Кличте — не падайте
Якщо ми “кличемо до Бога”, я свідчу, що ми не впадемо.
Сьогодні я хотів би почати зі свідчення про цілковиту впевненість у моєму серці, що Бог чує наші молитви і відповідає на них індивідуально.
У світі, який переживає часи непевності, болю, розчарувань і горя, ми можемо мати схильність покладатися на особисті здібності та вподобання, а також на знання і безпеку, які пропонує світ. Через це ми можемо відсунути на задній план справжнє джерело допомоги і підтримки, з яким ми здатні протидіяти викликам цього смертного життя.
Пам’ятаю випадок, коли я, захворівши, потрапив у лікарню і не міг заснути. Коли я вимкнув світло і в кімнаті стало темно, я побачив на стелі перед собою напис, зроблений світловідбиваючими буквами: “Кличте — не падайте”. На мій подив, наступного дня я побачив той самий заклик в різних частинах кімнати.
Чому це послання було таким важливим? Коли я запитав про це медсестру, вона сказала: “Це щоб запобігти травмі, яка може додати вам ще більшого болю”.
Це життя за своєю природою приносить болісні переживання, деякі з яких притаманні нашому фізичному тілу, деякі виникають через наші слабкості або страждання, деякі через те, як інші використовують свою свободу вибору або як ми самі використовуємо свободу вибору.
Чи є обіцяння більше за те, яке дав Сам Спаситель, коли проголосив: “Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте”, або кличте, “і відчинять вам”?1
Молитва — це засіб спілкування з нашим Небесним Батьком, який дозволяє нам “кликати і не падати”. Однак бувають обставини, за яких ми можемо думати, що нас не було почуто, оскільки ми не отримали негайної відповіді або такої відповіді, на яку очікували.
Іноді це викликає тривогу, сум або розчарування. Але пам’ятаєте сповнені віри в Господа слова Нефія: “Як це так може бути, що Він не настановить мене, щоб я міг побудувати корабель?”2 Тож я запитую вас, як це так може бути, що Господь не настановить вас, щоб ви не впали?
Упевненість у Божих відповідях передбачає прийняття того, що Його дороги — це не наші дороги3 і що “все має статися у свій час”4.
Певне знання про те, що ми є дітьми люблячого і милосердного Небесного Батька, має мотивувати нас “кликати” у побожній молитві з настроєм “молитися завжди, і не слабнути… щоб [наші] діла були на користь [нашим душам]”5. Уявіть почуття Небесного Батька, коли в кожній молитві ми просимо в ім’я Його Сина, Ісуса Христа. Я переконаний, що саме в такі моменти виявляється сила і чуйність!
У Писаннях є багато прикладів тих, хто волав до Бога, щоб їм не впасти. Геламан і його військо, стикнувшись зі своїми випробуваннями, кликали до Бога, виливаючи свої душі в молитві. Вони отримали запевнення, спокій, віру і надію, набуваючи сміливості й рішучості, поки не досягли своєї мети6.
Уявіть, як Мойсей міг кликати і волати до Бога, коли опинився між Червоним морем і єгиптянами, які наближалися, щоб напасти; або Авраам, коли виконував наказ принести в жертву свого сина Ісака.
Я переконаний, що кожен з вас мав або ще матиме випадки, коли була чи з’явиться потреба кликати, щоб не впасти.
Тридцять років тому, коли ми з дружиною готувалися до укладання цивільного і храмового шлюбу, нам зателефонували і сказали, що через страйк цивільні шлюби не реєструвалися. Ми отримали цей дзвінок за три дні до запланованої церемонії. Після кількох спроб звернутися в інші установи і, не знайшовши доступних варіантів, ми почали відчувати стрес і сумніви, чи взагалі зможемо одружитися згідно з нашими планами.
Ми з моєю нареченою “кликали”, виливаючи наші душі Богові в молитві. Нарешті хтось розповів нам про контору в маленькому містечку неподалік від міста, де мером був чийсь знайомий. Не вагаючись, ми пішли до нього на прийом і запитали, чи зможе він нас одружити. На нашу радість, він погодився. Його секретарка наголосила, що ми повинні отримати довідку в цьому місті і передати всі документи до полудня наступного дня.
Тож наступного дня ми приїхали до того маленького містечка і пішли до відділку поліції, щоб отримати потрібний документ. На наш подив, полісмен сказав, що не дасть нам його, оскільки багато молодих пар тікали зі своїх сімей, щоб таємно одружитися в тому містечку, хоча й у нас була зовсім інша ситуація. І знову нас охопив страх і смуток.
Я пам’ятаю, як подумки кликав до Небесного Батька, щоб не впасти. У моєму розумі з’явилася чітка думка, яка повторювалася: “Храмова рекомендація, храмова рекомендація”. Я негайно дістав свою храмову рекомендацію і дав її полісмену, на превеликий подив моєї нареченої.
Які ж ми були здивовані, коли почули, як полісмен сказав: “Чому ви не сказали мені, що ви з Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів? Я добре знаю вашу церкву”. Він одразу приступив до оформлення документа. Ще більше ми здивувалися, коли полісмен, нічого не сказавши, пішов з відділку.
Минуло п’ятдесят хвилин, а він не повертався. Була вже 11:55, а нам потрібно було передати папери до полудня. Раптом він з’явився з гарненьким цуценям і сказав, що це весільний подарунок, і вручив його нам разом з документом.
З цим документом і нашим новим собакою ми побігли до мерії. Нам назустріч їхав службовий автомобіль. Я став перед ним. Автомобіль зупинився і всередині ми розгледіли секретарку. Побачивши нас, вона сказала: “Вибачте, ми домовлялися о дванадцятій. Я мушу їхати в інших справах”.
Я упокорився і подумки кликав до Небесного Батька, знову просячи про допомогу, щоб “не впасти”. Раптом сталося диво. Секретарка промовила: “Який у вас милий песик! Де можна такого знайти, я б узяла для сина?”
“Це вам!” — миттєво відповіли ми.
Секретарка здивовано подивилася на нас і сказала: “Гаразд, ходімо в кабінет і оформимо документи”.
Через два дні ми з Керол, як і планували, уклали цивільний шлюб, а потім запечаталися у храмі в Лімі, Перу.
Звичайно ж, нам потрібно пам’ятати, що “кликати” — це питання віри і дії. Віри, аби визнати, що у нас є Небесний Батько, Який відповідає на наші молитви згідно зі Своєю безмежною мудрістю, а тоді — діяти відповідно до того, про що ми просили. Молитися і кликати — це ознака нашої надії. А коли після молитви ми починаємо діяти, це ознака того, що наша віра справжня: віра, яка випробовується в моменти болю, страху чи розчарування.
Пропоную вам звернути увагу на такі поради:
-
Завжди думайте про Господа як про ваш перший варіант допомоги.
-
Кличте — не падайте. Звертайтеся до Бога у щирій молитві.
-
Після молитви робіть усе, що можете, щоб отримати благословення, про які молилися.
-
Упокорюйтесь, щоб прийняти відповідь у Його час і Його спосіб.
-
Не зупиняйтеся! Продовжуйте просуватися вперед шляхом завітів, чекаючи на відповідь.
Можливо, зараз є хтось, хто через свої обставини відчуває, що ось-ось впаде, і ладний кликати, як це робив Джозеф Сміт, коли вигукнув: “О Боже, де Ти?… Як довго рука Твоя буде стримуватися?”7
Навіть за таких обставин, як ці, моліться з “духовним ривком”, як навчав Президент Рассел М. Нельсон8, бо ваші молитви завжди почуті!
Пам’ятайте цей гімн:
Чи з подякою до Бога
Ти свій день зустрів?
Чи молився ти сьогодні?
Чи вдягнув броню Господню
Молитовних слів?
Під час молитви ми можемо відчути обійми нашого Небесного Батька, Який послав Свого Єдинонародженого Сина, щоб полегшити наші тягарі, бо якщо ми кличемо до Бога, я свідчу, що ми не впадемо. В ім’я Ісуса Христа, амінь.