Оце Агнець Божий
Наше скориговане недільне богослужіння має зосереджуватися на причасті Господньої вечері, як на священному, основному моменті нашого щотижневого поклоніння.
Я спокійно сидів, поки не побачив сльози в очах молоді цього хору. Ці сльози є красномовнішою проповіддю ніж ті, які я будь-коли міг виголосити.
Підвівши очі від краю води, подивившись крізь натовп людей, які бажали христитися від його руки, Іван, якого називали Христитель, побачив удалечині свого двоюрідного брата, Ісуса з Назарету, Який рішуче йшов до нього, щоб попросити виконати той самий обряд. Благоговійно, але й достатньо виразно, щоб його почули оточуючі, Іван із захопленням промовив слова, які й досі, два тисячоліття потому, зворушують нас: “Оце Агнець Божий”1.
Повчальним є те, що цей предтеча Ісуса, про якого було пророковано задовго до того, не назвав Його “Єговою” або “Спасителем”, чи “Викупителем”, чи навіть “Сином Божим”—титулами, кожен з яких був належним. Ні, Іван вибрав найперший і, мабуть, найбільш загальновизнаний образ у релігійних традиціях свого народу. Він використав образ ягняти, якого приносять в жертву, щоб спокутувати гріхи й скорботи занепалого світу та всіх занепалих людей у ньому.
Будь ласка, дозвольте мені розповісти частину тієї історії.
Після вигнання з Еденського саду Адам і Єва стикнулися з приголомшливим майбутнім. Відкривши для нас двері смертного й земного життя, вони закрили для себе двері безсмертя й вічного життя. Через провину, яку вони свідомо вибрали вчинити заради нас, вони тепер стикнулися з фізичною смертю і духовним вигнанням, вічним відокремленням від присутності Бога2. Що вони мали робити? Чи був вихід із цього положення? Ми не знаємо напевно, наскільки їм обом було дозволено пам’ятати про настанову, отриману ними ще в саду, але вони напевно пам’ятали, що мали регулярно приносити в жертву Богу чисте ягня без вад, першонароджене ягня чоловічої статі з їхньої отари3.
Пізніше прийшов ангел, аби пояснити, що ця жертва була символом, прообразом жертви, яку мав принести за них Спаситель світу, Який мав прийти. “Це є подобою жертви Єдинонародженого від Батька,—сказав ангел.— Отже, … ти каятимешся і прикликатимеш Бога в імʼя Сина завжди”4. На щастя, вихід вгору був.
Під час доземних небесних нарад Бог пообіцяв Адаму і Єві (й усім нам), що допомога прийде від Його чистого, безвадного, Першонародженого Сина—Агнця Божого, “заколеного від закладин світу”5, як пізніше опише Його апостол Іван. Приносячи в жертву власних маленьких символічних ягнят у земному житті, Адам і його нащадки демонстрували розуміння спокутної жертви Ісуса Помазаника і покладались на неї6. Пізніше, скинія в пустині мала стати місцем виконання цього обряду, а, після цього,—храм, який мав побудувати Соломон.
На жаль, як часто показано в Старому Завіті, це ритуальне жертвоприношення бездоганного ягняти в якості символу щирого покаяння і сповненого вірою життя спрацьовувало не дуже добре. Моральна рішучість, яка мала б супроводжувати принесення тих жертв, іноді тривала не довше, ніж на камінні висихала кров. У будь-якому випадку, її не вистачило на те, щоб запобігти братовбивству, коли Каїн убив свого брата Авеля у першому поколінні7.
З огляду на такі випробування і проблеми, які тривали протягом століть, не дивно, що ангели небесні радісно співали, коли, нарешті, народився Ісус—Сам давно обіцяний Месія. Тоді, після Свого короткого земного священнослужіння, цей, найчистіший Пасхальний агнець, підготував Своїх учнів до Своєї смерті, запровадивши причастя Господньої вечері, більш особисту форму обряду, який було запроваджено вже за межами Едену. Приношення все ще мало бути, воно все ще включало в себе жертву, але воно мало відбуватися із застосуванням символізму, який є значно глибшим, значно інтроспективнішим і особистим, ніж пролиття крові першонародженого ягняти. Після Свого воскресіння Спаситель сказав нефійцям:
“Ви не будете більше приносити Мені пролиття крові; …
Ви принесете в жертву Мені скрушене серце і упокорений дух. І той, хто прийде до Мене зі скрушеним серцем і упокореним духом, того Я хрищу вогнем і Святим Духом. …
Отже, покайтеся … і будьте спасенними”8.
Мої улюблені брати і сестри, з огляду на чудовий новий наголос щодо інтенсивнішого вивчення євангелії вдома, важливо пам’ятати, що нам все ще наказано: “Ходи в дім молитви і піднось свої священнодійства в Мій святий день”9. Нам потрібно приділяти більше часу для навчання євангелії вдома, і наше скориговане недільне богослужіння вивільняє час для цього, щоб зосереджувати вивчення євангелії на домівці. Крім того, має спроститися складність розкладу зборів так, щоб належним чином зосереджуватися на причасті Господньої вечері як на священному, основному моменті нашого щотижневого поклоніння. Ми повинні дуже особисто пам’ятати, що Христос помер від того, що Його серце було скрушене, бо Він самотужки взяв на Себе гріхи і страждання всієї людської сім’ї.
Оскільки ми причетні до тієї смертельної ноші, ця подія вимагає нашої поваги. Тож, нас закликають приходити на наші богослужіння завчасно і бути благоговійними, належним чином вдягнувшись для участі у священному обряді. Фраза “найкращий недільний одяг” трохи втратила своє значення в наш час, і через повагу до Того, в присутність Кого ми приходимо, нам варто відновити цю традицію щодо охайності й одягу, коли і де ми можемо.
Щодо пунктуальності, запізнення завжди з любов’ю сприйматимуться, коли йдеться про тих благословенних матерів, хто з дітьми, сухими сніданками та сумками з підгузками добираються у незбагненному сум’ятті, щасливі, що їм взагалі це вдалося. Крім того, будуть й інші, чий віл неминуче застрягне в багнюці ранком Суботнього дня. Однак, цій, останній групі, ми кажемо, що випадкове запізнення є зрозумілим, але, якщо віл потрапляє в багнюку кожної неділі, тоді ми наполегливо рекомендуємо вам продати вола або засипати багнюку.
У тому ж дусі, як апостоли, ми просимо зменшити рівень шуму у святих приміщеннях наших будівель. Нам подобається спілкуватися одне з одним, і ми маємо це робити—це одна з радостей відвідування Церкви—але цього не слід робити так шумно в місцях, присвячених конкретно для поклоніння. Боюсь, що гості, які належать до інших конфесій, перебувають у стані потрясіння через, іноді, кричуще неблагоговіння в місцях, які мають характеризуватися словами: молитва, свідчення, одкровення і спокій. Можливо, небеса також дещо приголомшені через це.
Наші причасні збори будуть більш духовними, якщо головуючі чини сидітимуть на подіумі задовго до їх початку, слухаючи музику і благоговійно показуючи приклад, який всі ми маємо наслідувати. Якщо на подіумі розмовляють, буде не дивно, якщо розмовлятимуть і в залі. Ми вітаємо ті єпископати, які не роблять оголошень, що відволікають від духу нашого поклоніння. Особисто я не можу уявити собі священика, такого як Захарій, в давньому храмі Господа, готового скористатися єдиним за все життя привілеєм священика,—я просто не можу собі уявити, як він, стоячи біля олтаря, повертається, щоб нагадати нам, що важлива спортивна гра відбудеться вже через півтора місяця і невдовзі вже продаватимуть квитки.
Брати і сестри, ця година, встановлена Господом, є найсвященнішою годиною в нашому тижні. Відповідно до заповіді, ми збираємося заради обряду, в якому найчастіше беруть участь члени Церкви. Збираємося у пам’ять Того, Хто спитав, чи можна пронести мимо Нього чашу, яку Він мав випити, лише, щоб продовжити Своє служіння, бо Він знав, що ради нас її не можна пронести мимо. Нам буде корисно пам’ятати, що символ тієї чаші повільно наближається до нас по нашому ряду у ту саму мить у руці 11-ти або 12-ти річного диякона.
Коли настає священна година принесення нашого жертовного дару Господу, ми маємо позбуватися наших гріхів і недоліків; саме тому ми і знаходимося там. Наше щире каяття буде успішнішим, якщо ми пам’ятатимемо про інших людей, чиї серця скрушені, а духи—упокорені. Неподалік від нас можуть сидіти люди, у кого протягом всього причасного гімну на очах були сльози, або хто плакав у душі. Чи можемо ми тихенько звернути на це увагу і запропонувати свій невеличкий шматочок втішення і маленький стаканчик співчуття їм або члену Церкви в сльозах, який не прийшов на богослужіння, і, якщо ми нічого не зробимо для нього зі свого боку, який не прийде і наступного тижня? Або нашим братам і сестрам, хто взагалі не є членами Церкви, але є нашими братами і сестрами? У цьому світі вистачає страждань як в Церкві, так і поза нею, тож, дивіться в усіх напрямках і ви знайдете того, чий біль, здається, надто важко знести і чиї душевні муки, схоже, ніколи не скінчаться. Один зі способів “завжди пам’ятати Його”10—приєднатися до Великого Цілителя в Його нескінченній справі піднімати тягар тих, хто обтяжений, і полегшувати біль тих, хто збентежений.
Любі друзі, об’єднуючись в усьому світі кожного тижня у справі, яка, як ми сподіваємося, дедалі більше допомагає нам у священному визнанні величного спокутного дару Христа всьому людству, давайте приносити на причасний олтар свої сльози, щоб оплакувати “біль, муки Христа”. І тоді, розмірковуючи, молячись і поновлюючи свої завіти, давайте брати з тієї священної миті “більш сили й снаги, … щоб перемогти”11. Заради набуття таких терпіння й полегшення, святості й надії, я молюсь за всіх нас в ім’я Того, Хто поламав дорогоцінний хліб прощення і налив святе вино викуплення, саме Ісуса Христа, величного, милосердного і святого Агнця Бога, амінь.