Несподіваний Великодній подарунок
Коли я була дитиною, Великдень завжди був особливим святом для мене. Після церкви батьки проводили для всієї сім’ї урок про Спокуту і Воскресіння, а ввечері у нас був справжній бенкет. Часто на обід, який був радісним і смачним, приходили друзі. Мабуть через цю традицію Великдень став моїм улюбленим святом—священним сімейним святкуванням Воскресіння Спасителя.
Одного разу, коли я навчалася у Лондоні, склалося так, що на Великдень я була зовсім одна. Мій приход збирався після обіду, тож весь ранок був у моєму розпорядженні. Я подумала про свою сім’ю, яка знаходилася за багато кілометрів, святкуючи цей великий день без мене, і серце стиснулося від відчуття порожнечі й туги.
Спочатку я хотіла піддатися почуттю жалості до себе, але потім почала розмірковувати, як зробити цей день особливим. На думку спали ті люди, повз яких я щодня проходила в багатолюдних підземних переходах. Як і в багатьох великих містах підземні переходи часто стають притулком для бездомних чоловіків і жінок, які просять милостиню. З болем у серці я дивилася на їхню нужду, і розуміла, що не була єдиною в Лондоні, хто на самоті святкував Великдень. Раптом я подумала, що допомога нужденним—це гарний спосіб виявити вдячність за прекрасне святкування Великодня в дитинстві.
Я зробила кілька продуктових наборів, у які поклала бутерброди, фрукти, крекери й напої. Тоді я пішла до підземного переходу, шукаючи людей, яких інколи уникала. Більшість із них була по-справжньому вдячна за їжу. Кожному я відповідала: “З Великоднем!”
Коли залишився лише один пакет, я підійшла до чоловіка, у якого був особливо пригнічений вигляд. Його одяг був брудний, на обличчі лежав відбиток страждань, а в очах можна було бачити глибокий смуток. Коли я запропонувала йому пакет, він з подивом поглянув на мене.
“Що це?”—запитав він.
“Це їжа, пане”,—відповіла я.
“Дякую, дуже дякую”,—сказав він. Його вираз раптово змінився. Він випромінював радість і вдячність. Чоловік з нетерпінням схопив пакет, тримаючи його так, ніби то був дорогоцінний скарб.
“Прошу”,—сказала я, зворушена виразом його обличчя.—З Великоднем, пане”.
“З Великоднем!”—відповів він.
Коли я йшла додому, мені пригадалися слова царя Веніямина: “Бо дивіться, хіба всі ми не є жебраками?” (Мосія 4:19). Я зрозуміла, що без Спасителя усі ми були поза законом, пригнічені й самотні. Але Спаситель простягає нам руку і пропонує те, чого ми так відчайдушно потребуємо: надії на те, що можемо бути чистими, що будемо жити знову і що колись повернемося до Нього.
Через гріх і смерть я також стою перед Спасителем, як жебрак. Він простягає мені руку, пропонуючи милість. Одного дня, коли я стану перед Ним, то на моєму обличчі буде глибока вдячність, часточку якої я змогла побачити на обличчі цього смиренного чоловіка.
Йдучи додому, я почала плакати. Моя самотність зникла, і її замінила радість і глибоке розуміння слів царя Веніямина про милість Спасителя. Я мовчки подякувала Господу за несподіваний дар, який отримала від того чоловіка. Я запропонувала йому просту їжу, а від нього отримала справжній Великодній бенкет.