Залишена за зачиненими дверима!
Автор живе в шт. Юта, США.
Ця історія сталася у Центральній Угорщині, Угорщина.
Можливо, Емма могла б допомогти!
“Поклади довіру свою на Того Духа, Який веде чинити добре” (Учення і Завіти 11:12).
Емма перестрибувала через щілини кам’яного тротуару. То був ясний, сонячний день. Вони з мамою йшли до продуктового магазину.
“Мамо, а на якій відстані знаходиться сонце?”—запитала вона.
“Точно не знаю”,—відповіла мама.
Примружившись, Емма подивилася в небо. “Як ти думаєш, ракета колись долетить до сонця? Думаєш, сонце гарячіше за блискавку? Думаєш …”
Мама розсміялася. “Твої запитання стають дедалі складнішими!”
Емма також засміялася. У неї було багато запитань. Мама завжди намагалася на них відповісти. Саме тому Еммі подобалося ходити на прогулянки з мамою.
Емма подивилася довкола. Кам’яною дорогою вниз по вулиці промчало таксі. Люди їхали на велосипедах. Також багато хто просто гуляв.
Потім Емма подивилася на інший бік вулиці. На сходах біля квартирного будинку сиділа маленька дівчинка. Здавалося, що вона плаче.
Емма уповільнила ходу. Чи слід їй зупинитися і допомогти? Можливо, дівчинці захотілося побути на самоті. Іноді Еммі хотілося побути на самоті, коли їй було сумно.
Емма зупинилася. Усе ж у більшості випадків, коли Еммі потрібна була допомога, їй хотілося з кимось поговорити. І, можливо, вона могла б чимось допомогти!
Вона схопила маму за руку. “Дивись, мамо! Я думаю, тій дівчинці потрібна допомога”.
Мама подивилася на інший бік вулиці. “Думаю, ти маєш рацію”.
Емма тримала маму за руку, коли вони переходили дорогу. Вона підійшла до сходів, де сиділа дівчинка. “Привіт!—сказала Емма.—Тобі потрібна допомога?”
Маленька дівчинка шморгнула носом і подивилася на них. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, а очі в неї були червоні і набряклі.
“Я … залишилася за зачиненими дверима моєї квартири”. Вона зробила глибокий вдих. Її голос тремтів і був тихим. Емма стала навколішки поруч з нею, щоб краще її чути.
“Я не вмію читати,—сказала дівчинка,—і не знаю, на яку кнопку натиснути, щоб увійти всередину”.
Емма подивилася на стіну біля входу квартирного будинку. Там було багато маленьких кнопок. На кожній із них було написано ім’я. Поруч із кнопками був динамік.
“Яке в тебе прізвище?”—спитала Емма.
“Шнайдер”,—сказала дівчинка.
Мама читала всі написи на кнопках, доки не знайшла той, де було написано “Шнайдер”. Вона натиснула на цю кнопку.
З‑з‑з‑з!
Кнопка видала гучний звук. Потім через динамік почувся голос.
“Це Шнайдери. Чим я можу вам допомогти?”
Мама промовила у динамік. “Добрий день! Ми з моєю дочкою зараз біля входу разом з маленькою дівчинкою, яка каже, що опинилася за зачиненими дверима”.
Дівчинка швидко встала і підбігла до динаміка. “Мамо,—сказала вона,—я не могла прочитати написи на кнопках, щоб увійти, а ці люди мені допомогли!”
Голос із динаміка зазвучав здивовано. “Лені! Я думала, ти у своїй кімнаті! Не хвилюйся. Я вже спускаюся за тобою”.
Через кілька секунд із дверей вибігла жінка. Дівчинка підбігла до неї і обійняла.
Та жінка звернулася до Емми. “Дякую, що допомогли моїй маленькій Лені!”
Емма усміхнулася. “Це було не важко”.
Вони помахали до побачення і пішли сходами вниз. Емма відчувала тепло по всьому тілу. Їй на думку спало ще одне запитання для мами.
“Допомогти тій дівчинці було легко. Чому тоді я почуваюся такою щасливою?”
Мама злегка стиснула руку Емми. “Це Святих Дух, Який говорить тобі, що ти вчинила правильно”.
Емма усміхнулася. Вона була рада, що зупинилася, аби допомогти.