Ми ходимо з вірою
Ми просуваємося до незнаного, але віра освітлює шлях. Якщо ми розвиватимемо цю віру, то ніколи не будемо ходити в темряві.
Ми зібралися у прекрасний недільний ранок квітня. З-під землі піднялися тюльпани й незабаром почнуть розпускати свою квіткову красу. Після зими наших сумнівів прийшла надія весни. Ми знали, що вона прийде. В цьому була наша віра, основана на досвіді попередніх років.
Те ж саме стосується справ духа і душі. Під час того як кожен чоловік і кожна жінка крокує життям, приходять темні пори року, сповнені сумніву, апатії, розчарування. За таких обставин небагато хто дивиться вперед у світлі віри, більшість блукають і навіть губляться в темряві.
Мій заклик до вас цього ранку – це заклик до віри, тієї віри, яка є «підставою сподіваного, доказом небаченого» (Євреям 11:1), як описав її Павло.
У процесі навернення зацікавлений Церквою здобуває тільки крихти знання. Він може ще дещо прочитати. Все ж він не усвідомлює, він не може усвідомити всього цього дива. Але якщо він чесно шукає, якщо готовий стати на коліна і молитися про це, Дух торкається його серця, можливо, навіть ледь помітно. Він вказує йому правильний напрямок. Людина бачить трохи того, чого ніколи не бачила раніше. І з вірою, розуміючи це чи ні, вона робить кілька обережних кроків. Тоді перед нею відкривається наступна яскравіша перспектива.
Колись дуже давно я працював на одній з наших залізниць, поїзди якої прокладали дороги через ці західні гори. Я часто їздив поїздами. Це було за часів, коли локомотиви були паровими. Ті могутні монстри рейок були величезними, швидкими та небезпечними. Я часто задумувався, як машиніст наважувався на таку довгу подорож у темряві ночі. Тоді я зрозумів, що то не була одна велика подорож, а замість цього – постійне продовження короткої подорожі. Локомотив мав потужну фару, яка освітлювала шлях на відстань 350–450 м. Машиніст бачив тільки цю відстань, і цього було достатньо, тому що фара світила там перед ним постійно протягом ночі й до світанку нового дня.
Про цей процес говорив Господь. Він сказав: «Те, що не напучує, не є від Бога, і є темрявою.
Те, що від Бога, є світлом; і той, хто сприймає світло і залишається в Богові, сприймає більше світла; і те світло яскравішає і яскравішає аж до дня досконалого.» (УЗ 50:23–24).
Те ж саме з нашою вічною подорожжю. Ми робимо крок за кроком. Таким чином ми просуваємося до незнаного, але віра освітлює шлях. Якщо ми розвиватимемо цю віру, то ніколи не будемо ходити в темряві.
Дозвольте мені розповісти про одну відому мені людину. Я не називатиму його ім’я, щоб він зайвий раз не хвилювався. Його дружина відчувала, що в їхньому житті чогось не вистачало. Одного дня вона розмовляла зі своєю родичкою, яка була членом Церкви. Родичка порадила їй подзвонити місіонерам. Вона подзвонила. Але її чоловік повівся з ними брутально і сказав більше не повертатися.
Пройшли місяці. Одного дня інший місіонер, знайшовши запис цього візиту, вирішив, що вони з напарником можуть спробувати знову. Він був високим старійшиною з Каліфорнії з відкритою посмішкою на обличчі.
Вони постукали у двері; підійшов чоловік. Вони запитали, чи не могли б зайти на кілька хвилин. Він погодився.
Місіонер запитав: «Мене цікавить, чи знаєте ви, як молитися?» Чоловік відповів, що знає Господню молитву. Місіонер сказав: «Це добре, але дозвольте мені розповісти вам, як молитися особисто». Він продовжив, пояснюючи, що ми стаємо на коліна у вияві смирення перед Богом небес. Чоловік став на коліна. Тоді місіонер сказав: «Ми звертаємося до Бога як до нашого Небесного Батька. Ми дякуємо за Його благословення, зокрема: наше здоров’я, друзів, їжу. Потім ми просимо Його благословень. Ми висловлюємо наші найпотаємніші сподівання і бажання. Ми просимо Його благословити нужденних. Ми робимо все це в ім’я Його Улюбленого Сина Ісуса Христа, й закінчуємо словом «амінь».
Це був приємний досвід для чоловіка. Він отримав трошки світла й розуміння, відчув дотик віри. Він був готовий спромогтися на наступний крок.
Рядок за рядком, місіонери терпляче навчали його. Він сприймав у міру того, як його віра переростала у певне світло розуміння. Друзі з місцевої філії були поруч, щоб підтримати і відповісти на запитання. Чоловік грав з ними в теніс, і вони запрошували його з сім’єю до своїх домівок на вечерю.
Він охристився, і це був велетенський крок віри. Президент філії попросив його бути вчителем скаутів у чотирьох хлопчиків. Це зумовило інші обов’язки, і світло віри зміцнювалося в його житті з кожною новою можливістю і досвідом.
І так продовжувалося далі. Сьогодні він стоїть як здібний і улюблений президент колу, провідник з великою мудрістю й розумінням і, важливіше за все, людина величезної віри.
Випробування, з яким стикається кожен член цієї Церкви, в тому, щоб зробити наступний крок – прийняти ту відповідальність, до якої його покликали, і хоч він не відчуває себе в змозі впоратися з цим, все ж цілком довіритися Господу й вірити в те, що Він освітить шлях, який пролягає попереду.
Дозвольте мені навести вам історію про жінку з Сан-Пауло, Бразилія. Під час навчання вона працювала, щоб забезпечувати свою сім’ю. Я скористаюся її власними словами, розповідаючи цю історію. Вона каже:
«В університеті, в якому я навчалася, було правило, яке забороняло студентам, які мали фінансову заборгованість, складати тести. З цієї причини, коли я одержувала заробітну платню, то спочатку відокремлювала гроші для десятини і пожертвувань, а залишок розподіляла між сплатою за навчання та іншими витратами.
Я пам’ятаю час, коли… зіткнулася з серйозними фінансовими труднощами. Це був четвер, коли я одержала заробітну платню. Підрахувавши місячний бюджет, я побачила, що грошей буде недостатньо для того, щоб сплатити і десятину, і за навчання в університеті. Мені доведеться вибрати щось одне. З наступного тижня починалися тести за 2 місяці навчання, і якщо я їх не складу, то можу втратити рік навчання. В мені йшла страшенна боротьба… Серце щеміло. Попереду було болюче рішення, і я не знала, як вдіяти. Я міркувала про два вибори: сплатити десятину чи отримати кредити, необхідні для навчання в університеті.
Це почуття поглинало мою душу і залишалося зі мною аж до суботи. Саме тоді я згадала, що коли христилася, погодилася жити за законом десятини. Я взяла на себе цей обов’язок не перед місіонерами, а перед моїм Небесним Батьком. У цей момент біль почав зникати, поступаючись місцем приємним почуттям рівноваги та рішучості…
Того вечора, коли я молилася, то попросила Господа пробачити мою нерішучість. У неділю до початку причасних зборів я зустрілася з єпископом і з величезною радістю віддала свою десятину і пожертвування. Це був особливий день. Я відчувала щастя і спокій всередині, а також у стосунках з Небесним Батьком.
Наступного дня, сидячи у своєму офісі, я намагалася знайти шлях для того, щоб скласти тести, які мали починатися в середу. Чим більше я про це думала, тим туманнішим здавалося можливе рішення. У той час я працювала в адвокатській конторі, і мій роботодавець був найбільш суворою та грізною людиною, яку я коли-небудь зустрічала.
Наприкінці робочого дня він підійшов і дав останні вказівки. Після цього, з портфелем у руці, він попрощався… Раптом зупинився і, подивившись на мене, спитав: «Як твоє навчання?» Це було не очікувано, і я не могла повірити в те, що чула. Єдине, що я могла відповісти тремтячим голосом, було: «Все гаразд!» Він пильно подивився на мене і знову попрощався…
Раптом до кімнати увійшла секретарка, кажучи, що мені дуже пощастило. Коли я запитала її чому, вона просто відповіла: «Роботодавець щойно сказав, що віднині компанія буде сплачувати за твоє навчання в університеті й твої книжки. До того, як ти підеш, зупинися біля мого столу й скажи, скільки це коштує, щоб завтра я могла видати тобі чек».
Після того, як вона пішла, я, плачучи і відчуваючи повне смирення, стала навколішки прямо там, де була, і подякувала Господу за Його щедрість. Я… сказала Небесному Батькові, що Йому не обов’язково було благословляти мене так сильно. Мені була потрібна тільки вартість місячного внеску, а десятина, яку я сплатила в неділю, була дуже малою порівняно з тим, що я одержала! Під час цієї молитви я згадала слова, записані в книзі Малахії: «І тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваот: чи небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?» (Малахія 3:10). До того моменту я ніколи не відчувала важливості обіцяння, яке міститься в цьому уривку, а також того, що ця заповідь була справжнім свідченням любові, яку наш Небесний Батько проявляє до своїх дітей тут на землі».
Віра є саме тією складовою, яка дає силу цій роботі. Де б ця Церква не була встановлена, в усьому цьому просторому світі, вона видима. Вона не обмежується однією країною або однією народністю, мовою чи групою людей. Вона – всюди. Ми – народ віри. Ми ходимо з вірою. Ми просуваємося вперед у нашій вічній подорожі, крок за кроком.
Великим є обіцяння Господа усім вірним, де б вони не були. Він сказав:
«Бо так каже Господь: Я, Господь, є милостивим і благодатним до тих, хто боїться мене, і з радістю шаную тих, хто служить мені в праведності та істині до кінця.
Великою буде їхня винагорода і вічною буде їхня слава.
І їм відкрию я всі таємниці, так, усі приховані таємниці мого царства з днів давнини, і на віки прийдешні…
Так, навіть чудеса вічності знатимуть вони…
І їхня мудрість буде великою, і їхнє розуміння досягне небес; і перед ними мудрість мудрих загине, і розуміння розсудливих зійде нанівець.
Бо своїм Духом освічу я їх, і моєю силою повідомлятиму їм секрети моєї волі – так, навіть те, чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не впало» (УЗ 76:5–10).
Чи можна побажати чогось більшого? Якою дивовижною є ця робота, до якої ми залучені. Якими прекрасними є шляхи Всемогутнього, коли ми йдемо з вірою перед Ним.
Віра зацікавленого Церквою схожа на шматок зеленого дерева, кинутого у палаючий вогонь. Від тепла полум’я він висихає й починає горіти. Але якщо його витягти, він не «впорається». Його мерехтливе полум’я згасне. Але якщо він буде у вогні, з часом він почне яскраво горіти. Незабаром він з’єднається з палаючим вогнем і буде запалювати іншу, зеленішу деревину.
І так вона йде, мої брати і сестри, ця велика робота віри та заохочення людей по всій цій просторій землі до кращого розуміння шляхів Господа й більшого щастя у слідуванні Його прикладові.
Нехай Бог, наш Вічний Батько, продовжує з посмішкою дивитися на це Своє царство й вести його до процвітання, в той час, як ми, Його діти, ходимо з вірою, я смиренно молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.