Татові щоденники
Ця історія сталася на Таїті.
Аллан сидів на лаві у дворі свого будинку. Сонце сідало. На тлі рожево-помаранчевого неба стояли пальми.
Аллан перегорнув сторінку книги, яку читав. У ній не було картинок. Але для Аллана це не мало значення. Йому подобалося читати цю книгу!
Він пробігав очима по тексту, акуратно написаному татовою рукою. Він пам’ятав цей випадок! Він завжди над цим сміявся.
Саме тоді на вулицю вийшов тато. “Що так смішно?”
“Я читаю одну з твоїх книг”. Аллан усміхнувся. “Мені подобається історія про кокос”.
“А, ти маєш на увазі мої щоденники!” Тато сів поруч з Алланом. “У них розповідається історія мого життя. Але вони не лише про мене. Ти також є в них. А ще мама, і твої брати, і сестра”.
“Як у Нефія!—сказав Аллан.—Він писав історії про своє життя, а також про свою сім’ю”.
“Правильно!”—сказав тато.
“Мені найбільше подобаються історії про тебе,—сказав Аллан.—Наприклад, коли ти був місіонером тут, на Таїті”.
“А мені найбільше подобаються історії про тебе,—сказав тато.—Ти знаєш, що ми назвали тебе на честь старійшини Беднара? Його друге ім’я—Аллан!”
“Ти ніколи мені цього не казав! Я хочу скоріш про це прочитати”.
Тато усміхнувся. “У моїх щоденниках багато історій. Я вів щоденники з восьми років”.
“З восьми років?—запитав Аллан.—Це дійсно вже ду-у-у-же давно”.
Тато засміявся. “Я ще не такий старий”.
Аллан на мить задумався. “Мені скоро буде вісім,—сказав він.—Подаруєте мені щоденник на день народження?”
“Звичайно!”—сказав тато.
“Тоді я зможу писати свої історії, щоб мої діти могли колись їх читати”.
“Це схоже на прекрасну сімейну традицію!”—сказав тато.
Ілюстрації Алессії Гірасоль