Що таке спокута Ісуса Христа і як вона мені допомагає?

Чому нам потрібна спокута Ісуса Христа

Як нащадки Адама і Єви, всі люди успадковують наслідки падіння. У своєму занепалому стані ми підвладні опору і спокусі. Коли ми піддаємося спокусі, ми віддаляємося від Бога, і якщо ми продовжуємо грішити, ми втрачаємо у своєму житті напарництво та вплив Його Духа, Святого Духа.

Єдиний спосіб для нас спастися—хтось має врятувати нас. Нам потрібен той, хто може задовольнити вимоги правосуддя—стати на наше місце, щоб прийняти ношу Падіння і заплатити ціну за наші гріхи. Ісус Христос завжди був Єдиним, Хто міг зробити таку жертву.

До сотворіння Землі Спаситель був нашою єдиною надією на “мир у цьому світі і вічне життя у тому світі, що прийде” (Учення і Завіти 59:23).

Зцілююча та зміцнююча сила Ісуса Христа

“Спокута нашого Спасителя робить більше, ніж просто забезпечує нам безсмертя шляхом воскресіння всіх людей і відкриває можливість очиститися від гріха шляхом покаяння і хрищення. Його Спокута також дає нам можливість звертатися до Нього, Хто пережив усі земні недуги, аби дати нам силу нести тягарі земного життя. Він знає наш смуток, Він тут заради нас. Коли Він знайде нас зраненими на узбіччі дороги, то, як і добрий самарянин, перев’яже наші рани і подбає про нас (див. Лука 10:34). Зцілюююча і зміцнююча сила Спокути Ісуса Христа поширюється на всіх нас, хто проситиме” (Даллін Х. Оукс, “Зміцнені Спокутою Ісуса Христа”, Ліягона, лист. 2015, с. 64).

Це життя є можливістю стати більш схожими на нашого Небесного Батька. Приймаючи нашу вічну долю дітей Бога, ми стаємо на шлях постійного зростання та вдосконалення. Як навчав старійшина Девід А. Беднар:

“Подорож земним життям означає іти від поганого до хорошого, а потім до кращого і змінювати нашу натуру. У Книзі Мормона є багато прикладів учнів і пророків, які знали, розуміли силу Спокути, яка збільшує здібності, та були змінені нею під час цієї подорожі. Коли ми приходимо до кращого розуміння цієї священної сили, наше бачення євангелії значно розширюється і збагачується. Таке бачення змінить нас надзвичайним чином. …

Якщо ми з вами почнемо розуміти і застосовувати силу спокути, що збільшує здібності у нашому особистому житті, ми будемо молитися і шукати сили змінити свої обставини, замість того щоб молитися за те, аби наші обставини було змінено. Ми перетворимося на тих, хто діє самостійно, а не на тих, хто під дією (див. 2 Нефій 2:14)” (“Спокута й подорож земним життям”, Ліягона, квіт. 2012, с. 15–16).

Змінюючи серця

Коли ми звертаємося до сили нашого Спасителя Ісуса Христа по зміцнення та зцілення, Він може змінити наші серця.

Старійшина Джеффрі Р. Холланд поділився наступною історією:

“Я розповім про молодого чоловіка, який поїхав на місію, будучи гідним, але, через власний вибір, повернувся додому раніше через потяг до особи своєї статі та певної травми, якої він зазнав через це. Він все ще був гідний, але його віра зазнала кризи, його емоційна ноша стала ще важчою, а його духовний біль ставав дедалі гострішим. До нього одне за одним приходили біль, збентеження, злість і самотність.

Допомагаючи йому, його президент місії, його президент колу і його єпископ провели безліч годин, вивчаючи його проблему, проливаючи сльози й благословляючи його, але його душевна рана була переважно настільки особистою, що він навіть не допускав їх до неї хоча б якимось чином. Його дорогий батько в цій історії вилив усю свою душу, допомагаючи цій дитині, але дуже вимогливі умови його роботи означали, що часто з темними ночами душі боролися лише цей хлопець і його матір. І вдень, і вночі, спершу протягом тижнів, потім протягом місяців, які переростали в роки, вони прагнули зцілення разом. У періоди гіркоти (здебільшого його, але іноді й її) та безкінечного страху (здебільшого її, але іноді й його), вона приносила—і знову це прекрасне слово, яке стосується тягарів—приносила своєму синові свідчення про Божу силу, про Його Церкву, але особливо про Його любов до цієї дитини. У той же час вона свідчила про свою безкомпромісну, невмирущу любов до нього. Щоб звести разом ці два абсолютно важливі, необхідні стовпи самого свого існування—євангелію Ісуса Христа і її сім’ю—вона постійно виливала свою душу в молитві. Вона постилася й плакала, вона плакала й постилася, а потім слухала й слухала, коли цей син розповідав їй, як тужить його серце. Таким чином вона несла його—знову—тільки цього разу не дев’ять місяців. Цього разу вона думала, що боротьба з його відчаєм триватиме вічно.

Але з благодаттю Бога, її особистою завзятістю та допомогою багатьох провідників Церкви, друзів, членів сім’ї та професіоналів, ця наполеглива матір побачила, як її син прийшов додому в обіцяну землю. З сумом ми визнаємо, що таке благословення не приходить або принаймні ще не прийшло до всіх батьків, які страждають від великої кількості обставин їхніх дітей, але і тут, і там була надія. І я мушу сказати, що сексуальна орієнтація цього сина не змінилася якимось дивовижним чином—цього ніхто й не очікував. Але мало-помалу змінилося його серце” (“Оце мати твоя”, Ліягона, лист. 2015, с. 49).