробити—це просто сказати комусь, що Бог їх любить, це вже успіх.