Велосипедиі обіцяння
“Мамо, мені здається, той хлопчик упав з велосипеда!”—сказала Енні. Маленький хлопчик сидів на тротуарі неподалік. Його велосипед лежав на землі, і він плакав. Старший хлопчик сидів поруч із ним.
“Ти поранився?”—запитала Енні, коли вони з мамою підійшли ближче.
“Мій братик упав і поранив коліно,—сказав старший хлопчик.—Мені потрібно відвести його додому. Але я, мабуть, не зможу одночасно і вести два велосипеди, і підтримувати його”.
“Ми можемо допомогти!”—сказала Енні.
Мама кивнула. “Ми можемо допомогти вам дійти додому”.
Маленький хлопчик витер сльози. Брат допоміг йому підвестися. Мама і Енні взяли велосипеди. Вони повільно йшли вулицею.
Невдовзі вони були біля будинку хлопчиків. Вийшла жінка, взявшись у боки. “Що трапилося?”—запитала вона.
“Ваш син упав з велосипеда і поранив коліно,—сказала мама.—Ми проходили повз і зупинилися, щоб допомогти”.
Жінка подивилася на них. Але нічого не сказала. Вона взяла маленького хлопчика за руку. “Пішли. Я промию тобі коліно. Джейсоне, постав велосипеди в гараж”.
Старший хлопчик повів велосипеди. Жінка зачинила двері.
Мама і Енні пішли додому.
Енні насупилася. “Вони нам навіть не подякували!”
“Так, не подякували,—сказала мама.—Але чи допомагаємо ми людям тільки тому, щоб вони нам подякували?”
Енні на мить замислилася. “Ні. Ми допомагаємо їм, тому що їм потрібна наша допомога. Коли я охристилася, то пообіцяла допомагати іншим людям”.
“Саме так,—сказала мама.—Ми всі це обіцяли”.
Енні подумала ще трохи. “Люди не завжди дякували Ісусу за те добре, що Він робив. Але це Його не зупиняло. Тому це не зупинить і мене”.
“І пам’ятай, що також Небесний Батько радіє, коли ми допомагаємо”,—сказала мама.
Енні усміхнулася. “Тоді мені цього достатньо”.
Ілюстрація Марка Робісона