Про що слід пам’ятати

Скинія і жертва

Читаючи Старий Завіт, ми іноді зустрічаємо довгі уривки про те, що було, очевидно, важливим для Господа, але сьогодні для нас може здаватися неактуальним. Вихід 25–30; 35–40 та Левит 1–9; 16–17—є прикладами цього. У цих розділах детально описано скинію Ізраїля у пустині і жертви тварин, які мають приноситися там¹. Скинія була переносним храмом, місцем перебування Господа серед Його народу.

Наші сучасні храми мають спільні риси зі скинією Ізраїля, але, безумовно, не відповідають опису в книзі Вихід. І ми не вбиваємо тварин у наших храмах—жертви тварин припинилися зі Спокутою Спасителя понад 2 000 років тому. Однак, незважаючи на ці розбіжності, читання у наші дні про способи поклоніння давнього Ізраїля несуть велику цінність, особливо якщо ми дивимося на них так, як народ Бога у Книзі Мормона це робив—щоб “підсилювати їхню віру в Христа” (Алма 25:16; див. також Кн. Якова 4:5; Яром 1:11). Коли ми розуміємо символізм скинії та жертви тварин, ми можемо отримати духовне розуміння, яке також підсилить нашу віру в Христа.

Ілюстрація того, як ізраїльтяни приносять ягня в скинію, художник Роберт Т. Баррет

Скинія зміцнює віру в Ісуса Христа

Коли Бог наказав Мойсею побудувати скинію у таборі ізраїльтян, Він сказав про її мету: “Пребуватиму серед них” (Вихід 25:8). У скинії присутність Бога була представлена ковчегом завіту—дерев’яним ящиком, покритим золотом, в якому містився запис Божого завіту з Його народом (див. Вихід 25:10–22). Ковчег знаходився у найсвятішому місці, у найвіддаленішій кімнаті, яка була відділена від іншої частини скинії завісою. Ця завіса символізує наше відділення від присутності Бога через падіння.

Крім Мойсея, ми знаємо, що лише ще одна людина могла входити у “Святеє Святих” (Вихід 26:34)—первосвященник. Подібно до інших священників, він першим мав бути омитим та помазаним (див. Вихід 40:12–13) і зодягненим у священний одяг, символ його чину (див. Вихід 28). Один раз на рік, у день, який називався День спокути, первосвященник приносив жертви від імені людей перш, ніж самому увійти в скинію. Біля завіси він палив кадило (див. Левит 16:12). Запашний дим піднімався у небеса, що символізувало молитви людей, які піднімалися до Бога (див. Псалми 140:2). Потім первосвященник, несучи кров від жертовної тварини, проходив крізь завісу і підходив до престола Бога, який був представлений ковчегом завіту (свідоцтва) (див. Левит 16: 14–15).

Знаючи те, що ви знаєте про Ісуса Христа і Його роль у плані Небесного Батька, чи бачите ви, як скинія вказує нам на Спасителя? Так само, як скинія і ковчег у ній символізували присутність Бога серед Його народу, так й Ісус Христос був присутністю Бога серед Його народу (див. Іван 1:14). Як і первосвященник, Ісус Христос—це Посередник між нами і Богом Батьком. Він пройшов крізь завісу, щоб заступитися за нас чеснотою крові Своєї власної жертви (див. Євреям 8–10).

Деякі аспекти скинії Ізраїля можуть бути знайомими вам, особливо, якщо ви вже були у храмі і виконали ваші власні обряди. Як і Святеє Святих у скинії, так і целестіальна кімната у храмі символізує присутність Бога. Щоб туди увійти, ми маємо спершу бути омитими і помазаними. Ми носимо священний одяг. Ми молимося біля олтаря, з якого молитви підносяться до Бога. І, зрештою, ми проходимо крізь завісу в Божу присутність.

Можливо, найважливішою подібністю між сучасними храмами і давньою скинією є та, що вони, якщо все правильно розуміти, підсилюють нашу віру в Ісуса Христа і сповнюють нас вдячністю за Його спокутну жертву. Бог хоче, щоб усі Його діти увійшли в Його присутність; Він хоче “царство священників” і священниць (див. Вихід 19:6). Однак наші гріхи утримують нас від отримання цього благословення, бо “ніщо нечисте не може жити з Богом” (1 Нефій 10:21). Отже, Бог Батько послав Ісуса Христа, нашого “Первосвященик[а] майбутнього доброго” (Євреям 9:11). Він розсунув завісу для нас і надав можливість всім Божим дітям “приступ[ити] з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість” (Євреям 4:16).

У наші дні мета храмів є більшою ніж отримати піднесення для себе. Після виконання обрядів для себе ми можемо представляти наших предків, вікарно виконуючи обряди заради них. У певному сенсі ми можемо стати подібними до давнього первосвященника—і великого Первосвященника—відкриваючи для інших шлях до Божої присутності.

Жертва зміцнює віру в Ісуса Христа

Принципів спокути і примирення потужно навчено у давній практиці жертвоприношення тварин, яка існувала задовго до закону Мойсея. Завдяки відновленій євангелії ми знаємо, що Адам і Єва приносили жертву, розуміли її символічне посилання на жертву Спасителя і навчали цього своїх дітей (див. Мойсей 5:4–12; див. також Буття 4:4).

Символізм жертви тварини міг здаватися особливо вражаючим у День спокути давнього Ізраїля (який давньоєврейською називається “Йом Кіппур”). Про необхідність цієї щорічної церемонії було сказано у Левит 16:30: “Бо того дня буде окуп ваш на очищення ваше,—зо всіх гріхів ваших станете чисті перед Господом”. Таким чином присутність Бога могла залишатися серед людей. Ця спокута виконувалась за допомогою ряду церемоній. В одній із них вбивали козла як приношення за гріхи народу, і первосвященник заносив кров козла у Святеє Святих. Пізніше первосвященник клав свої руки на живого козла і сповідував гріхи дітей Ізраїля—символічно передаючи ці гріхи козлу. Козла потім виводили з Ізраїлевого табору.

У цьому ритуалі козли символізували Ісуса Христа, який став на місце грішного народу. Гріх не може перебувати у Божій присутності. Однак замість того, щоб знищувати або виганяти грішників, Бог надав інший спосіб—замість них убивали або виганяли козла. “І понесе той козел на собі всі їхні гріхи” (Левит 16:22).

Символізм цих ритуалів вказував на шлях, який Бог приготував, щоб повернути нас у Його присутність—на Ісуса Христа і Його Спокуту. Спаситель “немочі наші узяв і наші болі поніс” і навіть “гріх усіх нас” (Ісая 53:4, 6). Він зайняв наше місце, віддав Своє життя, щоб сплатити плату за гріх, а потім подолав смерть через Своє воскресіння (див. Мосія 15:8–9). Жертва Ісуса Христа була “велика й остання жертва; так, жертва, але не людини, ані тварини”, але була “нескінченна і вічна жертва” (Алма 34:10). Він втілив у Собі виконання всього того, на що вказували давні жертви.

З цієї причини після того, як Його жертва була принесена, Він сказав: “Ви не будете більше приносити Мені пролиття крові; так, з вашими жертвами … буде покінчено. … І ви принесете в жертву Мені скрушене серце і упокорений дух” (3 Нефій 9:19–20).

Отже, коли ви знаходите уривки у Старому Завіті про жертви і скинію (або пізніше храм)—а ви знайдете їх багато—пам’ятайте, що найголовніша мета всього цього—це зміцнити вашу віру в Месію, Ісуса Христа. Дозвольте вашому серцю і вашому розуму звернутися до Нього. Обмірковуйте, що Він зробив, щоб привести вас назад у присутність Бога—і що ви будете робити, щоб іти за Ним.

Посилання

1. У Вихід 33:7–11 згадується “скинія заповіту”, у якій Мойсей розмовляв з Господом, але вона була не місцем для принесення жертв, описаних у книгах Вихід та Левит. Ті жертви приносили у скинії, описаній у Вихід 25–30, яку Бог наказав Мойсею побудувати і яку діти Ізраїля побудували (див. Вихід 35–40). Ця скинія, де Аарон та його сини виконували приношення у жертву тварин, часто також називалася “скинією заповіту” (див., наприклад, Вихід 28:43; 38:30; Левит 1:3).