Четвертий поверх, останні двері
Бог “тим, хто шукає Його … дає нагороду”, отже, нам треба продовжувати стукати. Сестри, не здавайтеся. Шукайте Бога всім своїм серцем.
Мої дорогі сестри, дорогі друзі, які ж ми благословенні, що знову зібралися на цій всесвітній конференції під керівництвом і провідництвом нашого дорогого пророка і Президента, Томаса С. Монсона. Президенте, ми любимо і підтримуємо вас! Ми знаємо, що ви любите сестер Церкви.
Я люблю відвідувати цю чудову сесію генеральної конференції, присвячену сестрам Церкви.
Сестри, коли я бачу вас, то не можу не думати про жінок, які справили такий великий вплив на моє життя: про мою бабусю й маму, які були першими, хто прийняв запрошення прийти і побачити, що являє собою Церква1. Про мою улюблену дружину, Гарріет, в яку я закохався тільки-но побачивши її. Про матір Гарріет, яка приєдналася до Церкви невдовзі після того, як її чоловік помер від раку. Також про мою сестру, про мою дочку, про мою внучку і про мою правнучку—всі ці люди впливали на мене на краще. Вони справді несуть сонячне сяйво в моє життя. Вони надихають мене на те, щоб я став кращим чоловіком і більш чуйним провідником Церкви. Моє життя було б зовсім іншим без них!
Можливо найбільше мене упокорює знання про те, що такий самий вплив мільйони разів відлунюється по всій Церкві у здібностях, талантах, розумі й свідченні жінок, чия віра подібна до вашої.
Дехто з вас, можливо, відчуває, що не гідний такої високої похвали. Вам може здаватися, що ви дуже незначні, щоб мати значний вплив на інших людей. Можливо ви навіть не вважаєте себе “жінкою віри”, оскільки іноді вас охоплюють сумнів або страх.
Сьогодні я хочу звернутися до всіх, хто будь-коли мав такі відчуття—і, напевне, час від часу всі ми маємо такі почуття. Я хочу поговорити про віру—що це, що вона може й не може робити, і що ми мусимо робити, щоб оживити силу віри у своєму житті.
Що таке віра
Віра—це сильне переконання стосовно того, у що ми віримо—переконання настільки сильне, що воно спонукає нас робити те, чого інакше ми б могли не зробити. “Віра—то підстава сподіваного, доказ небаченого”2.
Віруючі люди розуміють ці слова, однак невіруючих людей вони часто збентежують. Вони заперечно хитають головою й запитують: “Як людина може бути впевненою в тому, чого не бачить?” Для них це є свідченням безрозсудності релігії.
Вони не можуть зрозуміти того, що бачити можна не лише очима. Відчувати можна не лише руками, а чути можна не лише вухами.
Це схоже на досвід маленької дівчинки, яка гуляла зі своєю бабусею. Пісня пташок здавалася дівчинці дивовижною і вона звертала увагу бабусі на кожен її звук.
“Ти це чуєш?”—знов і знов питала дівчинка. Однак її бабуся погано чула і не могла розчути ці звуки.
Зрештою бабуся стала навколішки і сказала: “Вибач, люба. Бабуся поганенько чує”.
У розпачі дівчинка обхопила обличчя бабусі руками, пильно подивилася їй в очі і сказала: “Бабусю, прислухайся краще!”
Ця історія містить уроки як для невіруючих, так і для віруючих. Якщо ми чогось не чуємо, це не означає, що немає чого почути. Дві людини можуть слухати одне й те саме послання або читати один вірш у Писаннях, і одна з них може відчути свідчення Духа, а інша—ні.
З іншого боку, наші слова, щоб вони “прислухалися краще”, можуть бути не найкориснішим способом в наших зусиллях допомогти дорогим нам людям почути голос Духа й величну, вічну та глибоку красу євангелії Ісуса Христа.
Можливо кращою порадою—для всіх, хто прагне зміцнити віру—є слухати в інший спосіб. Апостол Павло заохочує нас слухати голос, який звертається до нашого духа, а не лише до наших вух. Він навчав: “Людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона розуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно”3. Або ж, можливо, нам слід обміркувати слова Маленького принца з твору Сент-Екзюпері, який сказав: “Лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима”4.
Сила і обмеження віри
Іноді не легко розвинути віру в духовні речі, живучи у фізичному світі. Але зусилля варті того, оскільки сила віри в нашому житті може бути значною. Писання навчають нас, що вірою були сформовані світи, розділялися води, воскрешалися мертві, ріки й гори пересувалися зі своїх місць5.
Втім, дехто може запитати: “Якщо віра є такою могутньою, чому я не можу отримати відповідь на щиру молитву? Мені не потрібно розділяти море чи пересувати гору. Мені лише потрібно вилікуватися від хвороби або щоб мої батьки пробачили одне одного, чи щоб вічний супутник з’явився на моєму порозі з букетом квітів в одній руці і обручкою в іншій. Чому моя віра не може досягти цього?”
Віра—це могутня річ і часто її наслідками є чудеса. Але якою б не була наша віра, є дві обставини, які вона не може змінити. По-перше, вона не може переступити свободу вибору іншої людини.
Одна жінка молилася протягом багатьох років, щоб її свавільна дочка повернулася в кошару Христа, і відчувала сум через те, що на її молитви, здавалося, не приходила відповідь. Їй було особливо болісно, коли вона чула історії про інших блудних дітей, які покаялися у своїх шляхах.
Проблема полягала не в недостатній кількості молитов чи браку віри. Їй лише потрібно було зрозуміти, що, як би болісно не було нашому Небесному Батькові, Він нікого не примусить вибирати шлях праведності. Бог не примушував своїх дітей слідувати за Собою у доземному світі. Наскільки ж менше Він примушуватиме нас зараз на цьому шляху смертного життя?
Бог запрошуватиме й переконуватиме. Бог з любов’ю, натхненням і підтримкою невтомно допомагатиме нам. Але Він ніколи не примушуватиме, бо це б зруйнувало Його величний план щодо нашого вічного зростання.
Друга обставина, яку не може переступити віра,—не можна нав’язати Богові нашу волю. Ми не можемо змусити Бога підкоритися нашим бажанням—наскільки б правими, на нашу думку, ми не були, або як би щиро не молилися. Згадайте Павла, який багато разів благав Господа звільнити його від особистого випробування, яке він називав “колючкою в тілі”. Але то не було волею Бога. Зрештою Павло зрозумів, що його випробування було благословенням, і він подякував Богові за те, що Той не відповів на його молитви так, як він сподівався6.
Довіра й віра
Ні, мета віри—не змінити Божу волю, а наділити нас силою діяти за волею Бога. Віра—це довіра. Ми довіряємо Богові, що Він бачить те, на що ми не спроможні, і що Він знає те, чого ми не знаємо7. Іноді недостатньо довіряти своєму особистому баченню і судженню.
Я дізнався про це, коли був пілотом авіалінії, у ті дні, коли мені доводилося літати в густому тумані чи хмарах, і я був спроможний бачити лише на кілька метрів попереду. Мені доводилося покладатися на прилади, які казали мені, де я був і куди тримав курс. Мені потрібно було слухати голос авіадиспетчера. Мені потрібно було виконувати вказівки того, хто мав точніші дані, ніж ті, які були у мене. Того, кого я не міг бачити, але кому навчився довіряти. Того, хто міг бачити те, чого не міг бачити я. Я мусив довіряти і діяти відповідно до його слів, щоб безпечно дістатися свого пункту призначення.
Вірити—означає довіряти не лише мудрості Бога, а і Його любові. Це означає, що ми віримо—Бог любить нас досконалою любов’ю, що все, що Він робить,—кожне благословення, яке Він дає, і кожне благословення, яке Він певний час утримує—призначено для нашого вічного щастя8.
Маючи таку віру—хоча ми можемо й не розуміти, чому певні речі трапляються, або чому на деякі молитви не приходять відповіді,—ми можемо знати, що в кінці все матиме сенс. “Тим, хто любить Бога, … усе допомага[тиме] на добре”9.
Все буде зроблено правильно. Все буде добре.
Ми можемо бути певні, що відповіді прийдуть, і ми можемо бути впевненими, що ми не тільки будемо задоволені відповідями, а й приголомшені благодаттю, милістю, великодушністю і любов’ю нашого Небесного Батька до нас, Його дітей.
Просто продовжуйте стукати
До того часу ми ходимо тією вірою, яку маємо10, завжди прагнучи зміцнити свою віру. Іноді це не легке завдання. Ті люди, які є нетерплячими, необов’язковими чи байдужими, можуть вважати набуття віри важкою справою. Тим людям, які легко втрачають терпіння або цікавість, може бути важко мати віру. Віра приходить до покірних, старанних і терпеливих.
Вона приходить до тих, хто платить ціну вірності.
Ця істина проілюстрована в історії про двох молодих місіонерів, які служили в Європі, території, де було небагато хрищень навернених. Припускаю, що якби вони думали, що їх труд не дуже щось змінить, то це було б зрозумілим.
Однак ці два місіонери мали віру, і були відданими справі. Вони вважали, що коли ніхто не слухав їхнього послання, то це через те, що вони не доклали всіх зусиль.
Одного дня вони відчули, що мають зайти до жителів добре доглянутого чотириповерхового будинку. Вони почали з першого поверху і стукали в кожні двері, представляючи спасительне послання про Ісуса Христа і про Відновлення Його Церкви.
На першому поверсі їх ніхто не захотів слухати.
Наскільки легко було б сказати: “Ми намагалися. Давай зупинимося тут. Пішли і спробуємо попрацювати в іншому будинку”.
Але ці два місіонери мали віру і воліли працювати, тож вони продовжили стукати в кожні двері на другому поверсі.
І знову їх ніхто не слухав.
З третім поверхом була та сама історія. Те саме було і з четвертим, поки вони не постукали в останні двері четвертого поверху.
Коли ті двері відчинилися, їм посміхнулася маленька дівчинка і попросила почекати, поки вона не спитає дозволу у своєї мами.
Її матір, якій було лише 36 років, недавно втратила свого чоловіка. Вона була не у тому настрої, щоб говорити з мормонськими місіонерами, і сказала дочці, щоб вони йшли геть.
Однак дочка благала її. Вона сказала, що ці молоді чоловіки дуже приємні. І що вони заберуть лише кілька хвилин.
Тож, мама неохоче погодилася. Місіонери проголосили своє послання і дали матері почитати книжку—Книгу Мормона.
Коли вони пішли, матір вирішила, що прочитає принаймні кілька сторінок.
За кілька днів вона прочитала всю книгу.
Невдовзі після цього ця чудова сім’я увійшла у води хрищення.
Коли ця маленька сім’я відвідала їхню місцеву філію у Франкфурті, Німеччина, молодий диякон помітив красу однієї з дочок і подумав: “Ці місіонери чудово працюють!”
Звали того молодого диякона—Дітер Ухтдорф. А чарівна молода жінка—та, яка благала свою матір послухати місіонерів—має прекрасне ім’я—Гаррієт. Її люблять всі, хто зустрічається з нею, коли вона супроводжує мене в подорожах. Вона благословила життя багатьох людей завдяки своїй любові до євангелії і своїй яскравій особистості. Вона дійсно є сонячним сяйвом у моєму житті.
Як же часто я підносив своє серце у подяці за тих двох місіонерів, які не зупинилися на першому поверсі! Як же часто моє серце сповнюється вдячністю за їхню віру і за їхню працю. Як же часто я дякував за те, що вони продовжили працювати аж до четвертого поверху, до останніх дверей.
І відчінять вам
Прагнучи міцної віри, докладаючи зусилля, щоб об’єднатися з Богом і його цілями, давайте пам’ятати обіцяння Господа: “Стукайте і—відчінять вам”11.
Чи здамося ми, постукавши в одні або двоє дверей? На одному чи двох поверхах?
Або ж продовжуватимемо шукати, поки не досягнемо четвертого поверху, останніх дверей?
Бог “тим, хто шукає Його … дає нагороду”12, однак ця нагорода, зазвичай, не за першими дверима. Отже, нам треба продовжувати стукати. Сестри, не здавайтеся. Шукайте Бога всім своїм серцем. Виявляйте віру. Ходіть у праведності.
Я обіцяю, якщо ви робитимете це,—навіть до четвертого поверху, останніх дверей—ви отримаєте ті відповіді, яких прагнете. Ви здобудете віру. А одного дня вас наповнить світло, яке “яскравішає і яскравішає аж до дня досконалого”13.
Мої улюблені сестри у Христі, Бог—реальний.
Він живе.
Він любить вас.
Він знає вас.
Він розуміє вас.
Він знає мовчазні благання вашого серця.
Він не покинув вас.
Він не залишить вас.
Це моє свідчення і апостольське благословення кожному з вас, щоб ви особисто відчували у своєму серці й розумі цю величну істину. Живіть у вірі, дорогі друзі, і “Господь, Бог ваших батьків, [додасть] вам у тисячу раз, і нехай поблагословить вас, як Він говорив вам”14.
Я залишаю вам свою віру, своє переконання і своє безсумнівне й непохитне свідчення, що це робота Бога. У священне ім’я нашого Улюбленого Спасителя, в ім’я Ісуса Христа, амінь.