Cтарійшина Рональд А. Разбанд: талановитий провідник, відданий батько
Старійшина М. Рассел Баллард
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Фотографії люб’язно надані сім’єю Разбанд, за винятком зазначених
Рон Разбанд ніколи не сумнівався, що служитиме на місії повного дня. Єдине питання, яке мав 19-річний юнак, відкриваючи своє місіонерське покликання, було таким: де він служитиме?
“Мій батько служив на місії в Німеччині. Мій старший брат служив на місії в Німеччині. Мій майбутній зять служив на місії в Німеччині,—пригадує він.— Я думав, що також служитиму в Німеччині.
Але у Господа були інші плани. Натомість Рона покликали у місію Східних Штатів, офіс якої знаходився в Нью-Йорку, США. Розчарований він пішов зі своїм покликанням у спальню, став на коліна біля ліжка, помолився і навмання відкрив Писання та почав читати:
“Слухайте і знайте, у Мене є багато людей у цьому місці, у краях навколишніх; і широкі двері буде відкрито у краях навколишніх на цій східній землі.
Отже Я, Господь, дозволив вам прийти в це місце; бо це було доцільним Мені для спасіння душ” (УЗ 100:3–4; курсив додано).
Негайно Святий Дух підтвердив Рону, що це покликання до місії Східних Штатів не було помилковим.
“Я більше не відчував розчарування, бо отримав перше з багатьох вражень, які прийшли через Писання, що це було тим місцем, де Господь хотів мене бачити,—пригадує він.— То була вирішальна духовна подія в моєму житті”.
Його місія до Східних Штатів була першим з багатьох церковних покликань, завдяки якому він вирушав у місця, де не сподівався побувати. І з кожним покликанням—у якості вчителя, єпископа, члена вищої ради, президента місії, сімдесятника, старшого президента кворуму сімдесятників і апостола Господа Ісуса Христа—старійшина Рональд А. Разбанд приймав Господню волю і продовжував покладатися на Його Духа у своєму служінні Божим дітям.
Народжений від порядних батьків
У своєму першому виступі в якості Апостола Ісуса Христа старійшина Разбанд висловив сердечну вдячність своїм предкам. “Я був народжений від порядних батьків у євангелії,—сказав він,—а вони також мали шість поколінь порядних батьків”1.
Його мати—Верда Андерсон Разбанд—була сповненим любові лідером, яка прищепила юному Рону любов до Писань. Його батько—Рулон Хокінс Разбанд—був відданим носієм священства і прикладом такої чесноти, як старанна праця.
Рональд А. (Андерсон) Разбанд народився 6 лютого1951 року в Солт-Лейк-Сіті, шт. Юта, США, і був єдиною дитиною шлюбного союзу своїх батьків. Обоє вони були до того одружені й розлучилися, тож Рон зростав в атмосфері посиленої опіки двох старших братів і старшої сестри.
“Він являв собою поєднання наших батьків, тож усі ми його любили,—розповідає його сестра Ненсі Шиндлер.— Рон ніколи не допускав, щоб мама і тато стояли чи сиділи поруч, не розмістившись між ними”.
Рон був загалом хорошим хлопчиком, але визнає, що іноді бешкетував.
“Не один раз вчительки [Початкового товариства] підходили до моєї мами, президента Початкового товариства колу, і казали: “Той Ронні Разбанд—нелегка дитина,—розповідав він.— Але вони ніколи не махали на мене рукою. Вони виявляли мені велику любов і завжди запрошували повертатися в клас”2.
Дитинство Рона було зосереджене навколо Церкви—збори приходу, вечірки приходу, обіди приходу і спортивні команди приходу. Коли він не був зайнятий чимось у домі зборів Першого приходу Коттонвуд, то десь підробляв, відвідував скаутські заходи і проводив час з друзями. Вдома сім’я присвячувала час вивченню Писань, іграм та виконанню хатньої роботи.
“Батько навчав мене працювати власним прикладом,—розповідає він.— Мама навчала мене працювати, доручаючи роботу”.
Батько Рона розвозив вантажівкою хліб, тож кожного дня він вставав о 4 ранку, а повертався пізно ввечері. Мама залишалася вдома і виховувала дітей, поповнюючи сімейний бюджет виготовленням порцелянових ляльок у мереживних сукнях.
Вроджене вміння Рона—керувати, делегувати завдання і доводити справу до кінця. Ця якість добре слугувала йому у професійній та церковній діяльності, а проявилася дуже рано.
“Рону доручали косити газон,—згадує його сестра.— Але Рон, подібно до Тома Сойєра з книги Марка Твена, мав здібність переконувати своїх друзів допомагати йому.
Іноді я виглядала у вікно й бачила, що його найкращий друг косить замість нього,—розповідає Ненсі.— Наступного тижня косив інший його друг. А Рон просто сидів на ґанку і сміявся та жартував з ними, поки вони виконували його роботу”.
Батькам Рона було нелегко у фінансовому плані, але сім’я мала євангелію. “У нас ніколи не було багато грошей,—згадує Рон,—але це ніколи не робило мене нещасним”.
Надійні друзі та провідники
У дитинстві та юності благословенням для Рона були друзі та надійні церковні провідники, носії священства, у тому числі й чоловік, який був президентом колу впродовж 14 років—Джеймс Е. Фауст (1920–2007), який згодом служив у Кворумі Дванадцятьох Апостолів та в Першому Президентстві. Сім’я Рона мала близькі стосунки з президентом Фаустом та його сім’єю. “Він завжди називав мене одним зі своїх коттонвудських хлопців, бо він допомагав мене виховувати,—розповідає старійшина Разбанд”.
У Рона не було часу займатися спортом у школі в старших класах, бо він завжди працював, однак у нього був час для вірних дружніх стосунків, які тривають все життя.
“Я завжди захоплювався Роном за те, яким він є, хоча він не був досконалим”,—розповідає друг дитинства Крейг Мак-Клірі.— З посмішкою він додає: “Я казав йому, що якщо він дістанеться небес, то і я туди дістануся, тому що в дитинстві ми робили все однаково”.
Рон вирушив на місію на початку 1970 року, але Крейг думав про те, щоб відкласти місіонерське служіння до того часу, як закінчиться сезон полювання тієї осені. Саме тоді Рон зателефонував йому з місії.
“Не знаю, як він отримав дозвіл на дзвінок, але він докоряв мені за те, що я не радів можливості відразу ж вирушити на місію,—розповідає брат Мак-Клірі.— Звичайно ж, я не відклав її на пізніше”.
Рон називає свою місію “фантастичним” досвідом. “Господь благословив мене дивовижним чином, давши досвід, який зміцнив віру,—розповідає він.— Моя місія зіграла величезну роль у моєму духовному житті”.
Частину своєї місії Рон провів на Бермудських островах. Президент його місії—Гарольд Нефій Уілкінсон—посилав туди тільки найслухняніших місіонерів, бо міг відвідувати їх лише іноді.
“За нами ніколи ніхто не наглядав, але президентові не треба було за нас хвилюватися,—згадує Рон.— Ми виконували свою роботу”.
“Дівчина мрії” в Дельта Фі
Після завершення місії в 1972 році Рон знайшов роботу, вступив до Університету Юти тієї ж осені й приєднався до Дельта Фі Каппа—братства колишніх місіонерів. Під час неформальних заходів братства він не міг не помітити привабливу дівчину на ім’я Мелані Твітчелл. Мелані належала до категорії “дівчина мрії” і разом з кількома іншими обраними дівчатами, які удостоїлися такого ж титулу, допомагала братству у здійсненні проектів служіння.
Як і Рон, Мелані походить із сім’ї активних святих останніх днів. Її батько, професійний військовий офіцер, і її мама ніколи не допускали, щоб часті переїзди були виправданням для того, щоб не йти до церкви.
Мелані була вражена добротою Рона, його ввічливістю і знанням євангелії. “Я сказала собі: “Він такий дивовижний чоловік, що немає значення, якщо я навіть ніколи не піду з ним на побачення. Я просто хотіла бути йому найкращим другом”.
Їхні стосунки розвивалися, Дух підтвердив її перше враження про Рона і про його відданість Господу. Невдовзі їхня дружба переросла в те, що Мелані називає “сюжетом для книги, казковим романом”.
За словами старійшини Разбанда, вона йому ідеально підходила. “Мелані абсолютно так само, як і я, була відданою євангелії та її спадку. Ми стали найкращими друзями, і вже після того я попросив її вийти за мене заміж”.
Вони одружилися у Солт-Лейкському храмі 4 вересня1973 року. З того часу, за його словами, його “безкорислива вічна супутниця … сприяла тому, щоб він перетворився, подібно до глини в руках гончара, на досконалішого послідовника Ісуса Христа. “Її любов і підтримка, а також любов і підтримка наших 5 дітей та їхніх подружжів і 24 онуків підтримують мене”3.
“Їдьмо”
Під час служіння президентом кворуму старійшин свого студентського приходу для одружених Рон познайомився з Джоном Хантсманом старшим, порадником приходу з вищої ради. На Джона відразу ж справило враження те, як Рон керує кворумом.
“У нього надзвичайний дар керівника і організатора,—пригадує старійшина Хантсман, який служив територіальним сімдесятником з 1996 по 2001 рік.— Я подумав, що це незвична річ для молодого чоловіка, який ще був студентом, керувати кворумом у такий спосіб”.
Упродовж кількох місяців Джон спостерігав за тим, як Рон втілював ідеї на практиці, виконуючи свої обов’язки у священстві. Коли в компанії Джона—яка пізніше перетворилася на Хімічну корпорацію Хантсмана—відкрилася провідна посада з маркетингу, він вирішив, що Рон має необхідні навички і запропонував йому цю роботу. Роботу треба було почати наступного тижня в Огайо, США.
“Я сказав Мелані: “Я не кину навчання і не буду переїжджати,—пригадує Рон.— Я працював усе своє життя, аби закінчити університет, і я майже досягнув своєї мети”.
Мелані нагадала Ронові, що пошук хорошої роботи був причиною отримання освіти.
“Що тебе непокоїть?—запитала вона.— Я вмію складати речі й переїжджати. Я робила це все своє життя. І ти зможеш дзвонити своїй мамі кожного вечора. Їдьмо”.
Впевненість Джона у здібностях Рона себе виправдала. Під керівництвом Джона Рон швидко просувався в своїй кар’єрі в новій компанії і став її президентом та головним операційним директором у 1986 році. Він багато подорожував у справах компанії—як по країні, так і за кордоном. Яким би напруженим не був графік роботи, Рон намагався бути вдома на вихідні. А коли він подорожував, то час від часу брав із собою членів сім’ї.
“Коли він був вдома, то дійсно намагався зробити все, аби діти відчували, що вони особливі і їх люблять”,—розповідає Мелані. Він приходив на їхні заходи і спортивні змагання, коли тільки міг. Дженесса Мак-Ферсон, одна з чотирьох дочок подружжя, розповідає, що часто церковні обов’язки не дозволяли батьку сидіти поруч із сім’єю на церковних зборах.
“Ми сперечалися, хто сидітиме поруч з ним у церкві, бо йому дуже рідко випадало сидіти поруч з нами,—розповідає вона.— Я пам’ятаю, як поклала свою руку в його долоню і думала про себе: “Якби я лише навчилася бути такою, як він, то була б на вірному шляху і була б більше схожа на Спасителя”. Він завжди був моїм героєм”.
Син, Крістіан, який народився у цього подружжя, плекає чудові спогади про час, проведений з батьком наодинці. Друзі з’являлися і зникали через часті переїзди сім’ї, але, як він каже: “Мій батько завжди був моїм найкращим другом”—хоча з ним завжди треба було змагатися.
Чи то під час гри в баскетбол з Крістіаном, чи граючи в настільні ігри з дочками, чи займаючись рибною ловлею з сім’єю та друзями, Рон любив вигравати.
“В дитинстві він ніколи й нікому не дозволяв перемагати себе,—розповідає Крістіан.— Ми мали це заслужити, але завдяки цьому ми зростали. І зараз він продовжує цю традицію зі своїми улюбленими онуками”.
Упродовж років сім’я Рона не могла не помічати, як служіння у якості провідника Церкви звеличило його здатність виявляти любов і співчуття, висловлювати враження, отримані через Духа, і надихати інших виявляти себе якнайкраще. Після народження Пекстона, онука Рона і Мелані, сім’я великою мірою покладалася на духовну силу і підтримку Рона.
Пекстон, який народився з рідким генетичним захворюванням, мав безліч проблем зі здоров’ям, які стали фізичним, емоційним та духовним випробуванням для сім’ї. Старійшина Разбанд назвав події, які сталися після народження Пекстона, “важким випробуванням у засвоєнні особливих уроків, що простягаються у вічність”4.
Під час коротких трьох років перебування Пекстона на землі—коли виникало багато запитань, а відповідей було мало—старійшина Разбанд був духовним велетом, який скеровував свою сім’ю, прикликаючи на допомогу силу Спокути Ісуса Христа.
Після оголошення про його нове покликання дехто з сім’ї та друзів не були здивовані. “Ті з нас, хто знає його найкраще,—розповідає Крістіан,—підняли руку найвище, коли його підтримували у якості апостола”.
“Я буду служити”
У 1996 році, у віці 45 років, Рон мав успішну кар’єру, коли отримав покликання служити президентом Нью-Йоркської Північної місії у Нью-Йорку. Як і апостоли давнини він “покину[в свої] сіті” (Матвій 4:20).
“Я прийняв покликання через мілісекунду“,—розповідає старійшина Разбанд. Він сказав Господу: “Якщо Ти хочеш, щоб я служив, я буду служити”.
Рон поїхав із великим уроком, засвоєним під час своєї професійної діяльності: “Люди важливіші за будь-що інше”5. Маючи це знання та відшліфовані навички провідника, він був готовий повністю присвятити себе служінню в Господньому царстві.
Для Рона і Мелані місіонерська робота в Нью-Йоркській місії була не лише складною, але і надихаючою. Рон легко делегував відповідальність місіонерам—таким чином зміцнюючи їхню відданість, навчаючи, укріпляючи та надихаючи їх.
У 2000 році, після коротких восьми місяців, що промайнули по завершенню Роном і Мелані їхньої місії, Рона покликали сімдесятником, де його підготовка, досвід і численні таланти благословили Церкву. Як сімдесятник він служив радником у президентстві Центрально-Європейської території, допомагаючи наглядати за роботою в 39 країнах. Хоча він і залишив університет понад 40 років тому, старійшина Разбанд залишається старанним студентом, з радістю приймаючи постійні настанови від старших Братів, коли здійснював нагляд за Західною Північно-Американською, Північно-Західною та трьома територіями в Юті; служив виконавчим директором Храмового відділу та служив у президентстві сімдесятників, де він тісно співпрацював з Дванадцятьма.
Нещодавно старійшина Разбанд зазначив: “Яка велика честь і привілей для мене бути найменшим з Дванадцятьох і навчатися від них у кожен спосіб та при кожній нагоді”6.
“Те, що знали вони, знаю я”
Вгорі зліва: фотографія Венді Кілер; справа; Мормонські провідники, перші місіонери в Данії, художник Арнольд Фріберг (за основу взято картину Крістен Далсгаард, 1856); Ден Джоунс пробуджує Уельс,художник Кларк Келлі Прайс
Стіни кабінету старійшини Разбанда прикрашають дві картини. На одній зображено мормонських місіонерів, які навчають сім’ю в Данії в 1850-х роках. На другій зображено Дена Джоунса, одного з перших місіонерів, який навчає на Британських островах, стоячи на колодязі. Картини (вгорі справа) нагадують старійшині Разбанду про його предків.
“Ці перші піонери віддали все, що мали, заради євангелії Ісуса Христа, і залишили для наслідування спадок своїм нащадкам”,—свідчив він7. Те, що штовхало вперед предків старійшини Разбанда, незважаючи на випробування та переслідування, є тим самим, що найбільше робить його гідним цього нового покликання: знання і непохитне свідчення про Господа і Його роботу.
“Мені треба так багато навчатися у своєму новому покликанні,—каже він.— Я зі смиренням думаю про це. Але є один аспект мого покликання, який я можу виконувати. Я можу бути свідком “імені Христа в усьому світі” (УЗ 107:23). Він живе!”8
Як праправнук піонерів він додає: “Те, що відчували вони, відчуваю я”. “Те, що знали вони, знаю я”9.
І те, про що вони мріяли для своїх нащадків, було втілено в житті, вченнях і служінні старійшини Рональда А. Разбанда, який наслідує їхній приклад і шанує їхній спадок, ідучи як один з особливих свідків Господа.