Послушність через нашу вірність
Послушність є символом нашої віри в мудрість і міць найвищої влади, тобто самого Бога.
На домашніх сімейних вечорах, які ми проводимо з сестрою Перрі щопонеділка, раптово збільшилася кількість людей. Мій брат, його дочка, брат Барбари і племінниця з чоловіком переїхали до нашого житлового комплексу. Це єдиний раз з часів мого дитинства, коли я був благословенний тим, що моя родина живе поряд зі мною. В той час моя сім’я жила в одному кварталі з кількома членами великої сім’ї моєї матері. Будинок дідуся Сонна знаходився поруч з нашим, з півночі, а будинок тітки Емми розміщувався по сусідству на південь від нашого будинку. На південній стороні кварталу жила тітка Жозефіна, а на східній стороні кварталу жив дядько Алма.
У роки мого отроцтва ми спілкувалися з членами нашої великої родини щодня і проводили час у спільній роботі, грі й відвідинах. Ми не могли потрапити у велику халепу, щоб наші матері негайно про це не довідались. Сьогодні наш світ інший—члени родин більшості сімей розсіяні. Навіть якщо вони живуть відносно близько одне до одного, часто вони живуть не по сусідству. Тим не менш, я маю вірити, що моє отроцтво і моя теперішня ситуація хоча б трошки схожі на небеса, з люблячими членами сім’ї, які живуть близько одне від одного. Це служить мені постійним нагадуванням про вічну природу сімейного осередку.
Підростаючи, я мав особливі стосунки з моїм дідом. Я був найстаршим сином у сім’ї. Взимку я чистив стежки від снігу, а влітку дбав про газони біля нашого будинку, будинку мого діда та будинків моїх двох тіток. Дід зазвичай сидів на веранді, а я тим часом косив його газон. Закінчивши, я сідав на ґанку і розмовляв з ним. Ті моменти—цінні спогади для мене.
Одного разу я запитав свого діда, як мені дізнатися, чи я завжди чиню правильно, враховуючи, що життя представляє так багато вибору. Як зазвичай робив мій дід, він відповів мені, виходячи з досвіду життя на фермі.
Він навчав мене про виїжджування упряжки коней, аби вони працювали злагоджено. Він пояснив, що упряжка коней має завжди знати, хто головний. Однією з головних складових у контролюванні та керуванні конем є збруя і уздечка. Якщо член упряжки ніколи не вірить в те, що йому треба скоритися волі візника, упряжка ніколи не тягтиме і не працюватиме злагоджено, аби максимально використати свої здібності.
Тепер давайте розглянемо урок, якого навчив мене мій дід за допомогою цього прикладу. Хто є візником упряжки коней? Мій дід вірив, що то є Господь. Він єдиний, хто має цілі та план. Він також той, хто тренує і формує упряжку коней і, у свою чергу, кожної окремої тварини. Візник знає краще, і єдиний спосіб для коня зрозуміти, що він завжди діє правильно—бути послушним і слідувати проводу візника.
З чим мій дід порівнював збрую і уздечку? Я вірив тоді, як я вірю й тепер, що мій дід навчав мене слідувати спонуканням Святого Духа. В його розумінні збруя та уздечка були чимось духовним. Аби послушний кінь, який є частиною добре навченої упряжки коней, робив саме те, чого хоче від нього візник, йому треба лише лагідне смикання. Це ніжне смикання схоже на тихий, лагідний голос, яким Господь говорить до нас. Через повагу до нашого вибору, воно ніколи не є суворим, сильним ривком.
Чоловіки і жінки, які ігнорують лагідні спонукання Духа, часто навчаються, як навчився блудний син, завдяки природним наслідкам непослушності і безладного життя. Тільки після того, як природні наслідки упокорили блудного сина, “він спам’ятався” і почув шепіт Духа, Який сказав йому повернутися до батьківського дому (див. Лука 15:11–32).
Тому урок, якого навчив мене мій дід—завжди бути готовим прийняти ніжне смикання Духа. Він навчив мене, що я завжди отримуватиму такого роду спонукання, якщо я коли-небудь блукатиму манівцями. І я ніколи не відчуватиму провини за серйозніші вчинки, якщо дозволю Духу скеровувати мене у прийнятті своїх рішень.
Як говориться у Якові 3:3: “От і коням вкладаємо уздечки до рота, щоб корилися нам, і ми всім їхнім тілом керуємо”.
Ми маємо бути сприйнятливими до нашої духовної уздечки. Навіть за найменшим смиканням від Учителя, ми маємо бути готовими повністю змінити наш напрямок. Аби досягти успіху в житті, треба привчати наш дух і тіло працювати злагоджено у послушності Божим заповідям. Якщо ми прислухатимемося до лагідних спонукань Святого Духа, це може об’єднати наші дух і тіло заради мети, яка направить нас назад до нашої вічної домівки, щоб жити з нашим вічним Небесним Батьком.
Наше третє Уложення віри навчає нас про важливість послушності: “Ми віримо, що завдяки спокуті Христа все людство може бути спасенним через послушність законам і обрядам євангелії”.
Та послушність, яку мій дід описав у своєму прикладі з упряжкою коней, також потребує особливої довіри—тобто, абсолютної віри у візника упряжки. Урок, якого навчив мене мій дід, таким чином, також посилається на перший принцип євангелії—віру в Ісуса Христа.
Апостол Павло навчав: “А віра—то підстава сподіваного, доказ небаченого” (Євреям 11:1). Потім Павло використав приклади Авеля, Еноха, Ноя і Авраама, аби навчати про віру. Він зупинився на історії Авраама, бо Авраам є батьком віруючих:
“Вірою Авраам покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде.
Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій. …
Вірою й Сара сама дістала силу прийняття насіння, і породила понад час свого віку, бо вірним вважала Того, Хто обітницю дав” (Євреям 11:8–9, 11).
Ми знаємо, що через сина Авраама і Сари, Ісака, Авраамові і Сарі було дане обіцяння—обіцяння потомства “так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря” (див. вірш 12; див. також Буття 17:1–16). А потім віра Авраама випробовувалася у спосіб, який багато хто з нас вважав би неймовірним.
Багато разів я обмірковував історію Авраама та Ісака, і все ще не думаю, що повністю усвідомлюю вірність і послушність Авраама. Можливо, я можу уявити, як він сумлінно збирає речі, щоб одного ранку піти, але як він міг йти поруч зі своїм сином Ісаком протягом трьох днів до підніжжя гори Морія? Як вони несли дрова для вогню на гору? Як він будував жертівник? Як він зв’язав Ісака і поклав його на жертівник? Як він пояснив йому, що він і буде жертвою? І як йому вистачило сил підняти ніж, аби убити свого сина? Віра Авраама дозволила йому старанно слідувати Божому проводу аж до того чудесного моменту, коли Ангел промовив із неба, сповіщаючи Авраама, що він пройшов своє нестерпне випробування. Тоді Ангел Господній повторив обіцяння Авраамового завіту.
Я усвідомлюю, що випробування, пов’язані з вірою в Ісуса Христа і послушністю для одних будуть важчими, ніж для інших. У мене достатньо років досвіду, аби знати, що, якщо характер коней може бути дуже різним, і тому деяких буде легше або важче привчати, то характер людей буде ще більш різноманітнішим. Кожен з нас є сином або дочкою Бога, і ми маємо унікальну доземну і земну історії. Відповідно, існує дуже мало рішень, які підходять всім. Тож я повністю визнаю природу життя, як таку, що сповнена проб та помилок і, найголовніше, постійну необхідність застосовувати другий принцип євангелії, а саме покаяння.
Також є істинним й те, що час, коли жив мій дід—був простіший час, особливо щодо вибору між правильним і неправильним. Хоча деякі дуже розумні і здогадливі люди можуть вірити в те, що у наш більш важкий час треба приймати все більш складні рішення, я далеко не впевнений, що вони праві. Натомість я вірю в те, що сьогоднішня складність потребує більшої простоти, як-то відповідь мого діда на моє щире запитання про те, як знати різницю між правильним і неправильним. Я знаю, що те, що я пропоную сьогодні—це проста формула, але я можу засвідчити, наскільки добре вона підходить мені. Я рекомендую її вам і навіть закликаю вас зробити дослід над моїми словами. І якщо ви зробите так, я обіцяю, що вони відкриють вам очі, коли вас закидають різноманітними варіантами вибору, і вони дадуть прості відповіді на запитання, які спантеличують освічених, і тих, хто думає, що вони мудрі.
Занадто часто ми думаємо про послушність як про пасивне і бездумне слідування наказам або вимогам вищої влади. Насправді, у своєму найкращому прояві, послушність є символом нашої віри в мудрість і міць найвищої влади, тобто самого Бога. Коли Авраам проявив свою непохитну вірність і послушність Богові, навіть коли було заповідано принести в жертву свого сина, Бог звільнив його. Аналогічним чином, коли ми проявляємо нашу вірність через послушність, Бог врешті-решт звільнить нас.
Ті, хто покладається тільки на себе і слідує тільки своїм власним бажанням та самонавіюванням, настільки обмежені у порівнянні з тими, хто слідує за Богом і осягає Його мудрість, силу і дари. Кажуть, що той, хто найбільше зациклений на собі, є людиною слабкої вдачі. Тверда, дійова послушність є будь-якою, але не слабкою або пасивною. Це засіб, за допомогою якого ми заявляємо про нашу віру в Бога і стаємо правомочними отримати сили небесні. Послушність—це вибір. Це вибір між нашим власним обмеженим знанням і силою та Божою необмеженою мудрістю й всемогутністю. Відповідно до уроку, якого навчив мене мій дід,—це вибір, призначений для відчуття духовної уздечки в наших вустах та для слідування за проводом візника.
Станьмо ж спадкоємцями завітів і насінням Авраама завдяки нашій вірності і шляхом отримання обрядів відновленої євангелії. Я обіцяю вам, що благословення вічного життя доступні всім тим, хто є вірним та послушним. В ім’я Ісуса Христа, амінь.