“Жодних перепон”, Заради зміцнення молоді, квіт. 2021, сс. 14–17.
Жодних перепон
Два молоді чоловіки з Вашингтону, США, знайшли способи служити попри фізичні обмеження.
Фотографії міст від Getty Images
Остін Нікл почав вивчати мову жестів, коли йому було 18 років. Він почав відвідувати місцеву філію для людей з вадами слуху і навіть записався на заняття до муніципального коледжу. Але Остін не має проблем зі слухом.
“Я народився з дефектом мовлення,—каже Остін.— Я боявся говорити більшу частину свого життя через моє заїкання і недостатню плинність мови (здатність вимовляти звуки у словах так, щоб їх було легко зрозуміти). Але я не сором’язливий. Мені подобається спілкування, просто я не розмовляю так багато, як інші”.
Іноді Остіну потрібні хвилини, аби вимовити те, що інші можуть промовити за секунди. Але це ніколи не заважало його оптимізму та повноцінній участі у житті школи чи церкви. І хоча часом він відчуває страх, він випромінює сміливість.
“Він безстрашний,—каже єпископ приходу Остіна, Роджер Пікетт.—
Я був його учителем семінарії. Він був безстрашний попри те, що над ним могли кепкувати. І були інші члени класу, які могли трохи виявляти роздратування, але він безстрашно брав участь, був готовий відповідати, молитися і робити все інше у класі”.
І це правда. Остін не лише сміливий, але також і добрий. Але це не означає, що йому все дається легко.
Покликаний на служіння
Остін знав, що служіння на місії буде пов’язане з певними складнощами.
“Коли я думав про служіння на місії повного дня,—каже Остін,—то знав, що міг би бути успішним на місії служіння, але непокоївся про місію повного дня з проповідуванням. Та я знав, що куди б Господь мене не покликав, саме там Він зможе використати мене з найбільшою користю”.
Для Остіна питання було у тому, як вибрати найкращий шлях.
Одного недільного дня напрямок руху трохи прояснився. Президент колу Остіна відвідував його приход, а Остін благословляв причастя. Перш ніж він закінчив молитву, президент колу і єпископ Пікетт обидва отримали те саме відчуття.
“Ми повернулися одне до одного з тією самою думкою,—сказав єпископ Пікетт.— Йому потрібно вивчити мову жестів!”
Почуття, які виникли у Остіна щойно єпископ Пікетт і президент Мак-Колл поділилися з ним цією думкою, він описує такими словами: “Я більше не хвилювався щодо поїздки на місію. Я знав, що хочу служити місіонером, який розмовляє АМЖ (Aмериканською мовою жестів)”.
Остін почав відвідувати місцеву філію для людей з вадами слуху, а потім почав відвідувати заняття у місцевому муніципальному коледжі. Звичайно ж, не було гарантії, що у нього все вийде, але він старанно працював і готувався на той випадок, якщо Господь побажає, щоб він служив на місії АМЖ.
26 вересня 2019 року Остін отримав своє місіонерське покликання—служити два роки на місії АМЖ у Феніксі, шт. Аризона, США.
“Вам треба було бачити його обличчя,—сказав єпископ Пікетт.— То була радість. Чиста радість. Він співав і його матір перекладала, коли він відкривав електронного листа. Він захоплено вигукнув … і зробив тріумфальний жест кулаком”.
“Я в захопленні,—каже Остін.— Це прекрасно, що є так багато способів служити”.
Старійшина Остін Нікл з його першим напарником
“Господь має для тебе місію, де ти можеш мати великий вплив”.
Теплі вітання на місії у Феніксі, шт. Аризона!
Познайомтеся, Донован
Донован Соренсен народився із м’язовою дистрофією, порушенням, в якому тіло не виробляє достатньо білка для відбудови м’язів. Йому поставили діагноз, коли йому було 7 років. “Я міг ходити до 11-річного віку,—каже Донован,—але з тих пір я вже був прикутий до інвалідного крісла”.
Донован набагато довше витрачає часу на такі звичайні дії, як підняття з ліжка, вдягання або приготування їжі.
“Я точно навчився бути вдячним за прості речі,—каже Донован.— Це також допомагає мені краще розуміти тих, кому, можливо, ще важче робити ці речі, ніж мені”.
Мама Донована каже: “Попри фізичні обмеження він ніколи не дозволяв своїй хворобі завадити йому досягнути будь-що, що він ставив собі за мету. Він виявляє дивовижну сміливість посеред постійної непевності. Він має тиху впевненість у собі і спокійно ставиться до того, що відрізняється від інших”.
Донован брав участь у скаутській програмі.
Насолоджуючись поїздкою на паромі у Вашингтоні!
Служіння у домі Господа
“Ну, спочатку служіння на місії повного дня навіть не розглядалося,—сказав Донован.— І я з цим примирився. Я прийняв це”.
Але потім Донован та його сім’я почули про місії служіння.
“Ми зв’язалися з координатором місії служіння нашої території. Ми розповіли йому про те, що я міг би робити,—сказав Донован.— Він допоміг мені знайти підходящу можливість. З того часу він працював з моїм президентом колу і єпископом, щоб уможливити це”.
Не минуло багато часу перш ніж Донован подав свої папери. Невдовзі він отримав своє покликання служити на місії у храмі в Сіетлі, шт. Вашингтон. Його рукопоклали, і він після того працював у храмі п’ять днів на тиждень.
“Спочатку я трохи хвилювався. Ми зустрілися з президентом місії та реєстратором за тиждень до того, як я почав служіння. Мене рукопоклали в якості обрядового працівника, і реєстратор показав дещо з того, що я робитиму. Це дуже заспокоїло мене. А коли я почав, то вже не було про що непокоїтися. Я насолоджувався кожною хвилиною того служіння”.
Але його служіння не обійшлося без жертвування і випробувань.
“Пробудження це одне з випробувань, але я стежу, щоб не лягати спати надто пізно. Зазвичай, я досить легко прокидаюся, добираюся до храму і роблю все, що від мене вимагається”. Але пробудження це лише початок. Наступне—це автобусна зупинка, звідки Донован за допомогою публічного транспорту добирається до храму і з храму. Дорога займає приблизно три години на день, а іноді й більше, в залежності від погоди.
“Він не дивиться на це як на жертву,—каже його мама.— Він їде і в дощ, і в сніг чи в сонячну погоду. Він не хоче пропустити жодного дня, оскільки він знає, що люди розраховують на нього і знає, наскільки важливим є його служіння”.
“Мені подобається допомагати людям відчувати, що їм раді,—каже Донован.— Багато людей дякували мені за моє служіння і навіть хоча я роблю те, що може робити будь-який інший обрядовий працівник, у мене є приємні відчуття від знання, що я можу допомогти їм почуватися щасливими”.
Донован та Остін, можливо, не служать так, як вони планували з самого початку, але обидва служать саме так, як Господь хоче, щоб вони служили—у Його спосіб.
Автор живе у шт. Вашингтон, США