Із самого дитинства я намагалася у всьому бути досконалою. Тож коли я отримала своє патріарше благословення, один із закликів у ньому видавався дуже природним: виконувати те, що мені доручають, “найкращим чином, доводити до досконалості”. Тільки згодом я почала усвідомлювати, як мало знала про досконалість, тобто про роль благодаті.
У 1998 році я через проблеми зі здоров’ям передчасно повернулася з місії додому. Я відчувала на собі страшний тягар провини за те, що не довела свою місію “до досконалості”. До цього додалося ще й почуття страху перед хворобою. Лікарі все ніяк не могли діагностувати її.
Я знала, що маю йти далі, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, тому вирішила продовжити навчання в університеті. Однак пройшов семестр, і я знову повернулася додому. Мені було дуже боляче, потрібна була негайна операція. Тільки зараз лікарі зрозуміли, що в мене було аутоімунне захворювання.
Одужуючи після операції, я почала роботати в кондитерській, де працювала ще підлітком. Я робила все, що могла, але все одно не відчувала, що роблю щось важливе, і тим більше не доводжу це “до досконалості”. Я почала порівнювати себе з іншими, особливо з друзями, які вже отримували дипломи, служили на місії або створювали сім’ї. Я відчула себе далеко позаду них.
Тоді я й познайомилася зі Стефані. Одного дня вона прийшла до кондитерської з чорним шарфом на голові. Коли я порекомендувала їй свої улюблені цукерки, то відчула натхнення спитати, як у неї справи. Вона посміхнулася, зняла шарф і, вказуючи на лису голову, сказала, що проходить курс хіміотерапії. Та розмова була початком особливої і щирої дружби.
Стефані часто забігала до крамниці, щоб поласувати і поговорити про життя. Я дізналася, що вона була членом Церкви і що їй було важко як духовно, так і фізично. Вона розповіла мені про деякі свої прояви непокори і спроби покаятися. Вона хотіла запечататися у храмі зі своїм чоловіком.
Якось і я розповіла їй про свої негаразди. Я зізналася, що просто у відчаї від усього. “Я постійно наступаю на ті самі граблі,—сказала я.— Я не закінчила місію, я не отримала диплому, я не знаю, що мені робити”.
Стефані відповіла: “Чому тобі обов’язково треба закінчити перегони життя у визначений тобою час? Чому би просто не бігти собі?”
Вперше в житті до мене дійшло, що я робила все, що могла, і що цього було достатньо. Спаситель любив мене, і Його благодаті, завдяки Спокуті, було достатньо для мене, для моїх недоліків. І хоч мені здавалося, що я весь час дивилася на Нього, але доки Стефані не поділилася зі мною цією своєю думкою, я якось пропускала важливий урок щодо Його ролі в моєму житті.
В Етер 12:27 сказано: “Достатньо Моєї благодаті для всіх людей, які упокорюються переді Мною; бо якщо вони упокорюються переді Мною і мають віру в Мене, то Я вчиню так, щоб слабке стало сильним для них”. Коли я впокорила себе і здобула віру в Господа, то знову і знову переконувалася, що Він дійсно робить слабке сильним. Моє свідчення про цю істину зміцнилося, що допомогло мені долати випробування з більшою вірою та надією.
Через кілька місяців після тієї розмови я поїхала з рідного міста на нову роботу і втратила контакт з подругою. Одного дня мені зателефонувала мама і сказала, що побачила в газеті некролог Стефані. Я приїхала на її похорон і дізналася, що вона запечаталася зі своїм чоловіком за три тижні до того як пішла з життя.
Моє серце відчувало вдячність за те, що наші зі Стефані дороги в житті перетнулися і що вона навчила мене бігти досконалим бігом. Мені не завжди потрібно бігти спринт. Дивитися у бік фінішної лінії—часом це буде все, що я зможу зробити. Достатньо робити все, що можеш, аби йти вперед, якою б не була швидкість нашого “все, що можеш”. Наші зусилля можуть виявитися досконалими, адже благодаті Господа достатньо для всіх нас (див. Мороній 10:32). ◼
Ілюстрація Діллін Марш