Наші домівки, наші сім’ї
Вибрати час—це найголовніше
Як одна неймовірна історія кохання зрештою завершилася храмовим шлюбом—у несподіваний спосіб.
Задумливо дивлячись на ліси Аляски, що простягаються за її будинком, Вінка Гілман з ніжністю згадує свого чоловіка, який уже давно пішов з життя. Ворд Кеплер Гілман був сильним, вражаючим чоловіком, ветераном Другої світової війни, лікарем і вірним супутником життя. Але довелося здобути віру і скористатися ще одним шансом прийняти євангелію, аби Вінка і Ворд об’єдналися навіки.
Історія Вінки Хелен Гілман починається в Данії. Вона народилася поблизу Вордінгборга—містечка, розташованого на тому ж острові, що й Копенгаген. Вінка зростала в сім’ї, де було семеро дітей, серед яких троє—усиновлені хлопчики.
Потім настала Друга світова війна. Божою милістю вона разом з батьками вижила, попри голокост і три роки таборів. Про все це жінка хотіла б забути.
Після війни сім’я почала повертатися до нормального життя. Якийсь час Вінка з батьками жила в літньому будиночку в Орхусі в Ютландії. Там вони випадково зустріли пару місіонерів, які шукали, де б їм зупинитися. Юнаки були настільки добрими і привітними, що батьки Вінки дозволили їм зупинитися в кімнатах для гостей.
“Короткий час я ходила з ними до церкви,—згадує Вінка,—але моя сім’я взагалі була далекою від релігії. Батько був єврейського походження, а мама лютеранкою. Однак нас не виховували в жодній з релігій. А потім знову почалася школа”.
Після того місіонери відвідали її у Копенгагені. Хоч у Вінки й залишилося приємне враження, усе ж вона ще не була готова прийняти євангелію.
“Приблизно в 1950 році я переїхала до Солт-Лейк-Сіті,—розповідає Вінка.— Я була медсестрою, але необхідно було підтвердити свій сертифікат, аби займатися практикою у Сполучених Штатах”.
Завдяки переїзду вона отримала можливість краще вивчити англійську мову. Це також дало їй ще одну нагоду дізнатися про Церкву. Вінка жила в Біхайв-хаузі й працювала в кабінеті лікаря через дорогу. Вона також грала на віолончелі в симфонічному оркестрі Юти і знайшла кілька хороших друзів.
“Я також ходила з ними до Церкви. І під час обідньої перерви я кожного дня ходила на Храмову площу. Але, як і раніше, я вважала, що релігія—це щось таке, що ви можете зробити частиною свого життя, якщо забажаєте”.
Через два роки, проведених в Солт-Лейк-Сіті, Вінка переїхала до Сакраменто, шт. Каліфорнія, США, і недовго жила з сім’єю одного з місіонерів, який навчав її в Данії. Коли вона заробила достатньо грошей, працюючи операційною медсестрою, щоб утримувати себе, вона почала жити окремо. Вінка почала зустрічатися з тим місіонером і згодом вони заручилися.
“Але з цього нічого не вийшло”,—згадує Вінка. Коли вони розірвали заручини, її життя пішло своїм шляхом, і вона втратила зв’язок з членами Церкви.
Невдовзі після цього Вінка зустріла Ворда, хірурга-стоматолога, який народився і виріс в Сакраменто. Він був сильним красивим чоловіком, який служив морським офіцером під час війни. Хоча Ворд був старшим за Вінку на 11 років, він просто зачарував її, і в 1954 році вони одружилися.
Подружжя купило будинок неподалік від місця його роботи. Хоча вони не могли мати дітей, їхній шлюб був чудовим, сповненим любові. Вони працювали, подорожували, він малював, вона продовжувала грати на віолончелі. Життя було чудовим упродовж багатьох років.
Ворд помер у 1985 році. Вінка жила в їхньому домі до 1999 року, аж поки не відчула бажання переїхати. Її дім був великим, більшим, ніж їй було потрібно, і вона відчула бажання перемін. Вона знайшла для себе маленьке місто Хайнс на Алясці, яке їй підходило. Вінка переїхала туди, і на цьому все і закінчилося б, якби місіонери ще раз не постукали в її двері в 2006 році.
Нарешті, після багатьох спроб і багатьох років, час був вибраний правильно.
“У дійсності я небагато знала про релігію,—розповідає Вінка,—але я знала про те, що змушувало мене ставити запитання, те, що засмучувало мене або здавалося дивним.
Коли я дізналася про цю євангелію, усе набуло сенсу: план спасіння, що на нас чекає, дані обіцяння, Книга Мормона. Мені особливо подобається церковне вчення про храмову роботу за тих, хто помер, так і не дізнавшись про євангелію. Воно мене заспокоює. Я приймаю його, бо воно чітке і зрозуміле для мене—ніби я повернулася додому.
Нарешті я робила те, що мала робити вже багато років. Не знаю, чому знадобилося так багато часу. Я зустрічала багато хороших людей, і всі вони певною мірою вплинули на моє рішення приєднатися до Церкви. Дійсно, знадобилися роки, але хрищення було найкращим з усього, що я коли-небудь робила”.
Вінка охристилася 14 жовтня 2006 року—у день народження свого чоловіка. Рівно через рік вона вперше пішла до храму і була запечатана до Ворда (якого представляла повірена людина) на час і на всю вічність. Для Вінки відвідування храму й запечатування до чоловіка, який був коханням усього її життя “було неймовірним і прекрасним”.
Отримавши це найвище благословення бути запечатаною до свого улюбленого чоловіка, Вінка зараз бажає поділитися храмовими благословеннями зі своїми родичами. Хоча їй уже 86 років і вона страждає від ниркової недостатності, вона відчуває спонукання до цього.
“Сподіваюся, що чоловік і його батьки та мої батьки і рідні брати й сестри приймуть євангелію. Мені треба зробити багато храмової роботи.
Один з моїх головних проектів у житті на даний момент—зробити якомога більше храмової роботи, якомога більше генеалогічної роботи. Я відчуваю, що є причина того, чому я тут живу. Навіть якщо я доживу до 100 років—це добре. Мені є що робити зараз. І мені дійсно приємно від думки, що я можу це робити”.
Коли Вінка переводить свій погляд на будинок і заходить у нього, вона сповнена надії, яку приносить євангелія Ісуса Христа. Бути членом цієї Церкви “є благословенням, яке важко описати. Ти відчуваєш спокій у розумі. Ти стаєш сильнішим. Коли все йде надзвичайно прекрасно, ти думаєш: “Це ж справжні небеса”. Це сповнює вдячністю за життя”.
Вінка живе з вдячністю в серці, бо в ній яскраво палає вогонь євангелії і надія на вічності разом з люблячим чоловіком.