Спадок служіння однієї сім’ї
Непохитна віра однієї парагвайської жінки в нову для неї релігію започаткувала традицію євангельського служіння, яке зараз об’єднує вже п’ять поколінь її сім’ї.
Діти Еулохії Діас та Деліо Косме Санчесів так згадують про часи, коли їхня мама служила президентом Початкового товариства філії: ще коли заняття Початкового товариства проводилося ввечері по буднях, Еулохія збирала велику групу всіх дітей, що жили по сусідству,—“наш маленький загін”, як пригадує одна з її дочок,— і вони щотижня пішки разом долали неблизький шлях до каплиці. Не мало значення були чи не були ті діти членами Церкви. Якщо вони хотіли туди іти, а їхні батьки дозволяли, Еулохія брала їх з собою. Вона хотіла, щоб якомога більше дітей отримали благословення Початкового товариства.
А про служіння свого батька президентом філії діти Еулохії та Деліо згадують таке: недільного ранку він завжди першим приходив у дім зборів і останнім залишав його того дня, переконавшись, що все було в порядку. Він так само віддано продовжував служити президентом Парагвайського округу, ще коли той був частиною Уругвайсько-Парагвайської місії.
Діти Санчесів, які вже й самі досягли середнього віку і дехто з них вже має власних онуків, пам’ятають ще й таке: для їхніх батьків ніколи не було поважної причини, щоб не піти на церковні збори. Сім’я долала пішки той довгий шлях до церкви в дощ і спеку. А оскільки у ті далекі дні філія налічувала мало членів Церкви, кожному в сім’ї доводилося виконувати багато завдань—від навчання у класі або диригування до прибирання приміщення.
З того часу Церква в Парагваї зробила величезний крок уперед. Зараз існує 10 колів та 11 округів, які нараховують приблизно 66 тис. членів Церкви. У країні є 2 місії. У Парагваї розташовано одну з лише чотирьох фабрик Beehive Clothing, що знаходяться поза межами Сполучених Штатів, де виготовляють храмове вбрання та одяг.
Перший збудований Церквою дім зборів у цій країні—історичний, улюблений усіма, що називався “каплиця Моронія”, оскільки таку назву мав приход, який розміщався у ній, тепер уже не існує. На місці каплиці тепер стоїть храм. Парагвайський храм у Асунсьйоні тепер є центральною спорудою “la Manzana Mormona”, що можна перекласти як Храмова площа Парагваю.
Парагвайські члени Церкви вважають ці досягнення великим благословенням. Однак старші члени Церкви не забули, на які жертви довелося піти, щоб побудувати фундамент Церкви в тому вигляді, як вона існує в їхній країні сьогодні.
Накопичення спадку
Еулохія Діас де Санчес охристилася в жовтні 1960 року. Парафіяльний священик намагався переконати її зректися Церкви та повернутися до парафії, але Еулохія мала непохитне свідчення, тож відмовити жінку не вдалося.
Її мати Касторіна охристилася наступного місяця разом з дочкою Еулохії—Лідувіною. Ще одна дочка—Ліна—хотіла охриститися, проте їй не дозволив чоловік.
Деліо, чоловік Еулохії, приєднався до Церкви у січні 1961 року. Він працював механіком, тож сказав своєму партнерові по бізнесу, що більше не зможе працювати по неділях. Той легко на це погодився, оскільки цінував працелюбного Деліо і його вклад у бізнес. Партнер ніколи не пожалкував про своє рішення.
Історія Деліо і Еулохії Санчесів та їхніх нащадків є уособленням великої сили прикладу.
“Я впевнена, що любов і терпіння моїх батьків допомагають нам ділитися євангелією упродовж усього життя”,—розповідає Ліна. Хоча вона спочатку й не могла охриститися, однак служила в Церкві так вірно, як тільки може нечлен Церкви. Згодом, у 1986 році, коли спротив її чоловіка зменшився завдяки прикладу дружини і дітей, Ліна з радістю увійшла у води хрищення.
Її сестра Лідувіна згадує, що батьки завжди ділилися євангелією. У 70-ті роки їхній дім, у якому й досі живе старенька Еулохія, служив по неділях також домом зборів. Крім 60 нащадків Деліо та Еулохії, які належать до Церкви, ще більше двадцяти чоловік приєдналися до Церкви завдяки прикладу їхнього життя як послідовників Христа. Лідувіна розповідає, що батьки також були прикладом чесності, вони навчали своїх дітей не робити того, за що їм потім буде соромно.
Усі знають доброту Деліо та Еулохії. Лідувіна згадує, що коли обід уже був готовий, батько міг сказати, думаючи про когось із сусідів: “Я не впевнений, що такий-то зараз має якусь їжу”. Він просив когось із членів сім’ї віднести тарілку їжі тій людині перш, ніж сім’я сяде за стіл.
Ліна зі своєю сім’єю протягом багатьох років живе поруч з батьками. Син Ліни—Енріке Охеда—ось що розповідає про Деліо: “Мій дідусь завжди був взірцевим носієм священства. Він володіє якостями, описаними в 121-му розділі Учення і Завітів [вірші 41–45]”. Енріке каже, що його бабуся Еулохія—“доблесна жінка—доблесна у вірі та свідченні”. Багато людей, які не належали до Церкви, якийсь час жили в домі дідуся й бабусі (коли Деліо та Еулохія щедро пропонували необхідну допомогу), і залишали їхній дім вже членами Церкви завдяки їхньому прикладу.
Діти Деліо та Еулохії, підростаючи та створюючи свої сім’ї, наслідували приклад батьків. Вони також служили в багатьох церковних покликаннях. Лідувіна служила на місії й багато років працювала для Церкви в Уругваї, перш ніж повернулася до рідного Парагваю. Сільвіо, сину Деліо та Еулохії, знадобився певний час, щоб приклад батьків привів його до Церкви, але й він наслідував їхній взірець служіння. Пізніше він допоміг заснувати філію в Аргентині, де мешкав певний час.
Нові покоління
Енріке народився того ж року, коли дідусь Деліо охристився у Церкві. У дитячі роки він проводив багато часу в дідуся й бабусі, які жили поруч, або з тітоньками, які всі були активні у Церкві. (Він називає Лідувіну своєю другою матір’ю). Хоча його батько й мама у ті далекі дні не були членами Церкви, він “з братами і сестрами виріс у Церкві”.
Енріке згадує, що його батько Вісенте не хотів мати з Церквою нічого спільного—не бажав навіть говорити про неї. Коли діти намагалися дати Вісенте Книгу Мормона, той у буквальному розумінні відкидав її. Але, каже Енріке, “саме приклад дітей згодом змінив мого батька”. У патріаршому благословенні Енріке отримав обіцяння, що батько приєднається до Церкви завдяки прикладу своїх дітей. Енріке, як і вся сім’я, ухопився за це обіцяння.
У 1986 році, коли молодший брат Енріке служив на місії, спротив їхнього батька послабився настільки, що він дозволив своїй дружині охриститися. Минуло 25 років, упродовж яких Ліна відвідувала збори і служила, як тільки могла, і тепер вона стала членом Церкви. Однак її чоловік не був готовий до такого кроку. Ще кілька років усі в сім’ї ходили до Церкви, крім Вісенте. Потім одного недільного ранку 2002 року Вісенте встав, одягнув костюм і був готовий іти до церкви—готовий до навчання. Його невдовзі охристили, а у 2003 році він запечатався зі своєю дружиною у храмі.
Тепер покоління Енріке вже в тому віці, коли вони вирощують своїх дітей у Церкві, йдучи по слідах своїх батьків. Ось скільки нащадків Еулохія та Деліо мають у Церкві—6 дітей, 18 онуків (четверо з них відслужили місію) і 23 правнуки. Вибір, який роблять ці правнуки, визначається тим, чого їх навчають удома.
19-річна дочка Еріке—Адріана—каже, що в житті неодмінно будуть спокуси. Коли перед нею, її братами і сестрами, рідними чи двоюрідними, постають спокуси, то, за словами дівчини, вони роблять вибір, який визначається їхнім свідченням. Її 18-річна сестра Вівіан додає, що, коли друзі та знайомі дивуються, чому вони не курять, не вживають алкоголь чи не беруть участь у певних розвагах, які дозволяють собі їхні друзі, тоді з’являється нагода стати місіонером і пояснити свої норми.
Вільям Да Сільва, якому 19 років, ще один з правнуків Еулохії. Він—син Мерседес Охеда де Да Сільви, яка є дочкою Ліни. Як і його мати, Вільям охристився у вісім років, він виріс у Церкві. Його старша сестра і брат відслужили на місії, а він зараз служить у Західній Уругвайській місії Монтевідео. Вільям каже, що завдяки тому, чого його навчали вдома, він, його брат, сестра, двоюрідні брати і сестри, які активні у Церкві, на відміну від багатьох друзів, стоять на іншому, міцнішому духовному фундаменті. “Цікаво те, що наші друзі або їхні батьки дуже нам довіряють”,—зазначає він. Батьки друзів, за його словами, часто кажуть своїм синам і дочкам, що якщо Вільям або, наприклад, Адріана чи Вівіан кудись ідуть, тоді “ти можеш іти також, тому що я знаю, що там не буде нічого поганого”.
Не відступати від своїх норм
Адріана носить довгу спідницю, яку було трохи перешито: у боковому шві, де був надто великий розріз, зроблено вставку. Її мати—Лідія (дружина Енріке)—і тітка Мерседес зазначають, що часто буває нелегко парагвайській жінці знайти в магазині скромний одяг, тому нащадки Санчесів роблять те, що змушені робити й інші—самостійно перешивати або шити для себе одяг. Ліна, мати Мерседес і свекруха Лідії, обшиває сім’ю, але тепер і молодші жінки вчаться шити.
Мерседес де Да Сільва розповідає, що життя не було для неї важким, коли в юності по сусідству жило небагато святих останніх днів. “Вони поважали мої вірування”. Мерседес розповідає, що їй пощастило відвідувати школу святих останніх днів, яка у той час існувала в Парагваї. “Цей етап життя є набагато важчим для моїх дітей, ніж був для мене”. Норми в суспільстві дуже занижені. За словами Мерседес, вони з чоловіком Ернесто Да Сільвою встановили високі норми у своєму домі, у тому числі визначили час, до якого всі мають повернутися додому, навіть старші діти. “Ми багато з ними розмовляємо про євангелію і проводимо домашні сімейні вечори,—розповідає вона.— Це дуже зміцнює дітей, і вони про це знають”. Президент Ернесто Да Сільва у квітні цього року був звільнений від покликання територіального сімдесятника і зараз служить президентом Уругвайської місії Монтевідео.
Крістіан і Карен, син і дочка сім’ї Да Сільва, які служили на місії, у листах додому дякували своїм батькам за високі норми, які вони засвоїли завдяки прикладу батьків. Карен Да Сільва, яка у 2008 році повернулася з Аргентинської місії Кордова, пояснює: “Змалку мої дідусь, бабуся, батько і мама навчали мене не лише словами, але й ділами. Вони дійсно жили у відповідності з тим, чого навчали”. Вона каже, що те, що засвоїла вдома, допомагало їй на місії навчати про благословення послуху.
Зауваження Крістіана, який нещодавно повернувся з Каліфорнійської місії Сан-Бернардіно, перегукуються із зауваженнями сестри про важливість прикладу батьків у їхньому житті. Він також додає: “Моє особисте свідчення про євангелію зросло тоді, коли я почав застосовувати вчення батьків, дідуся і бабусі у своєму житті”. Це сталося так, як і описував Алма. Крістіан пояснює, що він знайшов у своєму серці місце для насіння, яке, як навчали батьки, є істинним. На прикладі їхнього життя він бачив, що плід того насіння є добрим (див. Алма 32:27–43). “Я сподіваюся, що з вірою буду зрощувати дерево—своє свідчення,—щоб воно добре вкорінилося, виросло і принесло плід”.
Мерседес де Да Сільва пригадує, про що думала у дитинстві, спостерігаючи за тим, як життя за євангелією вплинуло на її батьків, дідуся та бабусю: “Коли я виросту, то чинитиму так само”.
Її брат Енріке каже, що життя за євангелією дає три ключові підказки, які допомагають виховувати дітей у вірі. “Ось вони: навчайте дітей словом, навчайте їх прикладом і допомагайте їм зрозуміти, що євангелія—це спосіб життя”.
Він каже, що завдяки євангелії діти в його сім’ї, а також у інших сім’ях святих останніх днів у Парагваї мають духовне коріння, якого не мають інші молоді люди. “У їхньому житті є шлях, є мета”,—каже Енріке. Їхні цілі—вічні, а з допомогою вірних, слухняних батьків вони навчаться їх досягати.
Фотографії Дона Л. Сирла
Велика родина Санчесів зібралася на сімейну вечірку. На протилежній сторінці: Храм в Асунсьйоні, Парагвай
Еулохія Діас де Санчес (у центрі) у 1960 році проклала шлях до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів для своєї сім’ї. Дочки Лідувіна (зліва) і Ліна навчилися служінню в Церкві, спостерігаючи за прикладом своїх батьків, а вони, у свою чергу, передали спадок служіння своїм нащадкам.
Троє правнуків Еулохії Діас де Санчес беруть участь у домашньому сімейному вечорі. Зліва направо: Едуардо, Адріана і Вівіана Охеда. Вони є дітьми онука Еулохії—Енріке та його дружини Лідії.