Чотири виступи змінили чотири життя
Кожного квітня і жовтня мільйони святих останніх днів слухають слуг Господа. Далі наведено свідчення чотирьох членів Церкви про те, як протягом років генеральна конференція впливала на їхнє життя.
Хороше справді приходить
Невдовзі після того як мій чоловік отримав ступінь магістра, він вирішив повернутися до навчання і взятися за докторську дисертацію. Така перспектива страхала нас, оскільки здобуття ступеня магістра було важкою справою. Ми мали двох маленьких дітей і дуже хотіли мати гарну роботу і, можливо, навіть свій дім.
На тій жовтневій конференції старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, розповів про те, як його молода сім’я переїздила до Коннектикуту, щоб продовжити навчання. Ми також переїздили до Коннектикуту для здобуття освіти. Потім він описав, як вони сім’єю завантажили все своє майно у маленький автомобіль—ми робили те ж саме. Він розповів, що на початку подорожі мотор перегрівся і машина виходила з ладу аж два рази! Наше авто теж двічі виходило з ладу.
Наприкінці він описав свої почуття, коли нещодавно проїздив на надійній машині повз те місце, де 30 років тому заглух його автомобіль. Подумки він бачив себе—тоді ще молодого батька, і сказав собі такі слова: “Не здавайся, хлопче. Не кидай. … Допомога й велике щастя чекають на тебе. … Не втрачай надії. Все буде добре в кінці. Довіряй Богу й вір у те хороше, що прийде”1. Розповідь старійшини Холланда допомогла мені відчути, що мене розуміють і люблять. Його приклад надихнув мене сміливістю прагнути духовного підтвердження того, що продовження здобуття освіти моїм чоловіком є волею Господа для нашої сім’ї. Пройшло п’ять років, народилося двоє малюків, і мій чоловік захистив дисертацію. Звісно, навчатися було важко, але ми були щасливими. Ми виконали волю Господа, а Він благословив нас фізично, духовно і матеріально.
Після тієї конференції я часто згадую виступ старійшини Холланда. Я зрозуміла: коли я намагаюся довіряти Богові, дотримуючись порад Його пророків і апостолів, хороше справді приходить.
Мелінда Мак-Лаглін, шт. Меріленд, США
Я навчилася цінувати бабусю
У дитинстві я любила писати своїй бабусі. Вона мешкала в інший частині країни, тож я бачила її не більше разу на рік. У підліткові роки я поступово захопилася безліччю справ, писати було ніколи і наші стосунки повільно згасали. Коли бабуся приїздила на кілька днів, я час від часу щось запитувала у неї, про щось казала, але наше спілкування ніколи не було щирим чи сердечним. На час, коли мені виповнилось 16, я вже майже не пам’ятала її і навіть не знала, про що говорити з нею.
В останній день одного з її приїздів, коли я на самоті готувала вечерю, вона увійшла в кухню і сіла. Я привітала її, а потім упіймала себе на думці, що не знаю, про що говорити. Я відчувала, що вона хоче поговорити зі мною, і, можливо, вже деякий час шукає для цього нагоди, але як же мені розпочати розмову з 75-річною жінкою, з якою у мене, здавалося, немає нічого спільного?
Я розповіла, які страви готую, але цієї теми вистачило не надовго. Зрештою я запитала у бабусі, якою було її життя у моєму віці. Вона розповіла мені про свою роботу і розваги, потім про те, як зустріла мого дідуся і закохалася в нього. Я зрозуміла, що її життя і прагнення у підлітковому віці не набагато відрізнялися від моїх.
Через кілька місяців президент Бойд К. Пекер, президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів, говорив на генеральній конференції про дідусів і бабусь. У своєму виступі “Золоті роки” він розповів про мудрість і досвід, якими можуть ділитися літні члени Церкви. Його виступ змусив мене замислитися над моїми стосунками з бабусею, і я зрозуміла, що втрачаю цінне товаришування.
Я вирішила знов написати бабусі. Я все ще не знала про що писати, тому просто написала про роботу, друзів, сім’ю і свої справи. Вона відповідала на кожний мій лист і розповідала про інших родичів, про свій город і повсякденні турботи. Коли ми зустрілися наступного разу, розмовляти з нею було легко.
Я вдячна за виступ на конференції, який пролунав тоді, коли я була готовою і хотіла знов познайомитися зі своєю бабусею. Завдяки словам президента Пекера, я зрозуміла, що не помічала “безцінного джерела досвіду, мудрості й натхнення”2, яким насправді була моя бабуся. Тепер я навчилася цінувати цю чудову жінку і була благословенна її прикладом і дружбою.
Лора А. Остін, шт. Юта, США
Я пізнав для себе
Маю визнати, що коли я вирушив на місію, моє свідчення обмежувалося лише знанням про план спасіння та Книгу Мормона. Я розумів, що воно було не таким міцним, як я того хотів, і через це не відчував себе повноцінним місіонером.
Подібно до більшості французьких членів Церкви у той час, я ще ніколи не був на прямій трансляції генеральної конференції. Ми завжди ходили на повторні трансляції і через перекладача слухали конференцію французькою мовою. Тепер як місіонер, що служить в Уельсі та розмовляє англійською, я збирався почути голос пророка, Президента Езри Тефта Бенсона (1899–1994).
Коли почалася сесія, місцеві члени Церкви заспівали разом з присутніми в Скинії у Солт-Лейк-Сіті. Я також співав і невдовзі мене раптом охопило могутнє почуття радості та єдності. Це почуття засвідчило мені, що я належу до Церкви Ісуса Христа.
Потім виникла думка: “А чи не попросити Господа підтвердити мені, що Президент Бенсон—Його пророк?”
Я знав, що можу “запитати у Бога” (Мороній 10:4), але непокоївся, чи не ображу Його якимось чином своїми запитаннями. Після хвилини роздумів, я вирішив все ж таки спробувати. Я схилив голову і попросив Господа засвідчити мені, що чоловік, який буде говорити, є Його пророком, провидцем і одкровителем. Незабаром могутнє почуття спокою і щастя наповнило мою душу. Я підняв голову, розплющив очі й слухав, як Президент Бенсон свідчить про Книгу Мормона.
Відтоді я мав особисте свідчення, що Господь веде Свою Церкву через обраного Ним пророка. Завдяки цьому свідченню я пішов з конференції, поставивши перед собою нові цілі, і знав, що зможу досягти їх. Я змінив своє ставлення до місії і з нетерпінням очікував на можливість відвідати наступні генеральні конференції. Я також дуже чекав на церковні журнали, щоби читати священні слова слуг Господа.
Тьєррі Хотц, Франція
Кажіть їм, що ви любите їх.
На жовтневій генеральній конференції 2007 р. старійшина Клаудіо Р. М. Коста, з президентства сімдесятників, закликав не чекати до завтра, щоби зробити те, що ми можемо робити сьогодні, особливо, коли це стосується наших сімей3. Наприкінці свого виступу він процитував кілька рядків з вірша Норми Корнетт Марек. Послання старійшини Коста і слова цього вірша глибоко зворушили моє серце і надихнули мене регулярно висловлювати свою любов батькам, сестрам та друзям.
Звичайно, я любив членів своєї сім’ї та друзів і до того, як почув цей виступ на конференції, але не мав звички казати їм, що люблю їх, принаймні кожного дня. Можливо, вони мали потребу чути ці слова від мене більш регулярно. Спершу я не був впевненим як вони це сприймуть, але, побачивши позитивну реакцію, вирішив робити так і надалі. Протягом наступних кількох місяців я бачив, як наші стосунки зміцнювалися, зокрема, завдяки тому, що я дослухався до слів старійшини Кости.
Зараз я служу місіонером повного дня за тисячі миль від свого дому у Коста-Ріці. Я сумую за своєю сім’єю, але це природно. Я знаю, що вони люблять мене, і також знаю, що вони знають про те, що я люблю їх. Я відчуваю спокій, оскільки скористався можливістю висловлювати їм свою любов і продовжую це робити.
Я вдячний за те, що у нас є можливість регулярно слухати провідників, покликаних Богом. Я знаю, що коли ми робимо те, що вони кажуть, наше життя і життя тих, кого ми любимо, сповниться благословеннями.
Старійшина Х’юго Ліно Рівера Мена, Бойсійська Айдахська місія.
У нашій сім’ї відбулися події, схожі на ті, що сталися зі старійшиною Холландом. Його заклик “вірити у хороше, що прийде”, допоміг мені відчути, що мене розуміють і люблять.
Ілюстрація Майка Мелма
Я попросив Господа засвідчити мені, що чоловік, який буде говорити, є Його пророком.
Фрагмент картини Христос і багатий юнак, художник Генріх Гофманн, з люб’язного дозволу C. Harrison Conroy Co.