Святі, вашій вірі не буде кінця
Старійшина Дональд Л. Холстром
З президентства сімдесятників
Духовний вечір ЦСО для дорослої молоді • 2 листопада 2014 р. • Огденська скинія, Огден, шт. Юта
Яка це хвилююча подія для сестри Холстром і мене бути з вами цього вечора. Коли ми дивимося в обличчя тих, кого можемо бачити цього вечора, ми уявляємо дорослу молодь по всьому світу, і одружену, й ні, яка долучилася до цієї трансляції. Ми маємо можливість багато подорожувати Церквою. Ми зустрічалися з багатьма з вас і багатьма такими, як ви. Ми зустрічали навернену дорослу молодь і тих, хто працює над своїм наверненням. Ми зустрічали дорослу молодь, яка загубилася, і тих, кого було знайдено, або,---якщо сказати точніше,---які знайшли себе. Ми зустрічали тих, хто не належить до нашої віри, тих, кого недавно було охрищено, і тих, хто належить до сімей членів Церкви у багатьох поколіннях. Ми свідчимо, що всі вони є дітьми Бога, і мають всі можливості здобути кожне благословення вічності.
Від імені провідників Церкви я можу з ентузіазмом сказати: “Ми любимо вас!” Близько спостерігаючи за пророками та апостолами і знаючи їх так, як я знаю, я можу сказати з упевненістю, що вони надзвичайно опікуються дорослою молоддю Церкви. Ви---теперішнє і майбутнє. Ви потрібні нам!
Ці збори відбуваються в Огденській скинії, прекрасній оновленій споруді, прилеглій до величного Огденського храму у штаті Юта. Цей храм і ця скинія були переосвячені Президентом Томасом С. Монсоном лише шість тижнів тому. Цей храм є одним із 143 храмів, які зараз діють в Церкві і стоять по всій землі. Показником того, наскільки я вже старий, або, щоб сказати більш позитивно: наскільки Господь прискорює Свою роботу, є те, що коли я народився, було лише вісім храмів.
Використовуючи храм в якості метафори, цього вечора я говоритиму про основи. Разом із дизайном і конструкцією кожного храму, значна робота проводиться над тим, що нелегко побачити, коли проект вже завершено—а саме фундаментом. Наприклад, зображення художника показує Філадельфійський храм, штат Пенсільванія, який зараз зводиться. Коли його буде завершено, ця чудова споруда буде заввишки 25 метрів до лінії даху і ще підніметься майже 60 метрів до верхньої точки ангела Моронія. Як ви бачите, вона буде величною! Однак, якою б вражаючою й величною не була ця споруда, її будуть обдувати нищівні вітри і руйнівні ґрунтові води. Ці суворі умови, якщо не зважати на них, можуть значно пошкодити і навіть зруйнувати цю благородну споруду.
Знаючи, що ці сили будуть безжально атакувати храм, інженери розробили, а підрядник вирив котлован майже у 10 метрів глибиною під усією зоною споруди. Котлован було вирито у місцевому Пенсільванському граніті, щоб створити нерухомий фундамент для будівництва. Бетонні основи і опори було прикріплено до гранітної породи анкерами, щоб протистояти навіть стрімким вітрам і сильним потокам ґрунтових вод. Анкери були зафіксовані у граніті на глибині від 15 до 68 метрів і натягнуті напругою y 15,5 кг на квадратний сантиметр. Анкери розташовані на відстані 4,5 метрів один від одного в обох напрямах.
Таку детальну інформацію я даю для того, щоб навчити такому принципу: на відміну від будівництва споруди (яка за всіма визначеннями є тимчасовою), будуючи наше нескінченне (і треба сподіватися, вічне) життя, іноді ми приділяємо надзвичайно мало уваги інженерному мистецтву і зведенню наших фундаментів. В результаті ми залишаємося геть незахищеними і небезпечні сили легко вражають нас.
Ми живемо у світі, який може бентежити—якщо йому дозволити, він може змусити нас забути, хто ми насправді є. Президент Томас С. Монсон сказав:
“Земне життя---це період випробування, час довести свою гідність, щоб повернутися у присутність нашого Небесного Батька. Щоб бути випробуваними, ми мусимо мати випробування і труднощі. Вони можуть зломити нас, і полотно нашої душі може потріскатися і розкришитися, якщо наша основа віри, наше свідчення про істину недостатньо глибоко закладені в нас.
Ми можемо покладатися на віру і свідчення інших лише якийсь час. Врешті-решт ми мусимо мати власну міцну і глибоку основу, інакше ми не встоїмо в бурях життя, які точно будуть”1.
Ісус Христос описав це так, говорячи про людину, яка чує і наслідує Його:
“Той подібний тому чоловікові, що, будуючи дім, він глибоко викопав, і основу на камінь поклав. Коли ж злива настала, вода кинулася на той дім,---та однак не змогла захитати його, бо збудований добре він був!
А хто слухає та не виконує, той подібний тому чоловікові, що свій дім збудував на землі без основи. І наперла на нього ріка,---і зараз упав він, і велика була того дому руїна!” (Лука 6:48–49).
Ісус Христос---це скеля, на якій ми маємо будувати наш фундамент. Господь називав Себе “скелею Ізраїля” і рішуче сказав: “Той, хто будує на цій скелі, ніколи не впаде” (УЗ 50:44).
“Славу віддайте ви нашому Богові,---сказав Мойсей.---Він Скеля, а діло Його досконале” (Повторення закону 32:3–4). Давид сказав: “Господь моя скеля й твердиня моя, … щит мій … Він башта моя” (2 Самуїла 22:2–3). Господь сказав Еноху: “Я є Месія, Цар Сіону, Скеля Небес” (Мойсей 7:53). Нефій вихваляв Господа, кажучи: “скеле мого спасіння” і “скеле моєї праведності” (2 Нефій 4:30, 35). Ісая називав Господа каменем випробуваним, наріжним, дорогим, міцно закладеним (див. Ісая 28:16). Павло говорив про апостолів і пророків, як про фундамент Церкви, де “наріжним каменем є Сам Ісус Христос” (Ефесянам 2:20)2.
Це вчення не є новим. У той чи іншій формі всі ми розуміємо його. Нас навчали йому батьки, у Початковому товаристві, в наших класах Товариства молодих чоловіків і кворумах Ааронового священства, в семінарії, в інституті релігії, місіонери повного дня, друзі, місцеві провідники Церкви, Писання та живі пророки і апостоли. Тоді, чому так важко багатьом з нас жити за ним?
Просто кажучи, воно має перейти з нашого розуму в наші серце і душу. Це має бути більшим, ніж те, що ми іноді думаємо або навіть те, що ми іноді відчуваємо—воно має стати нашою суттю. Наш зв’язок з Богом, нашим Батьком і Його вічним планом та Ісусом Христом, Його Сином і нашою Скелею, має бути настільки міцно встановленим, щоб він дійсно став наріжним каменем нашого фундаменту. Тоді, перш за все, ми розглядатимемо себе, як вічну істоту—сина або дочку Бога—і як вдячного отримувача благословень Спокути Ісуса Христа. Тоді, інші праведні властивості можуть безпечно зводитися на цьому фундаменті, оскільки ми знатимемо, які з них вічні, а які тимчасові, і який пріоритет їм надавати. А від інших властивостей і тих вчинків, які супроводжують їх (певні з яких дуже цінуються світом), ми навіть вирішимо відмовитися.
Я люблю дорогий серцю гімн “Святі, вашій вірі не буде кінця”. Найбільше мені подобається виконання цього гімну (і це не дивно) Мормонським хором скинії. Коли я сиджу прямо навпроти хору під час генеральної конференції і чую, й відчуваю силу органу, голоси, музика та слова викликають у мене бажання встати і приєднатися до них. Та розуміючи, що тоді мене виведуть з Конференц-центру, я стримуюся. Послухайте цей улюблений гімн, який співали лише чотири тижні тому під час ранкової Недільної сесії генеральної конференції. Насолодіться словами; особливо прислухайтеся до останнього вірша. Насправді це сьомий вірш, але його співали четвертим.
Недавно я був на зборах в Солт-Лейк-Сіті з членами Першого Президентства, Кворуму Дванадцятьох Апостолів і всіма іншим генеральними авторитетами, призначеними до Головного управління Церкви. Ми співали перші три вірша цього прекрасного гімну, завершивши спів третім віршем, як ми часто робимо під час причасних служб або інших зборів. Але цього разу Президент Монсон сказав: “Давайте заспіваємо сьомий вірш”. Разом з усіма цими великими генеральними авторитетами, включаючи живих пророків і апостолів, ми заспівали:
І тих, що ідуть до Ісусових ніг,
Ворожій руці, не віддам Я, повік.
І душу, що йде крізь пекельну пітьму,
Ніколи, ніколи,ніколи, ніколи,
Ніколи, ніколи, не кину саму!3
Чи говориться тут про те, ким ви є? Чи говориться тут принаймні про те, ким ви намагаєтеся стати? Намагання створити і підтримувати духовний фундамент не є легкими. Процес будівництва---це важлива справа, а підтримка---це робота на все життя.
Тим з вас, хто дійсно намагається робити це, ми висловлюємо щиру хвалу і хочемо знати, що ви робите. Будь ласка, користуйтеся соціальними мережами, щоб ділитися тим, що саме ви робите, використовуючи хештег #cesdevo, і додавши речення: “Я будую свій духовний фундамент шляхом …”. Відповіді будуть такими ж різними, як і особисті обставини кожного, і це абсолютно нормально. Я ще раз повторюю речення, яке треба написати: “Я будую свій духовний фундамент шляхом …”. Ми з вдячністю послухаємо вас і будемо навчатися від вас стосовно того, що відбувається у вашому житті.
Якщо у вас ніколи не було фундаменту, про який ми говоримо, або, через недбалість він потріскався чи розкришився, ще не пізно засукати рукава і йти працювати. Всі потрібні вам інструменти доступні. Це ті самі інструменти, які використовуються, щоб підтримувати уже встановлений фундамент. Ви їх знаєте. Серед них: постійні, змістовні молитви; щоденне вивчення євангелії за допомогою Писань; активна участь у зборах Церкви, особливо через прийняття причастя зі справжнім наміром; постійне безкорисливе служіння; і старанне дотримання завітів.
Ще одним важливим інструментом є порада сучасних пророків. На землі є 15 чоловіків, яких підтримують як пророків, провидців і одкровителів. Вони тримають ключі священства Бога. Вони часто навчають нас. Кілька разів на рік ми піднімаємо свою руку, щоб підтримати їх. Ми щодня молимося за них. Однак чудове благословення доступності до їхнього послання може призвести до нестачі вдячності за його важливість.
Президент Генрі Б. Айрінг застерігав: “Шукати шлях безпеки в пораді пророків має сенс для тих, хто має сильну віру. Коли пророк говорить, ті, чия віра слабка, можуть думати, що чують лише мудрого чоловіка, який дає хорошу пораду. Тоді, якщо його порада здається зручною і резонною, та збігається з тим, що вони бажають робити, вони приймають її. Якщо це не так, вони вважають її або неправильною, або розглядають свої обставини, як такі, що виправдовують недотримання поради”.
Президент Айрінг продовжував: “Ще одна помилка полягає у тому, що вибір прийняти або не прийняти пораду пророків---це не більше, ніж вирішити прийняти хорошу пораду і здобути переваги від неї, або залишитися там, де ми є. Але рішення не прийняти пророчу пораду змінює сам ґрунт, на якому ми стоїмо. Він стає більш небезпечним”4.
Щоб побудувати і підтримувати фундамент, пам’ятайте три принципи: бачення, зобов’язання і самодисципліна. Бачення---це здатність бачити. В контексті євангелії іноді ми називаємо це “вічною перспективою”. Як описав це Яків, це здатність бачити “речі, як вони дійсно є, і … речі, як вони дійсно будуть” (Кн. Якова 4:13).
Зобов’язання---це бажання давати обіцяння. Часто ми називаємо їх “завітами”. Формально ми укладаємо завіти з Богом через обряди священства. Пам’ятайте “в обрядах явлена сила божественності” (УЗ 84:20). Крім завітів з Богом, ми маємо прагнути укладати завіти з самими собою, подружжям (або стати подружжям), друзями і тими, з ким ми служимо.
Самодисципліну можна визначити, як здатність жити відповідно до нашого бачення і зобов’язань, які ми зробили. Розвиток самодисципліни є важливим для прогресу, оскільки він плавко з’єднує навчання і діла. Зрештою, сила нашого духовного фундаменту видима у тому, як ми живемо, особливо у часи неприємностей і випробувань.
Багато років тому, Президент Гордон Б. Хінклі розповів історію про Керолайн Хеменвей, яка народилася 2 січня 1873 року в Солт-Лейк-Сіті, другою з 11 дітей:
“У 22 роки Керолайн вийшла заміж за Джорджа Хармена. У них народилося семеро дітей, одно з яких померло немовлям. Тоді, коли їй було тридцять дев’ять років, помер її чоловік і вона залишилася вдовою.
Її сестра, Грейс, вийшла заміж за брата її чоловіка, Девіда. У 1919 році, під час жахливої епідемії грипу, Девід серйозно захворів, а за ним захворіла і його дружина, Грейс. Керолайн доглядала за ними та за їхніми і за своїми дітьми. Серед цих лих Грейс народила сина і за кілька годин померла. Керолайн забрала крихітне немовля до себе додому, де годувала його і врятувала життя дитини. Через три тижні померла її власна дочка, Енні.
На той момент Керолайн втратила двох власних дітей, чоловіка і сестру. Напруження було надто великим. Вона впала духом. Переживання спричинили появу серйозного діабету. Однак вона не припинила докладати зусилля. Вона продовжувала дбати про немовля її сестри; а її зять, батько дитини, кожен день приходив побачитися з маленьким хлопчиком. Девід Хармен і Керолайн пізніше одружилися і в їхньому домі вже було тринадцять дітей.
Тоді, п’ять років потому, Девід постраждав від лиха, яке стало жахливим випробуванням для тих, хто зазнав мук разом з ним. Одного разу він використовував сильний дезінфікуючий засіб, готуючи насіння для посадки. Він потрапив на його тіло і наслідки були згубними. Шкіра й плоть відпали від його кісток. Його язик і зуби повипадали. Їдка речовина буквально з’їла його заживо.
Керолайн дбала про нього під час цієї жахливої хвороби і, коли він помер, вона залишилася з п’ятьма власними дітьми і вісьмома дітьми сестри та фермою у 280 акрів, де вона й діти орали, сіяли, зрошували і жали, щоб зібрати врожай, якого буде достатньо, аби забезпечити їхні потреби. На той час вона також була президентом Товариства допомоги. Цю посаду вона обіймала протягом вісімнадцяти років.
Піклуючись про свою велику сім’ю і простягаючи руку милосердя іншим, зазвичай вона випікала вісім буханок хліба щодня і прала сорок коробів одягу щотижня. Вона консервувала фрукти і овочі у великій кількості та доглядала за тисячею курок-несучок, щоб виручити трохи грошей. Для неї було нормою покладатися на себе. До ледарства вона ставилася як до гріха. Вона дбала про саму себе і допомагала іншим у дусі доброти, що не дозволяло нікому, про кого вона знала, ходити голодними, роздягнутими або в холоді.
Пізніше вона одружилася з Юджином Робісоном, у якого невдовзі стався серцевий напад. Протягом п’яти років, до його смерті, вона доглядала за ним і дбала про всі його потреби.
Зрештою, коли її тіло здалося, виснажившисьчерез наслідки діабету, вона померла у 67 років. Звички старанності і працьовитості, які вона прищепила своїм дітям, винагороджували її зусилля протягом багатьох років. Крихітне немовля її сестри, яке вона годувала з моменту його народження, разом із його братами і сестрами, які всі діяли від почуття любові і вдячності, [дали Університету Бригама Янга] міцну спадщину, щоб уможливити спорудження прекрасної будівлі, яка [носить її ім’я]”5.
Володіння міцним фундаментом---це найкращий захист від ударів світу. Ми маємо щиро прагнути того, що отримали ламанійці, яких навчав Аммон і його брати, коли про них було сказано, що вони, “навернені до Господа, ніколи не відпали” (Алма 23:6).
Мері Енн Пратт одружилася з Парлі П. Праттом у 1837 році. Переїхавши до Міссурі разом з іншими святими, вони пережили жахливі гоніння. Коли чернь схопила Парлі і пророка Джозефа у Фар Уесті, штат Міссурі, і взяли їх під варту, Мері Енн злягла з тяжкою хворобою, дбаючи про двох маленьких дітей.
Пізніше Мері Енн відвідала свого чоловіка у в’язниці і була з ним якийсь час. Вона написала: “Я була з ним у в’язниці, яка була сирим, темним і брудним місцем, без вентиляції, лише з маленьким вікном з решіткою з одного боку. В таких умовах ми мали спати”.
Після звільнення Мері Енн і її чоловік служили на місіях в Нью-Йорку і в Англії і були серед тих, хто здійснив “останнє стражденне зібрання в Юті”, як вона описала його. Парлі зрештою помер мученицькою смертю, служачи на іншій місії.
Попри таке неспокійне життя, Мері Енн Пратт залишалася вірною. Вона з великою силою казала: “Я христилася в Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів, … переконавшись в істинності її вчень з першої проповіді, яку я почула; і я сказала у своєму серці, якщо буде лише три людини, які міцно тримаються за віру, я буду однією з них; і під час усіх гонінь, які мені довелося винести, у мене завжди було лише одне почуття; моє серце ніколи не втрачало рішучості”6.
Тема, яку ми обговорюємо цього вечора, є дуже особистою. Нас можуть навчати інші люди. Ми можемо спостерігати за іншими. Ми можемо навчатися на помилках і успіху інших. Але жодна людина не може зробити це за нас. Жодна людина не може побудувати для нас духовний фундамент. У цій справі ми є своїми власними підрядниками.
Як могутньо навчав Геламан: “І ось, сини мої, пам’ятайте, пам’ятайте, що на камені нашого Викупителя, Який є Христос, Син Бога, ви повинні побудувати свій фундамент; так, щоб коли диявол пошле вперед свої могутні вітри, так, свої стріли у вихорі, так, коли весь його град і його могутня буря вдарить по вас, воно не матиме сили над вами, щоб втягнути вас до безодні нещастя і нескінченного горя, завдяки каменеві, на якому ви збудувалися, який є надійним фундаментом, фундаментом, що на ньому якщо люди будують, вони не можуть упасти” (Геламан 5:12).
Один з найвеличніших досвідів у моєму житті, які змінюють фундамент, я отримав 36 років тому. Завершивши навчання в університеті, Даяна і я переїхали в Гонолулу (де я народився і виріс), щоб почати наступну фазу нашого життя. Виявилося, що ця фаза тривала довго—27 років. Лише покликання від пророка змусило нас залишити Гавайї.
Гавайський храм, зараз відомий як Храм у Лайє, штат Гавайї, оскільки на Гавайях є два храми, був уперше освячений Президентом Гебером Дж. Грантом (відповідно) на День подяки, 27 листопада 1919 року. То був перший храм, зведений за межами штату Юта, окрім храмів у Кертленді та Наву. Приблизно шість десятиріч він служив святим на Гавайях і, більшість того часу, тим, хто мешкав на островах Тихого океану і в Азії. В середині 1970-х років виникла потреба закрити храм, розширити і оновити його. Отже, храм потрібно було переосвятити, що і сталося 13 червня 1978 року.
На переосвяченні головував Президент Церкви, Спенсер В. Кімбол. Разом з ним були його перший і другий радники: Н. Елдон Теннер і Меріон Дж. Ромні. Також були присутні Езра Тефт Бенсон, президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів, та інші з Дванадцятьох та сімдесятників. Сьогодні ви вже не побачите у Церкві, яка зросла, так багато старших Братів разом під час події, яка відбувається не поблизу Головного управління Церкви. Однак ми мали таке благословення у 1978 році.
У той час я був молодим провідником священства і координаційний комітет з переосвячення храму попросив мене бути відповідальним за місцеву безпеку і організацію перевезення Президента Кімбола і групи, що була з ним. Я не хочу перебільшувати значення своїх обов’язків; вони носили допоміжний і закулісний характер. Однак моє завдання давало мені змогу знаходитися біля Президента Кімбола. Протягом тижня, три дні з якого були зайняті сесіями переосвячення, урочистими зборами і великою регіональною конференцією, я зблизька спостерігав за Президентом Церкви. Я дивився, як він навчає, свідчить і пророкує з владою і силою. Я бачив його невтомні зусилля священнослужити “кожному”, коли він просив про приватну зустріч з людьми, яких помічав на зборах, або в інший час. Я був свідком того, як він постійно був “знаряддям в руках Бога” (Алма 17:9). Я був глибоко вражений!
В кінці тижня ми були в аеропорту, щоб проводжати Президента Кімбола і його товаришів. Знов нагадавши про свою обмежену, допоміжну роль, я розкажу наступне: Президент Кімбол підійшов до мене і подякував за мої убогі зусилля. Він був не дуже високий на зріст, як я. Він узяв мене за одвороти мого піджака і різко нахилив мене вниз, щоб я порівнявся з ним. Тоді він поцілував мене у щоку й подякував. Відійшовши на кілька кроків, Президент Кімбол повернувся. Він знову схопив мене таким же чином і нахилив долу. Цього разу він поцілував мене в іншу щоку і сказав, що любить мене. А потім пішов.
За рік до цього було опубліковано біографію Спенсера В. Кімбола, написану його сином і його внуком. У той час я придбав і прочитав її, і вважав цікавою. Однак після цієї, дуже особистої події зі Спенсером Вуллі Кімболом, я поїхав додому з аеропорту і взяв той товстий том з полиці нашої бібліотеки, відчуваючи сильне бажання знову прочитати її. Протягом наступних кількох днів, кожну вільну годину, без усякого примусу, я читав і розмірковував. Тобто, тепер я читав про людину, яку глибоко любив. Тепер я читав про людину, яка, як я знав, любить мене. Тепер я читав про людину, для якої б я зробив усе, оскільки знав, що чого б він не попросив у мене, це буде найкращим для мене.
Завдяки отриманій радості від цієї події, я отримав ще один досвід. Він є надто особистим, щоб ділитися ним, але через нього я відчув великий сором. Я зрозумів, що не мав такої самої любові й поваги до Тих, Хто є найважливішими,---до членів Божества і особливо до Ісуса Христа, Спасителя і Викупителя. Це послужило мотивом для того, щоб вивчати Його “біографію” і через молитву, піст і розмірковування дізнатися, що тепер я читаю про Того, Кого я глибоко любив. Тепер я читав про Того, Хто, як я знав, любить мене. Тепер я читав про Того, для Кого б я зробив усе, оскільки знав, що чого б Він не попросив у мене, це буде найкращим для мене.
Мої дорогі юні друзі, я свідчу, що це знання докорінно змінило моє життя і нашу сім’ю. Поспішу додати, що завдяки йому, наші недоліки не щезли дивовижним чином і життя не обов’язково стало легшим. Це суперечило б Божому плану. Але воно надало фундаментальну надію—”справжню яскравість надії” (2 Нефій 31:20). У мене ніколи не виникало й думки про те, щоб здатися, все кинути чи відійти. Того самого я бажаю і вам.
Життя навіть таких чудових людей, як ви, у зібранні таких масштабів, сповнене радості й болі. Індивідуально ви можете глибоко відчувати вагу важких тягарів життя. Можливо справи у вашій сім’ї ідуть не так, як вам би хотілося. Можливо ваша віра є хиткою. Може бути, що вас непокоїть щось з минулого---щось таке, що зробили ви, або несправедливість вчинена по відношенню до вас. Дехто з вас може мати фізичні, розумові або емоційні випробування, які здаються більшими за те, що ви можете витримати. Якими б не були ваші обставини, міцний фундамент полегшить вашу ношу. З посланням у вашому серці і душі, а не просто на вустах, гімну “Я Божеє дитя”7, який часто співають, і постійно покладаючись на Спокуту Спасителя, Ісуса Христа, можна мати мир і втіху навіть у найважчі часи.
Сьогоднішній день може бути найважливішим, навіть історичним днем у нашому житті. Це може бути той день, коли ми приймаємо рішення і здійснюємо дисципліновані зусилля побудувати або зміцнити наш фундамент. Для декого з нас це може бути полишення шкідливої звички або огидного вчинку, який ображає Бога. Для інших це може бути змінення пріоритетів нашого життя і виявлення найвищої любові до Бога. Вона варта будь-якої ціни. Насправді, вона є суттю роботи нашого життя.
Особисто й індивідуально, наскільки це можливо для дуже великої аудиторії, я проголошую своє свідчення про Ісуса Христа, наріжний камінь Церкви і Скелю нашого життя. Я свідчу про Його святе ім’я. Я свідчу про Його владу, Його місію і, що найважливіше, про Його Спокуту, що дає можливість для кожного з нас, незважаючи на наші минулі і теперішні обставини, прийти до Нього (див. Мороній 10:32), в ім’я Ісус Христа, амінь.
© 2014 by Intellectual Reserve, Inc. Усі права застережено. Текст англійською мовою затверджено: 1/14. Затверджено на переклад: 1/14. Назва оригіналу: “How Firm a Foundation”. Ukrainain. PD10051036 192