Вони моляться – і в путь
Будьмо ж, велична спільното священства, виконавцями слова, а не слухачами самими! Молімося, а тоді йдімо та робімо!
Брати мої, для мене це велика честь – виступати перед вами сьогодні. Як приємно бачити цей величний Конференц-центр, вщерть заповнений молодими і старшими носіями священства. Усвідомлення того, що по всьому світу зібралися подібні аудиторії, вселяє в мене почуття величезної відповідальності. Я молюся, щоб натхнення Господнє скеровувало мої думки й надихало слова.
Багато років тому я був за дорученням на Таїті і розмовляв з нашим президентом місії, президентом Рамоном Боуді, про таїтянців. Їх вважають найкращими мореплавцями у світі. Брат Боуді, який розмовляє французькою і таїтянською, але й трохи володіє англійською, намагався розповісти мені про секрет таїтянських капітанів. Він сказав: «Вони неповторні. Нехай погода жахлива, нехай тече корабель, нехай немає знарядь навігації, окрім їхньої інтуїції та зірок на небі, але вони моляться – і в путь». Він повторив цю фразу тричі. І в цьому твердженні криється важливий урок. Нам потрібно молитися, а тоді – діяти. І те, й інше є важливим.
Це обіцяння з книги Приповістей додає нам відваги:
«Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки»1.
Щоб по-новому оцінити той принцип, що коли ми наслідуємо пораду Господа, коли «молимося – і в путь», то від цього виграють всі, достатньо просто відкрити одну розповідь в першій книзі Царів. Там ми читаємо, що на землю впала страшенна посуха. Настав голод. Пророк Ілля отримав від Бога настанови, які для нього, мабуть, були щонайменше дивними: «Іди до Сарепти… Ось наказав Я там одній вдові, щоб годувала тебе». Коли Ілля знайшов удову, то сказав їй: «Візьми мені трохи води до посудини, й я нап’юся.
І пішла вона взяти. А він кликнув до неї й сказав: «Візьми мені й шматок хліба в свою руку!»
Вона відповіла, що сама у скрутному становищі і що збиралася приготувати скромну вечерю з останніх запасів для себе і сина, а тоді вони помруть.
Якою неймовірною, мабуть, була для неї відповідь Іллі: «Не бійся! Піди, зроби за своїм словом. Тільки спочатку зроби мені з того малого калача, і винесеш мені, а для себе та для сина свого зробиш потім.
Бо так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Дзбанок муки не скінчиться, і не забракне в горняті олії аж до дня, як Господь дасть дощу на поверхню землі.
І пішла вона, і зробила за словом Іллі, і їла вона й він та її дім довгі дні, –
«дзбанок муки не скінчився, і не забракло в горняті олії»2.
Якби мене запитали, який уривок з Книги Мормона вживається найчастіше, я б припустив, що це розповідь з книги 1 Нефій про Нефія, його братів, його батька та заповідь забрати у Лавана латунні пластини. Це, мабуть, тому, що всі ми час від часу заново починали читати Книгу Мормона. Як правило, ми починаємо з книги 1 Нефій. В дійсності, вміщені там слова прекрасно зображують потребу в молитві, а тоді в рішучих діях. Нефій сказав: «Я піду і зроблю те, що Господь наказав, бо я знаю, що Господь не дає заповідей дітям людським без того, щоб не приготувати шлях для них, аби вони могли виконати те, що він наказав їм»3.
Ми пам’ятаємо ту заповідь. Ми пам’ятаємо відповідь. Ми пам’ятаємо, чим все закінчилося.
У наш час є багато прикладів людей, які моляться, а тоді йдуть і роблять. Хочу поділитися з вами зворушливою розповіддю про одну хорошу сім’ю, яка жила в австралійському місті Перт. Це було в 1957 році, за чотири місяці до освячення храму в Новій Зеландії, а Дональд Каммінгс, батько, був президентом округу в Перті. Він, його дружина і діти дуже хотіли приїхати на освячення храму, хоч мали надзвичайно мізерні кошти. Вони молилися, працювали і заощаджували. Вони продали єдину машину й економили кожну копійку, але за тиждень до відплиття їм все ще не вистачало 200 фунтів. Завдяки двом несподіваним подарункам по 100 фунтів кожний їм-таки вдалося досягти своєї мети. Оскільки брат Каммінгс не міг відпроситися з роботи на час поїздки, він вирішив звільнитися.
Вони проїхали потягом через всю Австралію, прибули до Сіднею, де до них приєдналися інші члени Церкви – також бажаючі поїхати до Нової Зеландії. Брат Каммінгс разом із сім’єю були одними з перших австралійців, які христилися за померлих у храмі в Новій Зеландії. Вони були одними з перших, хто отримав ендаумент у храмі в Новій Зеландії – «за три моря» від Перта, Австралія. Вони молилися, вони готувалися, і вони поїхали.
Коли сім’я Каммінгс повернулася до Перта, брат Каммінгс знайшов нову, кращу роботу. Він ще 9 років служив президентом округу, а тоді у мене була нагода покликати його бути першим президентом колу в Перті, Австралія4. Я думаю це дуже символічно, що він тепер перший президент храму в Перті.
У фільмі «Шенандоа» прозвучали такі натхненні слова: «Якщо ми не пробуємо, то не робимо, а якщо не робимо, то навіщо ми тут?»
У всьому світі Господу зараз служить більше 60 тисяч місіонерів повного дня. Багато з них слухають і дивляться цю сесію священства, що відбувається в Конференц-центрі. Вони моляться – і в путь, довіряючи Господу те, куди він їх пошле, і довіряючи президенту місії те, в якій частині місії вони служитимуть. З-поміж багатьох одкровень щодо їхнього святого покликання два уривки мені особливо подобаються. Обидва з книги Учення і Завіти.
Перший із 100-го розділу. Ви пам’ятаєте, що Джозеф Сміт і Сідні Рігдон довго не бачилися зі своїми сім’ями і непокоїлися про них. Господь сказав їм такі слова запевнення, що втішають місіонерів всієї Церкви: «Істинно, так каже Господь вам, мої друзі… з вашими сім’ями все добре; вони в моїх руках, і я чинитиму з ними, як мені здається кращим; бо в мені вся сила»5.
Другий вірш із 84-го розділу книги Учення і Завіти: «І кожний, хто приймає вас, там і я буду також, бо я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і мій Дух буде у ваших серцях, а мої ангели – навколо вас, щоб підтримувати вас»6.
Мене надихає приклад місіонерського служіння, який подав Вальтер Краузе з Пренцлау, Німеччина. Брату Краузе, відданість якого Господу стала легендою, тепер 92 роки. Як патріарх він дав більше тисячі патріарших благословень членам Церкви, які живуть в різних частинах Європи.
Залишившись бездомним після Другої світової війни, як і більшість його сучасників, брат Краузе разом із сім’єю жив у таборі біженців у Коттбусі і став ходити до Церкви в тій місцевості. Його майже одразу покликали очолити філію в Коттбусі. Через чотири місяці, у листопаді 1945 року, коли країна ще знаходилася в руїнах, президент округу Річард Ренглак приїхав до брата Краузе і запитав його, як він ставиться до служіння на місії. Відповідь брата Краузе віддзеркалила його відданість Церкві. Він сказав: «Тут нема над чим думати. Якщо я потрібен Господу, я поїду».
Він вирушив 1 грудня 1945 року з 20 німецькими марками в кишені та шматком черствого хліба. Хтось із членів філії дав йому теплу шинель сина, який загинув на війні. Інший, чоботар, – пару чобіт. З цим скарбом і двома сорочками, двома носовими хусточками і двома парами шкарпеток він вирушив на місію.
Одного разу (це було посеред зими) він йшов від Пренцлау до Камміна – маленького поселення у Мекленберзі, де на збори приходило 46 осіб. Тієї ночі він прийшов дуже пізно, пройшовши шість годин дорогами, стежками і навіть зораними полями. Саме перед поселенням він вийшов на велику, білу рівнину, якою було легко йти, і невдовзі постукав у двері будинку члена Церкви, щоб переночувати.
Наступного ранку у двері цього члена Церкви постукав лісник і запитав: «У тебе гості?»
«Так», – відповів той.
Тоді лісник сказав: «То йди подивися на його сліди». Велика рівнина, якою йшов брат Краузе, насправді була замерзлим озером, і нещодавно лісник прорубав посеред озера велику ополонку для лову риби. Вітер накидав снігу на отвір і вкрив його, так що брат Краузе не міг побачити небезпеки. Сліди йшли прямо по краю отвору до будинку члена Церкви, і він про нього нічого не знав. Під вагою рюкзака та гумових чобіт він неодмінно потонув би, якби зробив хоч крок до ополонки, якої не міг бачити. Він пізніше говорив, що цей епізод тоді наробив галасу в поселенні7.
Все життя брата Краузе складалося з молитви і дій.
Якщо хтось із нас почуватиметься невпевнено або сумніватиметься у здатності відгукнутися на заклик священства до служіння, давайте згадаємо цю істину: «Можливе все [з Богом]»8.
Нещодавно я дізнався, що помер Джеймс Уомак, патріарх колу Шревепорт, штат Луїзіана. Він довго служив і благословив життя багатьох людей. Багато років тому Президент Спенсер В. Кімбол поділився з Президентом Гордоном Б. Хінклі, старійшиною Брюсом Р. Макконкі та мною історією про те, як він назначав патріарха для колу Церкви в Шревепорті. Президент Кімбол розповів, як проводив інтерв’ю, як вивчав кандидатів, як молився, щоб знати волю Господа у цьому виборі. З якоїсь причини в той час ніхто з кандидатів не підходив на цю посаду.
День вже закінчувався, розпо-чалися вечірні збори. Раптом Президент Кімбол повернувся до президента колу і попросив назвати ім’я одного чоловіка, який сидів майже в останніх рядах. Президент колу сказав, що його звуть Джеймс Уомак, на що Президент Кімбол сказав: «Цього чоловіка обрав Господь, щоб бути вам патріархом. Будь ласка, попросіть його зустрітися зі мною в кімнаті для зборів вищої ради після цих зборів».
Президент колу Чарльз Кегл був здивований, адже Джеймс Уомак не був звичайною людиною. У баталіях Другої світової війни він був сильно скалічений. Він втратив обидві кисті й частину руки, а також майже повністю втратив зір і недочував. Коли він повернувся, жодний правовий вуз не приймав його, однак він був третім за успішністю у своїй групі в Державному університеті Луїзіани.
Того вечора, коли Президент Кімбол зустрівся з братом Уомаком і повідомив, що Господь призначає його бути патріархом, в кімнаті наступила гробова тиша. Тоді брат Уомак сказав: «Брате Кімбол, наскільки я розумію, патріарх повинен класти руки на голову людини, яку благословляє. Ви ж бачите, що у мене немає кистей, щоб зробити таке».
Брат Кімбол у типовій для нього ніжній манері попросив брата Уомака стати за спинкою стільця, на якому він сидів. Тоді він сказав: «А тепер, брате Уомак, нахиліться і подивіться, чи дістануть культі ваших рук моєї маківки». На свою превелику радість брат Уомак торкнувся голови брата Кімбола і вигукнув: «Я дотягнувся! Я дотягнувся!»
«Звичайно ж, ви дотягнулися до мене, – відгукнувся брат Кімбол. – І якщо ви можете дотягнутися до мене, то дотягнетесь до будь-кого, кого будете благословляти. Я, мабуть, найкоротший з усіх, хто сидітиме перед вами».
Президент Кімбол розповів нам, що коли на конференції колу було оголошено ім’я Джеймса Уомака, «руки членів Церкви стрімко злетіли вгору на знак підтримки».
Згадайте слова Господа до пророка Самуїла, коли Давид мав стати в майбутньому царем Ізраїля: «Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце»9.
Брати, яким би не було наше покликання, які б не були страхи чи сумніви, молімося, йдімо й робімо, згадуючи слова Господаря, самого Господа Ісуса Христа, який пообіцяв: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку»10!
У Посланні Якова є порада для нас: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють»11.
Будьмо ж, велична спільното священства, виконавцями слова, а не слухачами самими! Молімося, а тоді йдімо та робімо!
В ім’я Ісуса Христа, амінь.