Живе, живе Спокутар мій!
Будучи першокурсницею в Університеті Бригама Янга–Айдахо (у той час Рікс-коледжі), я сумувала за своєю сім’єю. Але після кількох місяців занять я звикла до студентського життя і була всім задоволена. Я навчалася у своїй кімнаті, коли задзвонив телефон.
“Крісті, у мене погані новини, —сказала мама, її голос тремтів.—Цієї ночі від сильного серцевого нападу помер твій батько”.
Я була приголомшена, намагаючись усвідомити, що тільки-но почула. Ми бачилися з батьком лише кілька днів тому, але я не мала жодної уяви, що це буде востаннє. Смерть батька була шоком для всієї нашої сім’ї. Це був також удар для місцевого приходу. Батькові було лише 53 роки, і він був нашим єпископом.
Наступні дні були заповнені візитами і телефонними дзвінками членів сім’ї, друзів, прихожан і сусідів. Ми відчували надзвичайний вияв любові з боку тих, хто нас оточував. На похованні батька члени сім’ї ділилися спогадами про те, як ми з ним жили, і ми свідчили про план спасіння і про життя після смерті.
Тато був вірним чоловіком, відданим святим останніх днів, заповзятим ватажком скаутів і чудовим батьком. Його життя було благословенням для багатьох людей. Після поховання мій найстарший брат освятив могилу, і всією сім’єю ми, долаючи ридання, співали гімн “Я Божеє дитя” (Гімни, № 186).
На наступний день після поховання я повернулася до навчання. То було нелегко, але я знала, що треба жити далі й виконувати свої обов’язки. Деякі дні були легшими. Я багато думала про батька і покладалася на своє знання про план спасіння і на віру в Ісуса Христа, що допомагало мені вистояти у випробуваннях і знайти відповіді на запитання.
Тижнів за два після похорону батька я взяла щоденник і пішла до каплиці студмістечка, щоб записати свої почуття і події, пов’язані з батьковою смертю. Коли я писала, то дуже сильно відчувала Дух, і це дало мені непохитну впевненість у тому, що Небесний Батько любить мене, що у Нього є план особисто для мене і що я ніколи не буду самотня. Коли я закінчила писати, з гучномовця над студентським центром зазвучав дзвін, виконуючи гімн “Живе, живе Спокутар мій” (Гімни, № 69). У пам’яті миттєво сплили слова гімну:
Живе, живе Спокутар мій!
У серці спокій неземний.
Живе мій Бог, що мертвим був,
Над смертю владу Він здобув. …
Живе, і відлітає страх,
І сліз уже нема в очах!
Живе, і чує стук сердець.
Живе, готує нам вінець.
Я дійсно знаю, що мій Викупитель живий, і я знаю, що Він любить мене. Тому що Він устав із мертвих, я знаю, що і мій батько, і всі наші близькі, які вже пішли з життя, житимуть знову. Яка втіха знати ці істини!