Спокута в дії
Я знала, що у Господа був план для мого сина, але коли він обрав шлях, який мене лякав, я не знала, як він зможе повернутися.
Я приєдналася до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів у 1992 р. в Нідерландах. Однак мій чоловік не приєднався до Церкви і не дозволяв нашим дітям, Алексу й Петрі, охриститися (імена змінено). Незважаючи на це, ми втрьох ходили до церкви і регулярно проводили домашні сімейні вечори.
Усе йшло добре протягом кількох років, поки Алексу не виповнилося 13 і він не заявив, що більше не хоче ходити до церкви й бути на домашніх сімейних вечорах. Він дорослішав, а справи погіршувалися. Мені було важко підтримувати близькі стосунки з Алексом, бо він не лише почав пити і палити, але і брехав про свою поведінку. Це розбивало моє серце, і я пролила багато сліз і багато молилася, благаючи Небесного Батька допомогти моєму синові.
Одного вечора, спокійно сидячи у храмі, у своїй уяві я побачила картину: юнак розносить причастя. Здавалося, що Господь нагадував мені про реальність і силу Його Спокути, заохочуючи мене любити свого сина і залишатися поруч з ним.
Однак з плином часу життя ставало все важчим. Після того як я розлучилася з батьком Алекса, Алекс впав у справжню депресію. Я знала, що йому потрібна допомога, але він не хотів приймати допомогу від мене і навіть не слухав, коли я намагалася з ним поговорити.
Одного вечора президент філії запитав, чи може він прийти й поговорити з Алексом. Це роздратувало Алекса, але він погодився на розмову. Після зустрічі Алекс був сердитий через те, що президент філії заохочував його служити на місії, кажучи: “Якщо президент філії дійсно людина від Бога, то він мав би знати краще. Він би знав, що зараз я не гідний служити, то навіщо ж надокучати мені?” Того вечора я зрозуміла, що у Господа є план.
План почав здійснюватися несподіваним чином, коли я отримала телефонний дзвінок з місцевого відділку поліції. Алекса було затримано. Ми з моїм новим чоловіком одяглися в пальто й серед ночі забрали Алекса з відділку. Ми не влаштовували сцен. Насправді ні вітчим Алекса, ні я майже нічого не сказали.
Коли ми дісталися додому, Алекс розповів, що трапилося, коли він з друзями украв скутер. Він дуже шкодував, що так вчинив. Я вперше бачила перед собою скрушеного юнака.
Арешт став для Алекса поворотним пунктом, коли він почав усвідомлювати наслідки своїх дій і те, куди він прямує. З того дня ми відчули на собі так багато благословень.
Наступного дня Алекс сказав нам, що попросив офіцера зателефонувати нам, бо знав, що ми його любимо. Він також розумів, скільки болю нам завдавав, і він був вдячний, що ми залишалися спокійними.
У Алекса було кілька друзів серед членів Церкви, які надавали йому допомогу. Один з них запрошував його на церковні заходи. Інший—подарував Книгу Мормона і запросив його читати її. І хоча Алекс страждав від дислексії (нездатності читати), я бачила, що час від часу він читав книгу.
Наступним благословенням—якщо взагалі їх можна підрахувати—було те, що Алекс попросив, аби ми купили йому костюм, оскільки він вирішив, що хоче ходити до церкви. Я думала, що він мав на увазі лише Різдвяні свята. Але, на мій великий подив, він продовжував ходити до церкви навіть після свят.
Наступне благословення мені було навіть важко осягнути. Алекс оголосив, що хоче христитися. Йому не потрібна була допомога, він усе влаштував самостійно за допомогою своїх друзів та місіонерів, які його навчали. Мені було важко повірити своїм очам, коли настав той день. Я бачила, як мій син, одягнутий у білий одяг, укладає священні завіти.
Пізніше, коли він розповідав свою історію навернення, я зрозуміла, що Алексу було важко подолати свій біль і смуток, але це допомогло йому стати достатньо смиренним, щоб опуститися на коліна й просити допомоги. Алекс розповідав: “Одного вечора, коли мої тягарі стали надто важкими, я згадав слова одного хорошого друга, який нагадав мені, що я завжди можу молитися про допомогу. Того вечора я вирішив випробувати це. Не було інших дверей, куди б я міг постукати, і, оскільки моя мама навчила мене молитися, я став на коліна й закрив очі. Коли я почав благати про допомогу, мене охопило прекрасне почуття. Я ніколи не забуду того почуття: я відчував щиру любов Христа. Я відчував, що мої проблеми було від мене забрано. З того часу я більше не відчував розпачу, і мені було дано благословення мати свідчення про Ісуса Христа. Моє серце змінилося, і я мав бажання іти за Христом”.
Після хрищення, конфірмації та висвячення у священство Алекса попросили розносити причастя—священні символи Спасителевої жертви. Те, що я бачила у храмі так багато років тому, стало живою реальністю прямо переді мною. Я тихо дякувала Небесному Батькові за те, що відчувала. Для мене та мить була святою.
Історія тут могла б закінчитися, але, на щастя, вона має продовження. З того часу я бачила, як Спокута продовжує діяти в житті мого сина. Ви пам’ятаєте нашого натхненного президента філії? Свідчення мого сина продовжувало зростати, і запрошення нашого президента філії стало реальністю. Нещодавно Алекс закінчив служіння на місії повного дня. Протягом двох років він знаходив людей і допомагав їм, як Господь допоміг йому.
Я вдячна, що я є матір’ю Алекса, але ще більше я вдячна за Спокуту Ісуса Христа, яка діє в житті кожного з нас.