Урок з благоговіння
З “Primary Days,” Ensign, Apr. 1994, 65–68.
Під час Великої депресії я був ще хлопчиком. Пам’ятаю, як діти носили калоші, бо в них не було черевиків, і ходили голодні, бо не було їжі. То були важкі часи.
Яскравим світлом надії посеред мороку було Початкове товариство. Тоді мені було 10 років. У мене була чудова вчителька. Озираючись назад, можу сказати, що той рік був найкращим для мене роком у Початковому товаристві саме завдяки тій чудовій учительці. Не тому, що хлопчики в нашому класі були дуже натхненними або надзвичайно добре поводилися. Навпаки.
Мабуть, сміх хлопців і постійні розмови дівчат найбільше засмучували наших провідників Початкового товариства.
Одного дня, коли я йшов з каплиці до нашого класу, то помітив, що президент Початкового товариства залишилася в залі. Я зупинився, щоб подивитися, що буде далі. Вона самотньо сиділа у першому ряду, потім витягла носовичок і почала плакати. Я підійшов і сказав: “Сестро Джорджелл, не плачте”.
Вона сказала: “Мені сумно”.
Я запитав: “Що трапилося?”
Вона відповіла: “Хлопці з класу “Слідопити”* зовсім не слухаються мене. Ти можеш мені допомогти?”
Звичайно ж, я відповів “Так”.
Вчителька сказала: “О Томмі, як було б добре, якби ти це зробив”.
Чого я не знав у ту мить, так це того, що і я був причиною її сліз. Вона правильно зробила, що доручила мені допомагати, щоб у нашому Початковому товаристві запанувала атмосфера благоговіння. І ми цього досягнули.
Початок
Ілюстрації Ділліна Марша; Образ Христа, художник Генріх Гофман, з люб’язного дозволу C. Harrison Conroy Co.