Належність до Церкви і проблема безпліддя
Оскільки у мене безпліддя, у мене виникло враження, що мені немає місця у церкві.
Ілюстрації Дж. Бет Джепсон
Я ніколи не вважала, що не належу до церкви, поки ми з моїм чоловіком Кемероном не стикнулися з безпліддям. Діти і сім’ї, вигляд яких у церкві зазвичай викликав у мене радість, тепер завдавали мені суму й болю.
Я відчувала себе спустошеною без дитини на руках або сумки з підгузками. У Товаристві допомоги оголошували про створення груп, де діти могли погратися, мами про щось розмовляли, і здавалося, що на кожному уроці розглядалася тема материнства.
Я почувалася розгубленою.
У мене не було дитини, щоб привести її у групу погратися. У мене не було історій з життя, щоб розповісти, як виховувати дитину в євангелії.
Я відчайдушно хотіла взяти участь у розмові про материнство і подружитися із сестрами у своєму приході, але не відчувала ніякого зв’язку між нами, бо не була матір’ю.
Найважчим був перший недільний день в новому приході. Оскільки у нас не було дітей, нас запитували, чи ми щойно одружилися і коли плануємо мати дітей. Я навчилася досить добре відповідати на ці запитання, не травмуючи себе—я знала, що ніхто не мав на меті завдати мені болю.
Втім однієї неділі відповідати на ті запитання стало неймовірно важко. Ми щойно дізналися, що ще одна спроба завагітніти була безрезультатною.
Я увійшла в причасну залу, почуваючись пригнічено, і відповідати на ті типові запитання, які ставлять під час знайомства, було для мене важко. Під час причастя я поглянула на присутніх, шукаючи інші подружні пари без дітей, з якими ми з чоловіком могли б спілкуватися. Ми нікого не побачили.
Але саме урок на Недільній школі вразив мене в саме серце. Урок, який мав бути присвячений божественній ролі матерів, швидко змінив напрямок і зосередився на скаргах про те, яким важким є материнство. Моє серце впало, а сльози покотилися по щоках, коли я чула, як жінки скаржаться на благословення, за яке я віддала б усе на світі.
Я вийшла з церкви. Спочатку я не хотіла повертатися. Я не хотіла знову відчувати ту відокремленість. Але того вечора після розмови з чоловіком ми зрозуміли, що будемо й надалі ходити до церкви не лише тому, що Господь просить нас про це, але і тому, що ми обоє знали, що радість, яку приносить поновлення завітів і відчуття Духа в церкві, є більшими за сум, який я відчувала того дня.
Всім нам іноді здається, що ми чужі серед своїх
Той випадок стався 4 роки тому. Час минав. У мене все ще немає дитини на руках і сумки з підгузками, але я знаю тепер, як ніколи раніше, що у церкві є місце для мене.
Поки я боролося з власним болем, я почала уважніше придивлятися, що відбувається навколо мене. Я все ще придивляюся до присутніх на зборах, але зараз я намагаюся помічати тих, хто приходить до церкви, почуваючись, ніби вони не в тому місці. Я зрозуміла, що всім нам іноді здається, що ми чужі серед своїх.
У Церкві є вдови, розлучені і неодружені члени Церкви; у когось є члени сім’ї, які відійшли від євангелії; люди з хронічними захворюваннями або фінансовими труднощами; члени Церкви, які мають потяг до осіб своє статі; члени Церкви, які працюють над подоланням залежностей чи сумнівів; новонавернені; ті, хто нещодавно переїхав; люди, у кого всі діти виросли й залишили дім, і список можна продовжувати.
Кожен з нас може вважати, що наші випробування чи обставини заважають нам відчувати свою належність до Церкви, але істина полягає в тому, що наші унікальні обставини й особисті труднощі насправді найбільше допомагають відчувати належність до Церкви.
Ми належимо до Спасителя
Мета членства у Церкві—іти за Ним. Ми належимо до Спасителя, тож ми належимо до Його Церкви. Він сказав нам: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!” (Матвій 11:28).
Спаситель запрошує нас прийти до Нього, якими б не були наші обставини. Ми приходимо до церкви, щоб поновлювати завіти, зміцнювати віру, знайти спокій і робити те, що Він досконало робив у Своєму житті,---служити іншим людям, яким здається, що вони не вписуються.
Бувають часи, коли я єдина в Товаристві допомоги, хто не має дітей. А іноді люди все ще запитують, чому у нас немає дітей. Тоді буває важко, але скільки б важких моментів не було, ще більше моментів радісних.
Відчувати Духа в церкві і виявляти свою любов Спасителю—це завжди перевищує будь-яке відчуття самотності. Я знаю, що є мир у Христі. Я знаю, що відвідування церкви зцілює. Я знаю, що ми маємо благословення завдяки тому, що продовжуємо ходити. Наше випробування може відрізнятися від випробувань інших людей у церкві, але наш особистий досвід може допомагати нам ставати більш співчутливими до інших людей, яким може здаватися, що вони тут чужі. Завдяки цьому такий досвід може нас об’єднувати.
Я знаю, що ділячись свідченням і відкриваючи своє серце, я можу допомогти іншим людям зрозуміти, що вони—так само, як і кожний,—належать до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.