Розкажи мені щось цікаве
Прийшов час лягати спати. Але Сему ще не хотілося засинати.
“Розкажи мені щось цікаве, мамо,—сказав він.—Розкажи про те, коли ти була маленькою”.
“Гаразд”,—сказала мама. Вона погладила його волосся. На якусь мить вона замислилася.
“Коли я була маленькою,—сказала мама,—нам подобалося робити власні уявні містечка. З ковдри і стільців ми робили будинки. Усі мої брати і сестри мали якусь уявну роботу”.
“Ким працювала ти?”—запитав Сем.
“Я була власником магазину. Монетки ми вирізали з паперу. За них можна було купувати їжу і газети. Нам подобалося грати разом у нашому містечку”.
“А що ви ще робили?”—запитав Сем.
“Одного разу в нашому містечку ми збудували зоопарк. За звірів були наші м’які іграшки”.
Сем простягнув свого плюшевого ведмедика. “Як ця?”
“Саме так,—сказала мама.—Люди могли відвідати наш зоопарк”.
Сем пригорнув до себе плюшевого ведмедика. “Розкажи ще, мамо!”
“Ще ми писали листи одне одному. Ми клали їх у саморобні поштові скриньки. Твій дядько був листоношею. Він розносив пошту по наших домівках. Було весело отримувати листи”.
Сему захотілося написати лист! Можливо він зробить це завтра.
“Іноді ми сперечалися,—сказала мама.—Але ми просили вибачення і продовжували грати. Ми вчилися ладити і радіти”.
“Як і ми з Ейвою”,—сказав Сем.
“Так,—погодилася мама,—точно, як і ви. Ви теж вчитеся ладити між собою”.
“Така гарна історія,—сказав Сем.—Розкажеш мені завтра ще щось цікаве?”
“Так,—сказала мама,—я розкажу про те, коли твій тато був маленьким”.
Мама поцілувала Сема. Вона ще вище вкрила його ковдрою.
“Добраніч!”—сказав Сем. Потім він заплющив очі і в його уяві з’явилися зоопарки, містечка і паперові монетки.