“Чи є в тебе віра?”

Алан Ов’єдо

Перебуваючи в горах того осіннього дня, я дізнався, що священство може творити чудеса.

Фотографії Леслі Нілссона, Майкла Р. Морріса, Луїса Ов’єдо і Хектора Рейеса

Останнє, що я пам’ятаю перед тим, як квадроцикл перекинувся — це дуже сильний страх, через який я навіть не зміг закричати. Я заплющив очі і відчув, як мене протягнуло по землі. Коли квадроцикл впав на мене, я втратив свідомість. Якимось чином мій друг Курт, якого також було поранено, зіштовхнув його з мене.

Коли я отямився, то відчував у роті присмак крові й землі. У мене паморочилася голова, і я лежав на краю канави. Спершу я зовсім не відчував болю, але невдовзі почав відчувати біль під час кожного подиху. Після того, як Курт допоміг мені зняти шолом, моя ліва рука, яка була неприродно зігнута, також почала боліти. У мене на голові була велика шишка, а коли я глянув на свою ногу, то побачив величезний поріз. З ноги текла кров і невдовзі через набряк нога стала вдвічі товщою.

І тоді я злякався — не через можливу смерть, а через думку про те, що, можливо, більше ніколи не зможу грати у футбол.

Мої батьки обоє з Аргентини. Кожен член моєї сім’ї знає про футбол. Я виріс, граючи в нього і дивлячись його по телевізору, особливо з татом. Коли Аргентина виграла Кубок світу у 2022 році, то був найкращий день!

Гра у футбол навчила мене, що якщо я докладатиму максимум зусиль, то зможу робити те, про що навіть і не думав. Це стосується й навчання у школі, особливо екзаменів. Екзамени можуть бути складними, але якщо я старанно навчатимусь і працюватиму, я знаю, що все буде гаразд.

Я також усвідомив, що більше пригнічуюсь, коли граю погано я сам, а не коли програє моя команда. Навіть якщо ми й програли, я все ще радий, якщо добре грав.

Випробування віри

Одразу після аварії моя сестра Ніколь приїхала з подругою на іншому квадроциклі, і ще два хлопці, які бачили аварію, швидко під’їхали до нас на своїх квадроциклах також.

“Мій тато — медбрат!” — сказав один хлопець. Коли він подзвонив своєму татові попросити про допомогу, Ніколь з подругою поїхали до нашого табору за моїм татом.

Того ранку медбрат Майк Стейлі планував повертатися додому після вихідних на природі з друзями. Але вони відчули спонукання залишитися ще на день. Я вдячний їм за те, що вони залишилися.

Поки Майк надавав мені першу невідкладну допомогу і перевіряв мої життєві функції, хтось викликав швидку. Майк боявся, що я зламав руку, стегнову кістку й кілька ребер, і що у мене була внутрішня кровотеча.

Майк сказав, що, ймовірніше за все, до нас приїде швидка з найближчого містечка, але мій стан був надто серйозним, і тому мене слід було перевезти гелікоптером до Головної дитячої лікарні у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Хтось також викликав медичний евакуаційний гелікоптер.

Коли мій тато зі своїм другом Хектором побачили мене, то зрозуміли, що мені потрібне благословення священства. Мій тато запитав мене: “Чи маєш ти віру у владу священства? Чи є в тебе віра в те, що Господь допоможе тобі й зцілить тебе?”

“Я маю віру, Папа (тату)”, — сказав я йому. Але водночас я задумався: “А якщо у мене недостатньо віри?”

Мій тато помазав мене, а Хектор дав мені благословення. Щойно почалося благословення, моє дихання сповільнилося, я заспокоївся і відчув теплоту, хоча надворі було прохолодно. Тоді я зрозумів, що маю достатньо віри і що у мене буде все гаразд.

Коли приїхала швидка, парамедики розрізали мою улюблену футбольну футболку і перевірили мої життєві функції. Вони стабілізувалися. Через кілька хвилин прибув і гелікоптер.

Коли гелікоптер прилетів до лікарні, мене негайно завезли всередину. Медсестри, медбрати й лікарі почали обстежувати мене і робити безліч тестів, у тому числі й МРТ. Ми з татом, як і вони, очікували найгіршого.

Але вони нічого не знайшли! Ні зламаних кісток, ні внутрішньої кровотечі, ні ознак струсу мозку. Однак моя нога все ще боліла.

“Це чудо!” — сказала мені одна медсестра. Пізніше один з лікарів сказав: “Гаразд, Алане, схоже, сьогодні ти зможеш поїхати додому”.

Я сказав: “Серйозно?”

Оскільки мені все ще було важко ходити, я залишився в лікарні на ніч. Я поїхав додому наступного ранку, маючи лише бандаж на лівому зап’ясті. Через кілька тижнів я знову брав участь у футбольному тренуванні.

Священство, віра і сім’я

Мені цікаво, що сталося б, якби мій тато і Хектор не мали священства. Я міг би бути у набагато гіршому стані. Того дня я усвідомив, наскільки важливим є священство. Я дізнався, що віра в Ісуса Христа і влада священства можуть робити чудеса.

Я також дізнався, що носії священства мають бути хорошим прикладом. Якщо у нас є священство, але ми вибираємо робити щось неправильне, то показуємо, що не поважаємо чи не шануємо Божу владу. Але коли ми показуємо хороший приклад, то інші люди бачать, що ми шануємо священство і знаємо, що Господь може робити чудеса через нас.

Я вдячний за свою сім’ю і за Церкву. Я завжди думаю про жертви, які мої батьки зробили для мене, мого брата і сестер. Вони найперше думають про нас. Мій тато недавно під час гри у футбол пошкодив коліно і поки що не може працювати. Багато людей, особливо з Церкви, благословили нас їжею та іншими потрібними нам речами. Щоб моя віра залишалася сильною, я щоранку молюся, відвідую семінарію і щовечора читаю Писання зі своєю сім’єю. Це дуже мені допомагає.

Алан гуляє зі своєю сім’єю через кілька місяців після аварії.

Після аварії я часто думаю про те, як сильно благословив мене Бог. Тепер щоразу, коли у мене є якась проблема, перше, що я роблю — це звертаюся прямо до Нього. Я відчуваю, що якщо Він любив мене достатньо, щоб благословити і допомогти пережити аварію, то Він може допомогти мені пережити все.

Автор живе у штаті Юта, США.