Брати
Ця історія сталася у Гаутензі, ПАР. Дякуємо Заму С. за те, що поділився своєю історією!
Заму не хотілося гратися. Але йому хотілося створити спогади із Зінаті.
“В мене сім’я є на землі. … Хочу, щоб ми сім’єю разом в вічності жили” (Гімни, № 187).
Заму їздив по всьому двору на своєму синьому велосипеді. Його дворічний брат, Зінаті, їхав одразу за ним на своєму червоному скутері.
“Нумо, їдьмо ще раз!”—сказав Заму, коли вони доїхали до кінця подвір’я. Він розвернувся і почав щосили крутити педалі, їдучи вперед. Вітер дув йому в обличчя.
“Заму і Зінаті!”—вигукнув Заму.
Зінаті засміявся. Він вигукнув разом із Заму.
“Заму і Зінаті! Заму і Зінаті!”
Вони їздили по двору, туди-сюди, туди‑сюди, доки у Заму не втомилися ноги крутити педалі.
“Давай перепочинемо!”—запихавшись, промовив Заму.
“Ідіть сюди, відпочиньте!”—покликав тато, сидячи на батуті.
Заму поставив свій велосипед і взяв Зінаті за руку. Він допоміг своєму маленькому братику залізти на батут. Потім заліз Заму і сів поруч з татом.
“Вам було весело?”—запитав тато.
“Так!”—сказав Зінаті.
Заму, зітхнувши, відкинувся на батуті. Над ним було яскраво блакитне небо і теплі промені сонця зігрівали його тіло.
“Чудовий день, правда?”—сказав тато.
Заму кивнув. Він заплющив очі і слухав спів пташок, поки тато розмовляв із Зінаті. Йому захотілося спати.
“Заму!”
Він розплющив очі. Зінаті нахилився над його обличчям.
“Що?”—запитав Заму.
“Ходімо!” Зінаті показав на свій скутер.
“Не зараз. Я відпочиваю”.
Обличчя Зінаті похмурніло.
“Вибач,—сказав Заму.—Я надто стомився”.
Зінаті смикнув Заму за руку. “Ідемо!”
“Ні! Я вже погрався з тобою!”
“Заму”,—сказав тато.
Заму обернувся до нього.
“Одного дня, коли Зінаті виросте, він пам’ятатиме, як ви гралися разом. Спогади, які ти зараз створюєш, житимуть у його серці”.
Заму знову поглянув у великі карі очі свого маленького братика.
“Будь ласка!”—попросив Зінаті.
Заму все ще не хотілося гратися. Але йому хотілося створити спогади із Зінаті.
Він усміхнувся. “Гаразд”.
Обличчя Зінаті засяяло. “Ура!”
Заму зіскочив з батута і допоміг Зінаті сісти на скутер. Потім він закинув ногу на свій велосипед.
“Готовий?”—спитав він.
“Так!”
Разом вони проїхалися подвір’ям. “Заму і Зінаті!”—кричали вони знову.
Заму все ще відчував втому, але це була приємна втома. Він відчував, якими сильними були його ноги, коли він крутив педалі і їхав за Зінаті. Я сподіваюся, Зінаті це пам’ятатиме,—думав він.— Я завжди це пам’ятатиму.