Знайти своє життя
Старійшина Д. Тодд Крістофферсон
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
З виступу “Спасти своє життя” на духовному вечорі Церковної системи освіти в Університеті Бригама Янга 14 вересня 2014 року. Увесь виступ можна знайти на сайті devotionals.lds.org.
Віддавши Своє життя, Христос не лише спас Своє власне, але спас і життя всіх нас. Завдяки Йому ми змогли обміняти те, що було б в іншому випадку марним земним життям, на життя вічне.
Фрагмент картини Три хрести, стан другий, художник Рембрандт ван Рейн, з The Pierpont Morgan Library/Art Resource, NY; золотистий фон © iStock/Thinkstock
Коли Ісус і Його Апостоли були разом у Кесарії Пилиповій, Він спитав їх ось про що: “А ви за кого Мене маєте?” (Матвій 16:15). Петро благоговійно, промовисто і потужно відповів: “Ти—Христос, Син Бога Живого!” (Maтвій 16:16; див. також Maрк 8:29; Лука 9:20).
Я із захопленням читаю ці слова; я із захопленням промовляю їх. Однак невдовзі після цього священного моменту, коли Ісус говорив з апостолами про Свою неминучу смерть і воскресіння, Петро суперечив Йому. За це Петро заробив гострий докір, бо він був налаштований або думав, не про Боже, “а про людське”. (Maтвій 16:21–23; див. також Maрк 8:33). Потім Ісус, “виявляючи більше любові до того, кому [Він] докоряв” (УЗ 121:43), з добротою навчав Петра і його Братів, що людині треба взяти на себе свого хреста і загубити своє життя, щоб знайти прекрасне і вічне життя; і в цьому Він Сам був досконалим прикладом (див. Maтвій 16:24–25).
Я хочу говорити про Господню, на перший погляд, парадоксальну заяву, що “Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою,—той знайде її” (Maтвій 10:39; див. також Maтвій 10:32–41; 16:24–28; Maрк 8:34–38; Лука 9:23–26; 17:33). Вона вчить переконливій, далекосяжній доктрині, яку нам необхідно зрозуміти і застосовувати.
Один глибокодумний професор запропонував таке її тлумачення: “Як небеса вищі за землю, так і Божа робота у вашому житті—це щось більше, ніж потенційна історія вашого життя, яку б ви хотіли розповісти. Його життя є більшим, ніж ваші плани, цілі або страхи. Щоб спасти своє життя і душу, ви маєте відкласти свої історії і хвилину за хвилиною, день за днем, віддавати своє життя Йому”1.
Чим більше я про це думаю, тим більше мене вражає те, як послідовно Ісус віддавав Своє життя Батькові, як досконало Він губив його у волі Батька—у житті і в смерті. Це є абсолютною протилежністю до ставлення й підходу Сатани, дуже поширених в сучасному егоцентричному світі.
На доземній раді, добровільно зголосившись узяти на Себе роль Спасителя у божественному плані Батька, Ісус сказав: “Батьку, хай буде Твоя воля і слава Твоя навіки” (Moйсей 4:2; курсив додано). Люцифер, з іншого боку, заявив: “Ось я, пошли мене, я буду Твоїм сином, і я викуплю все людство, так що жодна душа не пропаде, і певно я зроблю це; тож дай мені Твою шану” (Moйсей 4:1; курсив додано).
Заповідь Христа йти за Ним є заповіддю ще раз відмовитися від сатанинського прикладу і загубити наше життя заради реального життя, справжнього життя, життя, що уможливлює отримання целестіального царства, яке Бог передбачає для кожного з нас. Таке життя благословлятиме всіх, з ким ми спілкуємося, і зробить нас святими. Для нашого нинішнього обмеженого бачення—це те життя, яке неможливо осягнути. Дійсно, “чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, то Бог приготував був тим, хто любить Його!” (1 Коринтянам 2:9).
Хотілося б знати більше про розмову між Ісусом і Його учнями. Було б корисно мати додаткове розуміння того, що означає на практиці загубити своє життя заради Нього і таким чином знайти його. Але розмірковуючи над цим, я усвідомив, що пояснення Спасителя, саме до і після Його заяви, містять цінні спрямування. Давайте розглянемо три з цих пояснень, що випливають з контексту.
Брати щоденно свого хреста
Першим поясненням є слова Господа якраз перед тим, як Він сказав: “Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її” (Maтвій 16:25). Як записано у кожній з синоптичних Євангелій, Ісус сказав: “Коли хоче хто йти вслід за Мною,—хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною” (Maтвій 16:24). Лука додає слово щоденно—“хай … візьме щоденно свого хреста” (Лука 9:23). У перекладі Джозефа Сміта цей вірш з Матвія дає ширше пояснення цій заяві з визначенням Господа того, що значить взяти свого хреста: “І ось, для людини взяти на себе свого хреста—це зректися всієї безбожності й кожної світської пожадливості та дотримуватися Моїх заповідей” (Maтвій 16:24, ПДС Матвій 16:26 у Путівнику по Писаннях).
Це узгоджується з заявою Якова: “Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: … себе берегти чистим від світу” (Якова 1:27). Брати на себе хреста кожного дня—це уникати всього, що є нечистим, в той же час непорушно дотримуючись двох великих заповідей—любити Бога і ближнього,—на яких ґрунтуються всі інші заповіді (див. Maтвій 22:37–40). Таким чином, однією із складових частин загублення нашого життя заради величнішого життя, яке Господь передбачає для нас, полягає в тому, щоб брати на себе Його хрест день у день.
Визнавати Христа перед іншими
Друге супровідне твердження вказує, що знаходження нашого життя шляхом його втрати заради Спасителя і євангелії вимагає від нас бажання зробити наше учнівство відкритим і публічним. “Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими” (Maрк 8:38; див. також Лука 9:26).
В іншому місці в Євангелії від Матвія ми знаходимо схоже твердження:
“Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я.
Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм” (Maтвій 10:32–33).
Одне очевидне і досить вражаюче значення вислову “загубити життя” заради того, щоб визнавати Христа,—це віддати його в буквальному розумінні, відстоюючи і захищаючи вашу віру в Нього. Ми звикли думати про цю крайню вимогу в історичному аспекті, коли читаємо про мучеників минулого, у тому числі й про більшість стародавніх апостолів. Однак тепер ми бачимо, що те, що було історичним фактом, перетворюється на реалії сучасного життя2.
Ми не знаємо, що буде в майбутньому, але якби комусь з нас довелося буквально втратити своє життя заради справи Учителя, я вірю, що ми виявили б таку ж відвагу й відданість.
Петро та Іван біля входу в храм, Рембрандт ван Рейн
Однак більш поширене (а іноді більш складне) застосування Спасителевого вчення пов’язане з тим, як ми живемо день у день. Це стосується слів, які ми промовляємо, прикладу, який ми подаємо. Наше життя має бути своєрідним визнанням Христа, і разом з нашими словами свідчити про нашу віру в Нього і відданість Йому. І це свідчення має рішуче захищатися в умовах глузування, дискримінації чи паплюження з боку тих, хто виступає проти Нього, “в роді цім перелюбнім та грішнім” (Maрк 8:38).
З іншої нагоди Господь додав таке визначне твердження про нашу відданість Йому:
“Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести,—Я не мир принести прийшов, а меча.
Я ж прийшов “порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”.
І: “вороги чоловікові—домашні його!”
Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний.
І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний” (Maтвій 10:34–38).
Слова про те, що Він прийшов не для того, щоб принести мир, а скоріше меча, здається, на перший погляд, суперечать Писанням, в яких Христа називають “Князем Миру” (Iсая 9:6), і проголошенню в день Його народження: “Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!” (Лука 2:14) та іншим відомим словам, таким як, “Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!” (Іван 14:27).
“Це правда, що Христос прийшов, щоб принести мир—мир між віруючим і Богом, і мир між людьми. Проте неминучим результатом пришестя Христа є боротьба—між Христом і антихристом, між світлом і темрявою, між дітьми Христа та дітьми диявола. Ця боротьба може виникати навіть між членами однієї сім’ї”3.
Я впевнений, що багатьох з вас не приймали і виганяли батько й мати, брати та сестри, коли ви приймали євангелію Ісуса Христа і входили в Його завіт. Так чи інакше, але ваша непереборна любов до Христа вимагала принесення в жертву стосунків з близькими для вас людьми і багатьох сліз. Усе ж у своїй незмінній любові ви стійко несете цей хрест, не соромлячись Сина Божого.
Ціна учнівства
Десь три роки тому член Церкви дав примірник Книги Мормона другу-амішу в штаті Огайо. Друг почав читати книгу і не міг зупинитися. Він і його дружина охристилися, і через сім місяців до Церкви було навернено й охрищено ще два подружжя амішів. Їхні діти були охрищені через кілька місяців.
Ці три сім’ї вирішили залишитися у своїй громаді і продовжувати вести спосіб життя амішів, незважаючи на те, що вони відмовилися від своєї релігії. Однак через хрищення їхні сусіди-аміші “відвернулися від них”. Це означає, що ніхто в їхній громаді амішів не розмовлятиме з ними, не працюватиме з ними, не матиме справ з ними і ніяк не спілкуватиметься з ними. І це стосується не тільки друзів, а й членів сім’ї.
Спочатку ці аміші-святі відчували себе дуже самотньо й відокремлено, бо навіть їхніх дітей цуралися і виключили із шкіл для амішів. Їхні діти переживали через те, що від них відвернулися бабусі й дідусі, двоюрідні брати і сестри та близькі сусіди. Навіть деякі з дорослих дітей цих сімей-амішів, які не прийняли євангелію, не розмовляли з батьками або навіть і не визнавали їх. Цим сім’ям було важко оговтатися від соціально-економічних наслідків того, що їх цуралися, але вони спромоглися це подолати.
Їхня віра залишається міцною. Негаразди і протистояння через те, що від них відвернулися, змусили їх бути стійкими і непохитними. Через рік після хрищення ці сім’ї запечаталися у храмі і продовжують сумлінно відвідувати храм щотижня. Вони знайшли силу завдяки отриманню обрядів, укладанню й шануванню завітів. Вони всі активні у своїй групі в Церкві і продовжують шукати способи, як ділитися світлом і знанням про євангелію з їхніми сім’ями і громадою через вияв доброти і служіння.
Так, ціна членства в Церкві Ісуса Христа Святих останніх Днів може бути дуже високою, але застереження ставити Христа над усіма іншими, навіть нашими найближчими родичами, стосується також і тих, хто, може, вже народився в завіті. Багато хто з нас став членом Церкви, не зазнаючи протидії, можливо, ще змалку. Проблема, що може виникати, полягає в тому, як залишатися вірними Спасителю і Його Церкві, якщо родичі, батьки, брати чи сестри або навіть і діти поводяться так, вірять в те або роблять такий вибір, коли неможливо підтримувати і їх, і Його.
Це не питання любові. Ми можемо і маємо любити одне одного, як Ісус любить нас. Він сказав: “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Іван 13:35). Тож хоча сімейна любов триває, стосунки можуть перериватися і, відповідно до обставин, іноді неможливо виявляти підтримку або толерантність заради нашої вищої любові (див. Maтвій 10:37).
У дійсності найкращий спосіб допомогти тим, кого ми любимо,—найкращий спосіб любити їх—і далі ставити Спасителя на перше місце. Віддаляючи себе від Господа через прихильність до близьких, які страждають або горюють, ми втрачаємо способи, за допомогою яких ми могли б допомогти їм. Однак якщо ми, як і раніше, продовжуємо міцно триматися віри в Христа, то знаходимося у стані, коли можемо отримувати і пропонувати божественну допомогу.
Якщо приходить момент, коли улюблений член сім’ї відчайдушно хоче звернутися до єдиного істинного і міцного джерела допомоги, він чи вона будуть знати, кому довіряти як пораднику й товаришу. У той же час, маючи для скерування дар Святого Духа, ми можемо постійно служити, щоб зменшити біль, спричинений неправильним вибором, та перев’язувати рани, наскільки це нам дозволять. В іншому випадку ми не служимо ні тим, кого ми любимо, ні самим собі.
Фрагмент картини Ісус зцілює хворого, художник Поль Густав Доре
Зректися світу
Третя складова втрати нашого життя заради Господа виражена словами Господа: “Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?” (Матвій 16:26). У перекладі Джозефа Сміта Його слова звучать так: “Яка ж користь людині, якщо вона здобуде ввесь світ, і втім не приймає того, кого Бог висвятив, і загубить свою власну душу і занапастить себе?” (Luke 9:25 [in the Bible appendix]).
Сказати, що зректися світу заради прийняття того, “кого Бог висвятив”, є нехтуванням традиційними цінностями в сучасному світі—це, безумовно, применшення. Пріоритети та інтереси навколо нас (а іноді в нас) є надзвичайно егоїстичними: прагнути визнання; наполегливо добиватися своїх прав; всепоглинаюча гонитва за грошами, речами та владою; відчуття того, що заслуговуєш на право жити в комфорті й задоволенні; мета мінімізувати відповідальність та уникати взагалі будь-яких особистих жертв заради інших—і це лише початок переліку.
Це не означає, що ми не маємо прагнути успіху, і навіть виділятися у гідних справах, включаючи освіту і почесну працю. Звичайно, гідні досягнення заслуговують похвали. Але якщо ми хочемо зберегти своє життя, ми завжди маємо пам’ятати, що такі досягнення не є самоціллю, а засобами для досягнення вищої мети. З нашою вірою у Христа ми маємо розглядати політичні, ділові, академічні та подібні форми успіху не як ті, що визначають нас, а як ті, що уможливлюють наше служіння Богу і ближньому—починаючи з домівки і сягаючи якомога далі, наскільки це можливо, в світі.
Особистий розвиток має значення, якщо він сприяє розвитку рис, подібних до Христових. Вимірюючи успіх, ми визнаємо глибоку істину, що лежить в основі всього іншого,—що наше життя належить Богу, нашому Небесному Батьку та Ісусу Христу, нашому Викупителю. Успіх означає жити в гармонії з Їхньою волею.
На відміну від самозакоханого життя Президент Спенсер В. Кімбол (1895–1985) запропонував просте описання кращого шляху:
“Коли ми служимо нашим ближнім, не лише їм допомагають наші навички, але й нам, бо ми по-новому дивимося на власні проблеми. Коли ми турбуємося про інших більше, залишається менше часу на те, щоб перейматися собою! В самій суті дива служіння лежить обіцяння Ісуса що, втративши душу, ми знайдемо її! [Див. Матвій 10:39].
Ми “знайдемо” себе не тільки в сенсі визнання божественного проводу у своєму житті, але чим більше ми служимо своїм ближнім належним чином, тим більше збагачується наша душа. … Ми стаємо самостійнішими, коли служимо людям—дійсно, так легше “знайти” себе, адже ще є стільки всього, що можна знайти в собі!”4
Загубити своє життя, служачи Йому
Нещодавно я дізнався про одну особливу молоду дорослу сестру, яка вирішила служити на місії повного дня. Вона розвинула в собі здатність налагоджувати контакт з людьми майже всіх віросповідань, політичних переконань і національності. І вона була стурбована тим, що якщо вона цілий день, кожний день носитиме табличку з іменем, то це могло б заважати її винятковій здібності налагоджувати стосунки. Уже через кілька тижнів перебування на місії вона написала листа додому про простий, але значущий досвід:
“Разом із сестрою Лі я втирала крем в руки старої жінки, яка страждала на артрит,—кожна зі свого боку—поки ми сиділи в її вітальні. Вона не хотіла слухати ніякі усні послання, але дозволила нам заспівати, вона любила наш спів. Дякую тобі, місіонерська чорна табличко з іменем, за дане мені право мати задушевні стосунки з абсолютно незнайомими людьми”.
Завдяки тому, що він перестраждав, Пророк Джозеф Сміт навчився губити своє життя у служінні своєму Вчителю і Другу. Одного разу він сказав: “Я поставив собі за правило: коли Господь повеліває, роби!”5
Я думаю, всі ми були б раді досягнути рівня вірності брата Джозефа. Тим не менше, якось йому довелося довгі місяці знемагати у тюрмі в Ліберті, штат Міссурі, страждаючи фізично, але, мабуть, все ж більше емоційно і духовно, бо він не міг допомагати своїй улюбленій дружині, своїм дітям і святим, коли їх кривдили й переслідували. Його одкровення і вказівки привели їх до Міссурі, аби встановити Сіон, а тепер їх виганяли зі їхніх домівок у зимовий час і гнали через увесь штат.
Незважаючи на все це, в тих умовах у в’язниці він склав натхненний лист до Церкви найбільш вишуканою і надихаючою мовою, окремі частини якого тепер складають 121, 122 і 123 розділи Учення і Завітів, який завершувався такими словами: “Життєрадісно робімо все, що в нашій владі; а тоді стіймо спокійно з найглибшою впевненістю, щоб побачити Боже спасіння і руку Його, яку буде явлено” (УЗ 123:17).
Звичайно ж, найкращим прикладом спасіння свого життя через втрату його є такий вислів: “Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, нехай станеться воля Твоя!” (Maтвій 26:42). Віддавши Своє життя, Христос не лише спас Своє власне, але спас і життя всіх нас. Завдяки Йому ми змогли обміняти те, що було б в іншому випадку марним земним життям, на життя вічне.
Девізом життя Спасителя було—“Я завжди чиню, що [Батькові] до вподоби” (Іван 8:29). Я молюся, щоб ви зробили це девізом вашого життя. Якщо ви це зробите, ви спасете своє життя.